Втім, як би це не виглядало… Як би я не був вдячний шанованому мною та – без жодної іронії! – авторитетному в українських книжкових колах панові Костянтинові Родику за увагу до моєї скромної та зовсім без претензій на високочолу шедевральність творчості… Власне, саме з подачі Костянтина Родика, не знайомого зі мною особисто в далекому 1996 році, мільйони українців дізналися з ефіру каналу «1+1»: є такий автор – Кокотюха, і написав він таку книжку – «Шлюбні ігрища жаб». Не бездоганну, проте на перший раз піде. Отже, як би там не було, є речі, котрі часом виходять за рамки критичного та, поза сумнівом, компетентного розбору суто літературного твору.

Цей текст – спроба пояснити, як іноді важливо навіть для фахівця найвищого рівня бодай побіжно провести рекогносцировку на території, котра буде піддана нічному бомбометанню.

Я не тішу себе надією, що мої україномовні читачі читають і книги, написані мною ж, але – російською мовою. Мені за це жодним чином не соромно. Адже пише мої книжки не два різних автори. За однією клавіатурою не сидять по черзі доктор Джекіл та містер Гайд. Один із яких пише книги для українського ринку й відповідно підіграє україноцентричнорму читачеві. Другий – темна й ница сторона першої – злісно працює на ідеологічного ворога.

За великим рахунком, я нікому не забороняю так думати. Якщо в мене є ідея, і я можу втілити її – ну отак складаються обставини! – тільки написавши свою історію російською мовою, не бачу в цьому нічого крамольного. З рештою, ці книги затребувані зовсім серед іншої аудиторії, ніж, наприклад, мої романи «Темна вода», «Легенда про Безголового», «Зоопарк», «Повзе змія» або «Червоний».

У російській мові, як і в жодній іншій мові світу, я не бачу нічого антиукраїнського. Особливо, коли йдеться про зміст книжки.

Мене приємно здивувало, що Костянтин Родик зацікавився цьогорічним романом «Найти и уничтожить», який вийшов у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» і належить до того ж жанру, що й «Червоний». А саме – історико-пригодницька література, белетристика. У мене є інші відгуки на цей роман, котрі мені пишуть читачі в Facebook. Та я не буду їх наводити. Бо виглядатиме так, ніби думка такого досвідченого читача, як Костянтин Родик, мене зовсім не обходить. Навпаки: я обома руками за критику. Навіть анонімну, в Інтернеті, коли тебе називають говном, порівнюючи з творами Кафки та Джойса. Адже саме так гартувалася сталь.

Блін, та хіба не «Шлюбні ігрища жаб» стали улюбленим килимком для витирання численних ніг 15 років тому! І нічого, побільше б такого драйву.

З рештою, ось він, огляд моєї творчості, надрукований на сторінках газети «Україна молода» та передрукований «Буквоїдом». Розумію: для 100% читачів цієї статті згадки про роман «Найти и уничтожить» будуть лише текстом пана Родика. Адже саму книгу вони не читали. Вірю, що «Червоного», поданого тут на контрасті, як приклад авторської нерозбірливості в зв`язках, читало більше людей. І знаю також, що україномовний «Червоний» Андрія Кокотюхи майже в 2 (два!) рази обігнав за тиражем його ж книгу «Найти и уничтожить», написану та видану російською мовою. Це так, між іншим, якою мовою комерційно вигідно писати в Україні…

Але шкода, що ви не читали книгу. Яку пан Родик визначив як «сумне караоке за мотивами сучасної російської міфології» та застосував до неї цитату Анатолія та Євгена Головах «маємо «непристойне видовище: ідея оволодіває масами».

З рештою, навіть якщо ви кинетесь її читати та зробите аналогічні висновки, погодившись із паном Родиком, що це «семіотична калька з російської «зброї знеславлення суперників і самолеґітимації», я прийму вашу точку зору, як даність. Читачам завжди видніше.

Проте мені дуже хочеться, аби ви читали її уважно. Бо в пригодницькому романі, та ще й виданому в Україні російською мовою, хай і створеного на питомо українському матеріалі й з позицій україноцентризму, вибагливий читач має право знайти безліч недоліків.

Крім того, чого там немає за визначенням.

А саме – зради національних інтересів України. І то не через мову, хоча мовне питання так чи інакше вилізе.

Дивно, що Костянтин Родик її знайшов, реально прочитавши згаданий роман від першої до останньої сторінки. Звинувачення ж сформульоване ось як:

«Український письменник, описуючи події 1943–го, зігнорував (виділено мою – А.К.) — як не було — власне українську війну: УПА проти Червоної армії та Вермахту (саме того року вона сягнула піку). Навіщо дратувати російського покупця книжок?»

