Аналізуючи свої книги, видані упродовж 2003‒2020 років, а також деякі публікації в періодиці та на інтернет-порталах, не можу позбутися думки, що, окрім основного чинника їхньої появи (замовлення з редакцій, містичне осяяння або ‒ для матеріалістів, ‒ натхнення тощо), існує ще й другорядний: по суті, важко знайти твір, який не був би своєрідним реваншем за минулі творчі невдачі чи не містив би прихованої або й відкритої полеміки з кимсь. Ось, наприклад, збірка поезій “Редактор снів” (2003) – це полеміка, з одного боку, з противниками верлібру, а з іншого – з релігійними фундаменталістами, які вважають за гріх увагу до царини сновидінь (на чергуванні й, так би мовити, взаємопроникності сновидінь та реальності побудована й перша прозова книжка “Хованки в житті”, що побачила світ через шість років після “Редактора снів”). Друга ж поетична збірка ‒ ліричне трикнижжя “Зодіакальне світло”, ‒ задумувалася спочатку як перша (шлях її до читача тривав цілих 26 років – змінювалися назви книжки, видавництва, якісь вірші додавалися, якісь відсіювалися, аж поки не виникла ідея подати “три в одному”). Вихід її у 2008-му став ніби реваншем за цей довгий шлях.

Про осяяння на симпозіумі “Леся Українка і сучасність” (2001), яке покликало до життя есей “Леся Українка: містика імені й долі” уже писано не раз. І скільки мого віку, буду вдячний Олександрові Опанасовичу Рисаку за те, що він мене запросив на згаданий симпозіум. Та у процесі написання книжки (за обсягом – брошури), почала викристалізовуватися методика, яку означую нині як езотеричне або містичне літературознавство. Це синтез підходів, у чомусь співзвучних (але не цілковито тотожних) із теорією імен отця Павла Флоренського (до речі, вельми неоднозначно оцінюваного з боку РПЦ) та різних доктрин біблійного числознавства (нумерологія – навіть біблійна, ‒ для фундаменталістів різних мастей – ледь чи не “жупел” №1). Отже, утвердження цих засад уже саме по собі є полемікою із тими, хто їх не визнає або вважає гріховними. Ці ж прийоми були застосовані також у есеї “Григорій Сковорода: Місія Посланця” та трактаті в особах “Агатангел Кримський: Поклик Сходу” (в останньому додалася ще й полеміка з тими, хто однозначно ставить “знак рівності” між поняттями “іслам” і “тероризм”: тож серед дійових осіб твору є й Мусульманин).

Писав я й про те, що творчість Павла Тичини (найперше, раннього – до “Чернігова”) є для мене знаковою з 11 років, а його неологізми були темою моєї курсової, а потім дипломної роботи. На жаль, голова екзаменаційної комісії (прізвища не називатиму, позаяк ця пані уже відійшла у засвіти, і знаю, що чимало її колишніх студентів, попри все, згадують свою наставницю з шаною та вдячністю), уважно не прочитала мою роботу і висунула мені претензії за думки, які я не те, що не висловлював у своїй роботі, а навпаки ‒ активно заперечував (гадаю, не останньою причиною були й згадки там про проскрибованих на той час Миколу Зерова та Бориса Антоненка-Давидовича). Як наслідок – знижена оцінка й “синій” диплом. Тож, працюючи над есеями “Павло Тичина: таїна життя і творчості” й “Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета”, я, поряд із освоєнням улюбленої теми, намагався й узяти реванш за минулу поразку (а другою книгою, багатою на астрономічні ремінісценції, ще й за те, що не став свого часу астрономом). Плюс полеміка з тими, для кого “Чернігів” і “Партія веде” затуляють раннього, справжнього Тичину. Ба більше, це був також і обов’язок перед моєю науковою керівницею Тетяною Степанівною Баран (нині теж покійною). І, треба сказати, мета була досягнена ‒ перша з названих книг здобула перемогу на конкурсі “Світ волинської книги”, друга ж увійшла в число творів, удостоєних Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.

