Re: цензії

Я не надто близько був знайомий із ним; маю на увазі, це не були аж надто інтимні стосунки. Ми й бачились у житті лише декілька разів; переважно у Києві, двічі ув Ірпені, одного разу в Гуляй-Полі та, здається, ще раз у Харкові. Втім, я завше тягнувся до нього. Навряд чи він міг про подібне здогадуватись упродовж 2000-х років. Хіба що на останньому році життя. Востаннє ми спілкувалися впродовж трьох діб, 1 – 3 жовтня 2008-го року в моєму Донецьку. Про ці три доби докладніше буде нижче. А поміж цими зустрічами час від часу передзвонювалися з того часу, як у мене (або у нього) з’явився мобільний. Хоча з цим постійно виникали проблеми. Чи то він губив свій телефон, чи змінював, ніби розвідник, замітаючи сліди, телефонний номер, – достеменно не знаю. Але іноді зв’язок був відсутній. Утім, він кожного разу повертався. Іноді, після того, як на екрані рурки висвітлювався незнайомий номер, я чув його глухий надтріснутий голос: «Олег, це – Ульяненко. Як ти, старий? Тримаєшся?» Цей спорадичний зв’язок особисто для мене, насправді, дуже багато значив. Не в сенсі розмов із найбільшим прозаїком нашого спільного часу, а у якомусь іншому, простішому й глибшому сенсі. Мабуть, складно це пояснити. Зрештою, я і не прагну все пояснити. Я завше питав, як там справи у Києві, що там із українською літературою? На що Улян, помовчавши кілька секунд, ніби добираючи та фільтруючи лексику, аби вживати поменше матюків, доповідав, що немає в Києві ніякої літератури. Є лише кілька людей, що жеруть кав’яр і роздувають щоки від імени згаданої літератури, а більше нічого й нікого в столиці немає. Література, мовляв, живе у провінції. Якщо взагалі ще живе. Як правило, я з ним погоджувався, – справа, зрештою, досить проста й відома: так, немає ніякої літератури. Є лише симулякри. Є лише Кокотюха, Забужко і Андрухович. Ну і компанія якихось наближених, на кшталт новоявленого Андрія Любки. Немає, так само, загадки таланту. Це я знову про Уляна. Є лише вічна загадка любови, якщо за Григором Тютюнником. Зазвичай Улян дзвонив просто так, без жодної видимої причини. Не говорячи вже про мету. Здавалося навіть, що його направду цікавило передовсім, чи я ще живий, і наскільки я ще живий у своєму Донецьку. Пригадую, ці його дзвінки частенько співпадали з публікаціями моїх рецензій або віршів у «Кур’єрі Кривбасу», який він регулярно, наскільки я знаю, читав або, принаймні, гортав. Прочитавши, виходив на мене, але про літературу, повторюю, ми майже не говорили. Про що ми тоді говорили? Не знаю. Загалом, ні про що. Як це найчастіше й буває. Наприкінці ж неодмінно бажали один одному протриматися ще хоч трохи помітний час. І от уже деякий час, як його немає. Тобто, я хочу сказати, що він більше не говорить зі мною по телефону.

В середині або ближче до кінця вересня 2008-го року він укотре озвався з невідомого мені номера й повідомив, що 1-го жовтня рано-вранці буде в Донецьку. Квитки уже має, зокрема й назад; з Донецька виїжджатиме 3-го жовтня. Отже, попереду три дні й дві ночі в Донецьку. На моє запитання про житло відповів, що має якусь рекомендовану київськими друзями адресу помешкання в центрі, неподалік від набережної Кальміюсу. Деяка проблема, яка одразу намалювалась, полягала в тому, що потяг, яким він мав дістатись Донецька, прибував занадто рано. Але це я вирішив досить просто, звернувшись до Барбари Редінґ, яка мешкає відносно неподалік від вокзалу. Втім, і для неї це було трохи рано, – себто, рано для будь-якого міського транспорту. Але вона запропонувала таки зустріти Уляна, скориставшись приватним транспортом свого зятя. На тому і зупинились. Інша проблема полягала в тому, що саме на початку жовтня (включаючи всі три доби заплянованого Уляном перебування в Донецьку) я щодня мав купу своїх навчальних пар на заочному й денному відділеннях одночасно. Ці лекційні пари, що знаходились у робочому розкладі факультету, скасувати не представлялось можливим. А хотілося якнайтісніше поспілкуватися з Олесем, допомогти йому чимось тощо. Але якось уже буде, подумав я. Поготів, що Улян приїздив не просто провітритись і розважитись, а з певною робочою метою, маючи власний графік перебування. Зокрема, він мав зустрітися із вдовами шахтарів, побувати на виробництві, шукав також неофіційних зв’язків із місцевими журналістами. Передовсім його цікавили так звані копанки, напівкримінальні міні-виробки, закинуті державою копальні, які тепер давали зиск місцевому кримінальному бізнесу. Я одразу попередив Уляна, мовляв, тема копанок є, в моєму розумінні, досить небезпечною. Він на це відповів, що саме таке йому і смакує найбільше, за цим він і їде. В підсумку, повернувшись до Києва, він мав написати сценарій для документального фільму про донецьких шахтарів. Якщо я правильно все зрозумів по телефону.

