…Нарешті зрослося – свого часу авторові цих рядків щодо його монографії «У задзеркаллі 1910-30-х років» всі закидали відсутність бібліографії. Якої там в принципі не могло бути, оскільки більшість матеріялу ґрунтувалося на спогадах очевидців. У такий спосіб вперше в Україні було легалізовано т.зв. «усну історію», продовженням чого займається у своїй збірці «Друга світова» її укладач Вахтанг Кіпіані.

Варто додати, що у згаданому «Задзеркаллі» мова була також про 1940-роки, про які у «Другій світовій» розводяться, з-поміж іншого, автори з молодшої ґенерації, як-от, наприклад, харківський поет Олег Коцарєва, чий прадід був бургомістром міста. І наразі історія знову добігла свого логічного кінця: коли у випадку із «Задзеркаллям» доводилося відпекуватися одіозним «дідусь розповідав», то наразі маємо своєрідну реалізацію метафори. (Хіба що наразі мова про прадіда). От лишень, «дідусева наука» у «Задзеркаллі» з часом мала вигляд друкованих (не в Україні) спогадів, а у поета Коцарєва – це самі лише байки зі склепу радянських стереотипів.

Решта «запізнілих» авторів-мемуаристів у збірці «Друга світова» на зразок Ірини Славінської, Тараса Антиповича, Олеся Кульчинського - не такі «офіційні» в сенсі одіозности своїх далеких родичів, чиї свідчення, в принципі, стандартні. Цінність такого роду мемуарів взагалі обумовлена «фізичним» чинником – коли ідейних учасників «окупаційного» життя винищено, або вони повимерли у своїй внутрішній еміграції після десятиліть таборів, можна всерйоз розводитися про «німецьких вівчарок» (жінок, які працювали за німців).

Загалом такі проєкти, як «Друга світова», де про війну розводяться онуки та правнуки тих, кому судилося жити (і вмирати) за того часу, варті передмови, в якій, наприклад, розповідалося б, хто і чому був тими ж «німецькими вівчарками». А були ними, як відомо з того ж «Українського Засіву», який автор сих рядків видавав у 90-х – дочка драматурга Миколи Куліша і племінниця поетки Христі Алчевської, дочки літературного критика Костя Буревія, поета Володимира Свідзінського, письменника Гната Хоткевича, поетки Ладі Могилянської… І були вони «вівчарками» тому, що їх батьків репресували (Свідзінського спалили живцем, решту «гуманно» розстріляли), а самі вони стали «дітьми ворогів народу», яким евакуація «не полагалась». І це про них маршал Жуков після завершення війни казав, що ті, хто залишався під німцями (а це вся Україна) підлягають виселенню в Сибір, щоб «там будували свою Україну». Та й сьогодні в офіційних істориків залишилася такі самі ідеологічні штампи, якими вони описують Другу світову війну – в категоріях «наші» і «німці» - без огляду на те, що «нашими» для України завжди були «червоні» окупанти. «Велика Вітчизняна війна, - користується одним з таких ідеологічних покручів харківський історик Скоробагатов, на якого посилається Коцарєв, - призвела до величезних зрушень у складі населення країни…»

Але поки що вони, ті самі мешканці звільнених з-під більшовиків територій, як бачимо у збірці «Друга світова» будують Україну 1940-х по своїх рідних містах – від Слобожанщини до Галичини. Саме війна допомогла їм у цьому, «Дякую тобі, війно! - писав Аркадій Любченко в одіозному «Щоденнику». - О, як я ждав! І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв’яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!» Утім, вже сьогодні все відбувається в «офіційний» спосіб – тобто не так, як проживали «окупаційну» історію сучасники, а так, як розповідали її онукам і правнукам. Або взагалі не розповідали, відробляючись напівнатяками, з чого тепер їх нащадки, генетично зіпсуті радянською пропагандою (через «радянську» пам’ять своїх батьків) переказують з третіх уст правду про «життя в окупації».