Наприкінці 2015 року побачив світ роман-есей у листах, інтерв’ю та коментарях “Тарас Шевченко: від імені – до Місії”. “Реваншування” цього разу не було жодного, а от полеміка, мабуть, стала визначальним настроєм усієї книги – один лиш розділ “Про «Заповіт» і не тільки” становив собою листовну дискусію двох персонажів щодо релігійності Великого Кобзаря, та й у інших главах не бракувало суперечок із “бузиністами” та фундаменталістами. Так само й у виданій минулоріч брошурі “Щоб не згасали вогники любові” поряд із “першим голосом” (розкриття характерів героїв повісті Олеся Гончара “Щоб світився вогник” через аналіз символіки  їхніх імен), звучить і “другий” ‒ полеміка з Людмилою П., однією з дослідниць творчості Олеся Терентійовича, з якою ми дещо розійшлися в поглядах на відкритий фінал повісті (тих, хто хоче дізнатися повне прізвище “опонентки”, відсилаю до тексту есею на сайті “Мислене древо” (https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Lit/O/OlshevskyIgor/SchobNeZgasaly.html), причому метою моєю було не голослівно заперечити думку дослідниці, на яку вона, безперечно, має право, а доповнити її власним баченням.

“Ну й до чого тут ці саморекламні теревені з претензією на «камінг-аут»”, ‒ може запитати читач. А до того, мої любі, що чимало людей, зіткнувшись із якоюсь перепоною в житті, навіть не думають її долати, не роблять навіть спроби відновити статус-кво, повернути шанси на перемогу й досягнути-таки поставленої мети. Міркують так: “Не пощастило ‒ отже така Божа Воля, противитись якій, виношуючи думку про всякі «реванші», просто гріх, як гріх і мститися кривдникові”. При цьому вони самі грішать не менше, по-перше, прирівнюючи себе до Всевишнього і вирішуючи за Нього, яка Його Воля, а по-друге, забуваючи, що Господь якщо й посилає випробування людині, то не лише на предмет рабської покірності, а й на предмет їх подолання – згадаймо боротьбу Якова з Богом (Буття, 32: 25‒29), за яку він був не покараний, а винагороджений, давши назву цілій державі. Яків подолав, ясна річ, не Всевишнього, а обставини, які Той послав як випробування на міцність. У цьому був реванш біблійного персонажа, повернення втрачених ним позицій, і це не є ні помстою, ні зухвальством, а лише необхідністю ствердити своє буття як людини, створеної за образом і подобою Божою (Буття, 1: 26‒27), себто теж творцем власного світу і власної долі. Згадаймо східну мудрість: “Дурень усе списує на Долю, розумний ‒ на Божу Волю, мудрий же в ім’я Бога оголошує Долі джихад”.

Страх реваншу багато в чому споріднений і зі страхом висловлення власної думки, страхом полеміки ‒ в хід іде вже знайоме на кшталт: “Не можна ображати опонента”, “Сваритися – не по-християнському”, аж до згадок про потребу “підставити іншу щоку” (до речі, відомий айкідо-майстер Коїчі Тохей на відміну від багатьох вбачає у згаданій євангельській формулі не відмову від боротьби, а саме принцип Айкідо: якщо в момент удару по одній щоці /саме у момент, а не після/ різко підставити іншу, сила того, хто б’є, спрямовується проти нього ж ‒ він втрачає рівновагу). Ці люди не розуміють, що полемізувати можна й тактовно, не ображаючи особистість, і що сперечатися ‒ не означає сваритися, і що висловлювати власні погляди не лише можна, а й треба – адже людина доти й людина, доки має власну думку.

Отже:

- не змиряймося з невдачами та поразками: таке псевдосмирення не лише не боговгодне, а й навпаки ‒ богопротивне, позаяк суперечить усвідомленню людиною себе як творця власної долі;

- не біймося відвойовувати втрачені позиції в житті й брати реванш за життєві поразки: вони часто можуть виявитися “початковими стадіями перемоги”;

- не біймось висловлювати власну думку й полемізувати з опонентами – інша річ, що варто навчитися робити це коректно (звісно, якщо не йдеться про ідеологічних супротивників ‒ там треба давати рішучу відсіч);

- реванш – не помста, полеміка – не сварка й не образа;

- людина ‒ скульптор своєї долі, Бог – її Вчитель.