І от ранок 1-го жовтня. Телефоном зранку я з’ясував, що Барбара успішно зустріла Олеся й на авті свого зятя повезла до себе додому. Домовилися, що зустрінемось дещо пізніше у знаковій по-своєму каварні «Лябіринт», що знаходиться в центрі, на вулиці Артема, неподалік від Центрального універмаґу й готелю «Великобританія». Перебувши деякий час удома в Барбари, та здійснивши з нею паломництво до подвір’я Василя Стуса (вул. Чуваська, посьолок Сєвєрний), видершись принагідно ще й на сусідній занедбаний терикон, Улян таки дістався в супроводі Барбари каварні «Лябіринт». Там, у підвальному приміщенні з притлумленим освітленням ми й зустрілися за пару годин до початку моїх університетських лекцій. Коли я увійшов до каварні, то помітив за столиком під стіною дещо сувору Барбару (бо Улян уже пив коньяк, що, мабуть, не зовсім їй подобалось, адже було ще зовсім рано) і Олеся, – у шкіряних чорних штанях і в шкіряній куртці. Ми обійнялись і трохи ще посиділи у каварні. Попереду на мене чекала праця, тому скласти компанію Улянові я не мав жодної можливости. Аж раптом у мене з’явилась ідея щодо виступу Олеся на факультеті перед моїми студентами четвертого курсу. Ідея, можливо, й не бездоганна, але коли ще мій факультет матиме змогу бачити й чути Олеся Ульяненка? Я запропонував, і Олесь одразу погодився. Можливо, він просто не мав бажання лишатись на самоті. А ще – йому однозначно сподобалась Барбара. В хорошому і серйозному людському розумінні. Ми втрьох пішки спустились проспектом Труда до Кальміюсу й повернули ліворуч, ідучи весь час уздовж річки. Улян зацікавлено роздивлявся довкола, особливо дивуючись старим і напівзруйнованим старим будинкам юзівської доби. Задивившись на одну з хатинок, стояти якій залишилось уже недовго, він сказав, що саме такі є і в його Хоролі. Так ми дійшли аж до Критого ринку, піднявшись уверх від річки бульваром Т.Шевченка, й рушили через ринок у напрямку університету. І тут я раптом помітив, що Улян починає стрімко п’яніти. І на це не було вже жодної ради. Я запропонував скасувати спонтанну зустріч із студентами, але Улян запевнив, що він у нормі. Головне, не матюкатися, – подумав я, але вголос нічого йому не сказав. Зустріч минула відносно спокійно та без пригод. Зовсім без матюків не обійшлося, але до чести Уляна, він їх активно тлумив жестикуляцією. Передовсім, це стосувалося теми сучасних українських письменників. Утім, Павла Загребельного Олесь згадав із звичним для нього пієтетом і повагою. Чого не скажеш про деяких інших клясиків на кшталт Забужко й Андруховича, але наразі про це не хочу. Ця зустріч зі студентами не була бездоганною. Студентам було, звісно, цікаво побачити живого лавреята Державної премії, але не більше. Вони зовсім іще не знали його творчість. Це вже наступного року, на п’ятому курсі, вони будуть змушені читати одразу кілька його романів. Хтось із них скаже, що це неможливо читати. Хтось навпаки – буде в захопленні. До того ж, цікавости всім додасть історія з дещо дивною та незрозумілою досі забороною на початку 2009-го року його роману «Жінка його мрії». Потім буде моя стаття у червневому числі «Сучасности», але все це буде пізніше. А тоді, 1-го жовтня 2008-го року Улян стояв за кафедрою, за якою зазвичай стою я, й намагався донести якісь свої дуже фраґментарні й експресивно-редуковані думки до двадцятирічних жінок, моїх студенток. Найбільшою проблемою було те, що питань студентки майже не ставили. Тож це мусив робити я, коротко ознайомивши студентів із творчістю письменника й ставлячи йому власні питання. На деякі з них він узагалі нічого не відповів, обмежившись цілком зрозумілими жестами, мовляв, що ти питаєш, ти ж прекрасно все розумієш. І тоді я подумав про його втому. І через ніч у потязі, в якому він майже не спав, і про втому в принципі. Про його неймовірну й жахливу людську втому. Тягар, що його з кінця вісімдесятих підхопив із чиїхось перевтомлених рук Улян, устиг уже вимучити й самого Олеся. Це відчувалось. Але водночас він укотре і вкотре повторював, що багнеться знімати кіно, писати сценарії, хочеться написати ще кілька хороших романів. А ще баглося жити на березі моря; не знаю, наскільки всерйоз він це говорив. Чому б і ні; зрештою, він колись мешкав у місті на березі моря, про що й написав невеличкий роман «Там, де Південь». А я про цей роман у 2010-му році напишу коротеньку рецензію («Інспіроване пекло»), яку в березні того ж року надрукує М.Сидоржевський в «Українській літературній ґазеті». Все це буде вже трохи пізніше.