Зокрема у «спогаді» Коцарєва гнітять формулювання на зразок «нацисти свідомо обмежували доступ городян до продовольства, запровадили надзвичайно жорстокі репресії», які нагадують рядки його «вчителя» Скоробогатова про «екстремальні умови німецько-фашистської окупації»

Якщо у Коцарєва це «поетичний» стьоб в стилі такої ж «німецько-фашистської» естетики, як у віршах Жадана, то ще можна зрозуміти і навіть поспівчувати, але ж ні, автор-укладач (Вахтанг Кіпіані) всерйоз замахнувся на легалізацію в українській історіографії т.зв. «приватної пам’яті» та «усної історії», які практикуються у всьому світі й не котуються в офіційному «українському» джерелознавстві. І добре, що черговий «замах на міражі» відбувся після того, як були опубліковані не ерзац-спогади, а свідчення безпосередніх очевидців воєнного часу, зокрема в журналі «Український Засів». Наприклад, репортажі Уласа Самчука, який відвідав Харків, побачивши картину «окупації» на власні очі, а не з-під поли репресованих мовчунів та їх нащадків.

Отже, школи (і навіть школи танців) працювали (існують докази у вигляді табелів і атестатів зрілості), музеї, бібліотеки, театри і кіно функціонували (залишилися афіші та програмки), ресторани процвітали («всюди жують», як писав Улас Самчук), пенсії виплачувалися, безробітні працевлаштовувалися, дитбудинки діяли, навіть письменницький з’їзд відбувся (залишилася стенограма і список учасників, серед яких, крім поетів (Олекса Веретенченко, Дмитро Нитченко, Інна Христенко) і письменників (Віктор Петров (Домонтович), Анатоль Гак та ін.) були присутні науковці (Юрій Шевельов, Юрій Бойко, Михайло Оглоблін). 

«А втім, задля антуражу, і тут потрібно було організувати місцеве українське самоврядування», - дізнаємося ми з допису Коцарєва «подробиці» вищеперерахованого громадського життя. Отже, усе це було «для антуражу», а для історичної «правди» – Україна в Сибіру? Вражає також генетична «радянська» солідарність автора допису з його колегами, істориками місцевого університету, виключно на праці яких (вже двотисячних років) він посилається у спогадах про свого прадіда. «І, як розповідає історик Анатолій Скоробогатов, німці після консультацій з викладачами Технологічного інституту — де, можливо, була їхня резидентура - призначили бургомістром Олексія Крамаренка». Хоч відомості про адміністративне життя Харкова 1942-43 років були опубліковані у кількох джерелах одразу після війни, і не раз передруковувалися в Україні – спогади Олександра Семененка, Григорія Костюка, Юрія Шевельова та інших.

У випадку зі збіркою «Друга світова» – це спогади третьої перегонки, тобто з кількох десятиліть радянського виховання і подальших років «незалежної» історії, коли вже почала працювати тема «колябораціонізму», і всі, хто залишався в «окупації» в принципі були поза законом, як у всьому «прогресивному» світі. Саме за такої «історії» німці з якогось дива і всупереч всім стратегічним правилам тримали коней у школах (найкращій будівлі у селі, яка при нападі завжди бомбардується першою), а в людей на вулицях поголовно забирали рукавички (це з одного-єдиного спогаду про зустріч очевидця з передовим, маршовим загоном вермахту, а не з розквартированим військом). 

Нагадаємо, що особливо затятим і після смерти не належалась «реабілітація» - вже за «незалежної» України! – а з поета Олексія Варави, який у харківській газеті «Нова Україна» у 1942 році опублікував на першій шпальті вірш «Адольф Гітлер», і досі не знятий смертний вирок.  Раніше про це історики-патріоти сором’язливо мовчали, бо стати кандидатами наук, як згаданий Скоробогатов, їм би не дали, а тепер все радісно «зрослося» із загальносвітовою анафемою «коляборантам». Так що можна, товаришу, катай про українських поліцаїв з бургомістрами, оскільки «син за отца не отвєтчик».

Друга світова. Непридумані історії: (не) наша, жива, інша. – Х.: Віват, 2018. – 304 с.