***

… Попереду час без Уляна. Або дорога у нікуди, як написала Барбара Редінґ, підготувавши для альманаху «Кальміюс» власні спогади про жовтневе спілкування з Уляном. Хоча особисто мені й не дуже смакує таке означення шляху письменника. Більше не буде його романів, це правда. Після посмертної публікації в «Кур’єрі Кривбасу» роману «Перли і свині» надійде глибока й тривала тиша. Година Уляна скінчилась. Але я чомусь вірю, ні, не так: я упевнений, я володію якимось знанням; я знаю, напевно: час Уляна, час його правдивого відкриття та пошанування ще десь попереду. Майбутні читачі й науковці його неодмінно відкриють для себе й нарешті прочитають повністю, а не уривками, як чиновники із сумновідомої комісії з питань захисту суспільної моралі. Прочитають спокійно та виважено. А потім здивуються, як ми, теперішні, його сучасники, не помітили, хто саме жив поміж нас, мучився і викидав свою муку в прекрасні й жахливі, водночас, романи. Попереду – вічність. Без жодного патосу та істерики. Втім, і далі триватиме час убивць, але Улян для маленьких, дрібненьких і заслинених людей – уже недоступний. І це, щонайменше, тішить. Підозрюю, наразі він говорить із Римаруком, і обидва вони, вже нікуди не поспішаючи, цмулять якісний небесний коньячок. Можливо, до них на чарочку заходить Ігор Костецький. Або і Тарас Шевченко. Сидять, пиячать, без жодного поспіху провадять приємну свою розмову. Все може бути.

***

Далі кілька сторінок із щоденника, який я намагався вести свого часу, але робив це надто спорадично. Зрештою, закинув зовсім. Утім, перебування Уляна в Донецьку в ньому таки відбилось, – бодай кількома абзацами.

1 жовтня 2008 р.

О 5-й ранку приїхав Улян. Зустрічала його Барбара. Просто не уявляю, як би я забезпечив його зустріч і перші години перебування без її допомоги. Виручила страшенно. Повезла його до себе; нагодувала й показала подвір’я, на якому виріс Василь Стус. А перед тим ще й піднімалася з ним на терикон. Одним словом, насичена проґрама перебування. Я зустрівся з ними о 10-й ранку у каварні «Лябіринт». Коли я прийшов, Олесь пив коньяк і був уже відчутно напідпитку. Я не міг собі дозволити навіть пиво, – мав іще лекційну пару. На яку, втім, запросив для зустрічі з моїми студентами-філологами й Олеся. Він одразу погодився. Але контролювати процес його сп’яніння було не просто. Відтак пішли вештатись містом, подалі від спокус каварні, спустившись до Кальміюсу в районі «Динамо». Але перед тим я поселив його до готелю «Великобританія», 3-й поверх, 24-й номер. Із помешканням, про яке він домовлявся по телефону ще в Києві, чомусь не склалося, тому я і поселив його до «Британії». Олесеві номер сподобався; особливо – присутність і вміст старенького холодильника, в якому він знайшов пляшку горілки, чвертку коньяку, чотири пляшки пива «Оболонь», воду, кока-колу, якісь консерви, сухарики, чіпси, шоколяду тощо. Було трохи дивно спостерігати за його реакцією на той «міні-бар»…

4 жовтня 2008 р.

Вчора я був на ранковій лекції у студентів-заочників, коли Євген Баран надіслав мені на мобільний sms: «Помер РИМАРУК». Ця чорна звістка буквально пришибла мене. Ще більшою мірою, ніж повідомлення про смерть Пако. Такі порівняння, звісно, недоречні, але пишу вже, як є, і як наразі відчуваю. За півгодини зателефонував Олесь із готелю і сказав, що йому телефонували, повідомивши про смерть Ігоря, ще о п’ятій ранку. Вчора у каварні «Лябіринт» Улян (напившись іще до 13-ї години, коли я зміг зустрітися з ним), укотре говорив про косу, що косить письменників, й що наступним неодмінно має бути він, Улян. Таки помилився, не він. Спочатку пішов Римарук...

Від 13-ї години Уляном знову опікувалась Барбара, бо в мене були одна за одною пари у заочників і так аж до 15.35. Після пар зустрівся з ними на бульварі Пушкіна. Посиділи ще з годину в піцерії; я замовив трохи горілки й пива, аби пом’янути Ігоря. Пом’янули, Настрій у всіх був досить сумний. Не надто подорожній. І взагалі ніякий. Утім, Улян мусив того ж вечора вирушати назад до столиці. Ми з Барбарою провели його на залізничний вокзал. Я зайшов із ним у вагон, провівши аж до полиці. В сусіди вже відчутно нетверезому Улянові дістались троє молодих людей лібералістичного вигляду; один уже сидів, ґрунтовно вткнувшись у свій ноутбук. Ми з Уляном лише переглянулись із цього приводу, і я знизав плечима: інших супутників у тебе сьогодні уже не буде. Нічого не вдієш, купівля квитків – це своєрідна лотерея. Але зранку за вікнами буде вже Київ, київські нечисленні друзі, праця над останніми розділами роману й, загалом, його звичне київське життя. На тому і попрощались, міцно й сердечно обійнявшись. Я ще не встиг повернутись із двірця додому, як Улян озвавсь по мобільному. Чесно кажучи, я думав, що він уже спить. А він спитав, як мої справи, чи доїхав додому. Я, своєю чергою, спитав, як справи у нього. Й ми побажали один одному доброї ночі. Сьогодні зранку він зателефонував мені вже із Києва. Мовляв, доїхав нормально, усе гаразд, купив от пиріжок із капустою…

***

А потім був початок року 2009-го, поява книги Уляна «Жінка його мрії» в донецькій книгарні, де я її і придбав. Після цього по телефону поговорив із Уляном. Привітав із виходом книги. А вже невдовзі була заборона цієї книги й вилучення її з продажу. На цю неймовірно ганебну подію я невдовзі відгукнувся в «Сучасності» статтею «Заборонена правда, або Деякі аспекти аморальности». Далі, з кінця серпня 2009-го року у нас із Уляном з’явився спільний видавець. І дві його останні прижиттєві книги вийшли у Харкові, у видавництві «Треант», зокрема і нове видання «Жінки його мрії». Здавалося, на цьому пригоди Уляна та його роману скінчилися більш-менш щасливо. Хоча він і дуже болісно пережив той рептильний випад чиновників проти його творчости, в епіцентрі якої завше знаходилась правда. І маленька, упосліджена всілякою гниллю, українська людина.

Але, як виявилось, це був іще не кінець. Сайт «ЛітАкцент», умістивши спочатку чиюсь аж надмір суб’єктивну рецензію під псевдонімом (Максим Звичайний, «Епічні відступи Олеся Ульяненка») і визначив роман «Жінка його мрії» одним із двох фінальних претендентів на здобуття принизливої антипремії «Золота булька». Узнавши про це, я написав листа до Євгена Барана, як до одного з експертів премії «ЛітАкценту». Крім того, залишив свій гнівний коментар під інформацією про всі ці речі на сайті «Інша література». Невдовзі Є.Баран озвався до мене перший, реаґуючи на мій дражливий коментар; я на тоді ще навіть не встиг оприлюднити свого відкритого листа до нього. Ми поговорили, й він запевнив мене, що Улянові «булька» у жодному разі не дістанеться. Мовляв, за це не проголосують ані він, ані Віктор Неборак, іще один експерт «ЛітАкценту». Відтак, цей лист так і лишився у мене в архіві. Наразі хочу залучити деякі уривки з нього до теперішнього свого спогаду про Уляна.

Відкритий лист до Євгена Барана,

як до експерта електронного ресурсу «ЛітАкцент»

Пишу, Євгене, саме до тебе, бо з-поміж усіх інших експертів електронного ресурсу «ЛітАкцент», який заповзявся визначати найліпші та найгірші книжки року, особисто добре й досить тривалий час я знаю лише тебе. Знаю тебе, як сумлінного фахового читача й людину, для якої українська література – не забавка, не заробітчанство, не порожній бляшаний звук чи привід для зайвих веселощів довкола хохляцької теми. Лише тому і пишу до тебе. Побачивши анонс акції, що матиме місце в Києві 27-го січня о 16-й годині в книгарні «Є», відчув укотре марність більшости своїх сподівань, які живуть у мені, можливо, з дитинства, – це сподівання на свою державу, свою мову, свою літературу й на потужну спільноту наших людей у своїй державі. В тому анонсі перші дві номінації не викликають у мене жодних заперечень чи навіть питань. Передовсім це стосується пречудової книги поета Т.Федюка «Горище» й книги науковця з твого міста Р.Піхманця про стосунки Стефаника та Франка. Я теж підтримав би саме ці імена і книги – вони того варті, це – очевидно для кожного, хто мав можливість узаємнення з ними. Мені пощастило не лише прочитати обидві ці книги, але й упродовж якихось трьох місяців – у Івано-Франківську та в Києві, – ще й особисто бачити їх авторів.

Але є ув анонсі ще одна номінація. Так звана «Золота булька». Сама ідея номінації – цілком доречна, бо деяких авторів іноді варто спускати з високих київських пагорбів на грішну українську землю. Минулорічна лавреятка «Золотої бульки» не викликала в мене жодних емоцій, отримавши антивідзнаку, як на мене, цілком заслужено. Інша справа – сьогодні. Коли ця «булька» може бути адресована Олесеві Ульяненкові. Зрештою, якби експерти надали цю «відзнаку» його вже давній і ґрунтовно забутій, на диво слабкій повісті «Хрест на Сатурні», я би погодився. Але йдеться про твір цілковито гідний найширшої читацької уваги, про роман «Жінка його мрії»; про текст резонансний, передовсім, через його заборону київськими чиновниками на початку минулого року. Саме такий вибір експертів сайту «ЛітАкцент» – «на користь» роману Ульяненка, мене здивував, але цим мої відкриття не обмежились. Приміром, хочу тебе запитати – як учасника процесу: чому рецензія (якщо це направду можна вважати рецензією) деякого Максима Звичайного на роман Ульяненка з’явилася лише 19-го січня сього року? Чи не тому, що подібний недолугий і наперед за результатом визначений розбір Улянових романних польотів має легітимізувати надання йому цієї знущальної премії? Мабуть, саме тому, але питання до тебе, на яке наразі сам даю відповідь, прошу не трактувати як риторичне. Де Ви усі, експерти та рецензенти, були – упродовж усього 2009-го року? І чому резонансний текст (це засвідчує, зокрема, й інтенція господарів сайту надати «бульку» саме цьому текстові) рецензує нікому не відомий рецензент (хоча, звісно, маємо випадок із псевдонімом), а не більш знаний і направду авторитетний критик? Чи текстами Ульяненка вже ніхто й бруднитися не хоче? Тоді «Золота булька» – не за адресою. Чи в підґрунті «бульки» лежить випадок із забороною? Але при чому тут письменник Олесь Ульяненко? Поясни, бо я не розумію. Не маю більше в кого спитати про всі ці дражливі для мене речі. Чому експертів не зацікавив останній роман О.Забужко, який писався впродовж кількох років у розкішних і комфортних умовах ситого до непристойности закордоння? Чи, можливо, на Нобеля плянуєте його висувати? Це, звісно, добре, що Оксані Забужко є що сказати, але від того, що вона говорить, та ще й так довго (832 стр.) й нудно, читача може просто знудити.

Казимир Едшмід, один із чільних практиків і теоретиків німецького експресіонізму колись давно написав: «У нас ще немає традиції, ще немає міцного материнського ґрунту, з якого орґанічно розвивається ідея. У Франції – кожен революціонер стоїть на раменах попередника. В Німеччині кожен вісімнадцятирічний вважає двадцятирічного ідіотом. У Франції юнак шанує у старшому вихователя. У нас він його іґнорує. Із осердя народної душі творить француз. Кожен німець починає з іншого місця периферії». Напевно, ти й без зайвих моїх пояснень уже зрозумів, до чого тут Едшмід із такими словами про мистців своєї нації. Бо це мистці й нашої нації теж. Це саме у нас сьогодні двадцятирічні вважають сорокарічних ідіотами й лише посміхаються, слухаючи міркування останніх стосовно силабо-тоніки та верлібрів. І багато-багато іншого, звісно, також.

P. S. Написав до тебе не маючи на увазі якусь майбутню між нами полеміку. Наші погляди на українську літературу зазвичай збігаються, наскільки я тебе знаю і розумію. Радше хотів би привернути увагу інших – як твоїх колег-експертів із сайту «ЛітАкцент», так і «звичайних» читачів із вітчизняної периферії. Про письменницьке середовище наразі не думаю, бо знаю думку більшости з наших письменників про заборону книги Уляна, й ця ситуація для мене є незбагненною. Бо, як на мене, письменники – всі як один – мали би об’єднатися та боронити Улянову книгу. Навіть ті, хто не сприймає його як людину, й навіть ті, хто має радикально інші естетичні вподобання. Бо йшлося передовсім про книгу. Заборонену в 2009-му (sic!) році книгу. Але чогось подібного в нас не сталося. І це – реальна вартість нашої теперішньої літератури – наших письменників і читачів разом узятих. Не говорячи про видавців. Бо коли, приміром, у Франції почали цькувати Мішеля Уельбека та його роман «Плятформа» (до речі, з подібними ж звинуваченнями в імморалізмі), то колеґа Домінік Ноґе швидко зібрав сотні, якщо не тисячі, підписів на захист письменника. Серед тих підписів був автограф і старенького Моріса Надо (який за своє тривале життя в мистецтві встиг захистити і «порнографічні» романи Генрі Міллера, й ніби-то, всуціль «порнографічну» «Плятформу» Уельбека), й людей, значно молодших за Уельбека, – об’єдналися сливе всі, – навіть ті, кому особисто був не надто близьким письменник Мішель Уельбек. І муштровані пси режиму були змушені згорнути своє полювання, принаймні, змінити формат заплянованої розправи. Це називається солідарність. Вільний голос вільних людей. На жаль, у нашій літературі такого немає. А що, натомість, у нас? Після року мовчання сайт «ЛітАкцент» таки розродився 19-го січня статтею Максима Звичайного «Епічні відступи Олеся Ульяненка». На жаль, нічого цікавого, хоча сама по собі рецензія написана досить талановито. На жаль, не маю жодних міркувань із приводу того, хто насправді сховався за псевдонімом. Рецензія талановита, але спрямована, так би мовити, на добивання пораненого. Критикувати Олеся Ульяненка в попередні роки було можна й навіть потрібно, – аби не розслаблявся, не почувався недоторканим, працював над собою й таке інше. Щось подібне стосується кожного з нас. Але в часи, коли письменника буквально зацькували, з такою критикою можна було б і стриматись. Не говорячи вже про те, що сайт цілий рік підшуковував рецензента на такий резонансний текст, як «Жінка його мрії». Щось у цьому не так, Євгене, насамперед – із рецензійним запізненням. Чи відчуваєш? Та й інтонації рецензента помітно відгонять місією ката, а не літературного критика. Улян десь обмовився про свою можливість просити політичного притулку. Думаю, цього не потрібно робити. Втім, можна просто тихо піти з цієї літератури – якщо він не потрібен їй зі своїм потужним талантом, із своїм універсалізмом у витлумаченні зла та своїми художніми можливостями, з усіма майбутніми своїми романами. Особисто мені так само некомфортно серед таких колеґ і таких читачів, які просто тупо спостерігали за тим, а що ж буде робити письменник, у який спосіб самотужки буде боронити свою книгу та своє фахове реноме перед державним чиновником, ім’я якому леґіон. На жаль, у мене, як і в Уляна, немає жодної можливости перейти, наприклад, до російської літератури, бо ми занадто любимо свою. Нам занадто потрібна саме вкраїнська загублена людина; ми мабуть, не зможемо писати про росіян або німців, французів чи мексиканців. Можна, напевно, змінити мову, якою пишеш, але не можна радикально змінити себе. І в цьому, зокрема, наша проблема. Й відразу пригадуються слова одного з персонажів Хвильового. Який не думав про політичний притулок (часи були інші), але впевнено рухався до самогубства, маючи вдома в шухляді бравнінґ. Утім, таки сподіваюся, що до політичного притулку справа не дійде, – ані в Уляна, ані в когось іншого з наших письменників. Не говорячи про самогубство: у цьому житті та в цій літературі – ще є чим займатись, – і корисним, і цікавим, і важливим. То чом би не бути людьми, чому б не шкодувати хоча би своїх, або, щонайменше, – найталановитіших із-поміж своїх?

Із повагою й деяким сумом, – Олег Соловей

[січень 2010 р.]

***

Чим далі тікає час, тим помітнішою буде для нас ця втрата, – я знову говорю про час без Уляна. Можливо, в його помешканні знайдуться флешки й диски з якимись іншими, хай навіть і незавершеними творами (хотілося б, аби знайшлись, – аби Улян іще бодай трохи тривав, так, як триває музика, або світло мертвих, насправді давно вже, небесних зірок), й вони невдовзі будуть опубліковані. Але найголовнішого вже не буде. Історія з Уляном скінчилася остаточно. Тепер він стає зручним для літературознавчих студій і меморіяльних статей, для спогадів і рефлексій. Сьогодні вже можна скласти періодизацію його творчости й починати гризти суцільний тяжкий його текст, розкладаючи матеріял на полички і розділи монографій. І це, зрештою, добре. Сподіваюся, хоча б до його ювілею в травні 2012 року хто-небудь напише серйозне дослідження на матеріялі його романів, повістей, новель і есеїв. Реальна відсутність уразливого, а водночас – колючого та незручного живого Уляна, можливо, стимулюватиме нарешті серйозні та вдумливі студії над його прозою. Це вже на часі. Година Уляна скінчилась. Попереду час тривалого осмислення і, сподіваюся, елементарної вдячности. Інакше просто не може бути. Якщо ми, звичайно, люди. Якщо ми хоч трохи люди.

18 грудня 2011 р., м. Донецьк

***

А в січні 2010-го року на «Українській правді» з’явився есей Уляна, інспірований спогадами про перебування в Донецьку 2008-го року. На його есей я своєю чергою відгукнувся віршем. Але так і не зміг прочитати його Олесеві по телефону, номер якого, мабуть, укотре змінився. Додзвонитись до нього в мене не вийшло. Утім, наразі для мене вагомо, що цей текст був написаний та адресований іще живому Улянові:

Олесю Ульяненкові

наші мертві продовжують жити під нігтями

і болять і виблискують так як блищить антрацит

і урчить задоволено прірва як її підгодуєш крихтами

як притулиш до неї серце – одразу воно болить...

то чи це уже смерть чи нестерпний ранковий сон?

нумо спробуй його перейти без помітних втрат

тих причинних усіх що зібрав їх майбутній схрон

і сховав назавжди і приспав наче старший брат...