Тобто, те, що є в «Червоному» й частково – в свіжому «Таємному джерелі» недобросовісний мудило-автор у погоні за чистоганом та дешевою популярністю в «російського покупця книжок» елементарно похерив. Горіти йому в пеклі за це!

Я ще розумію, аби Костянтин Костянтинович читав роман, так би мовити, по діагоналі. Звісно, як ще можна вживати говенне, позбавлене рефлексуючих персонажів з вищою філософською освітою, але таки гостросюжетне чтиво. Та, повторюся, пан Родик читав книгу уважно.

Значить, НЕ МІГ не помітити, ДЕ відбувається дія роману.

Між тим, час та місце старанно вказані в кожному розділі. Просто загляньте в книжку і переконайтеся.

Так, рік вибрано 1943. Справді, в цей час (як і завжди!) Українська Повстанська Армія воювала як з Червоною армією, так і з Вермахтом. Вірно, піку активності українська війна сягнула того року.

Але – починаючи з осені, ось у чому справа! Це підтвердив мій шановний консультант роману «Червоний», дослідник УПА, кандидат історичних наук Іван Патриляк.

Дія роману «Найти и уничтожить» відбувається весною (!) 1943 року. Конкретно – в березні.

Ще конкретніше – на території Сумщини. Зовсім конкретно – в місті Охтирка та його околицях. Потім події частково зачіпають місто Харків. І фінальний бойовий епізод, у якому український хлопець, звинувачений НКВД та червоними партизанами в зраді радянській батьківщині, розгортається взагалі на російській території, з якою межує Харківщина. До слова, там енкаведешника безславно вб’ють. Саме цей факт сьогодні не подобається російському покупцеві книжок. Як і загалом дегероїзація чекістів.

Тепер – головне питання. Як до пана Родика, так і до всіх, хто знає історію хоча б з Вікіпедії: до чого тут УПА? Тим більше – «зігнороване».

Як можна і чи треба згадувати в сюжеті роману про героїв УПА, якщо дія роману відбувається не восени 1943 року на Волині чи в Галичині, а в березні 1943 року в Охтирці та її околицях? На Сумщині, де в той період УПА взагалі не було!

Це теж підтвердив мій шановний консультант роману «Червоний», дослідник УПА, кандидат історичних наук Іван Патриляк. Ще й обмовився: «А якщо ти захочеш написати про українців у Африці того періоду, ти теж повинен всує згадати УПА?»

Як бачите, іноді історія, в нашому випадку – українська, все ж таки може стати точною наукою. А історична правда – своєрідним адвокатом письменника, котрий до неї звертається та намагається її дотримуватися.

Таким чином, український письменник, може, щось і зігнорував – але тільки не реальний історичний фактаж.

Бо навіть для написання «легкостравного тексту про воєнні пригоди» цей український письменник старанно вивчає газети й праці істориків та дослідників обраного періоду. Сто разів перепитує знаючих людей. Не напише абзацу, поки не перевірить чергову деталь, котра допоможе реконструювати епоху максимально точно. Так, це – реконструкція, проте, як мені здається, максимально достовірна.

Ця сама достовірність у сюжеті звинуваченого в колабораціонізмі роману зовсім не вимагає згадок про діяльність Української Повстанської Армії. Повторюся: у березні 1943 року на Сумщині вже не було навіть регулярних ковпаківських частин! Не кажучи вже про упівців! З якими ковпаківці, до речі, справді воювали того року, але трошки пізніше і в іншому місці.

Звісно ж, мої симпатії на боці УПА. Ще – на боці звичайних українців, котрі змушені були виживати на чужій війні, не за Україну, а отій, «за Родину, за Сталина». І я, і видавництво тут менше всього думаємо, як би не роздратувати російського читача. Так, КСД продає книжки на російський ринок. Туди націлився роман «Червоний», перекладений російською мовою.

Кого ж ми з видавцями боїмося роздратувати в цьому випадку?

Скажу більше. Наступного року у іншому видавництві – «Фоліо» вийде ще один мій роман на історичну тематику. Цього разу дія розгортатиметься в Києві 1907 року. І герої, що характерно, говоритимуть українською. Ось це точно роздратує російського читача: існує стереотип про так званий «російськомовний дореволюційний Київ». Ще очікуються історико-пригодницькі романи, дія яких буде відбуватися 1919 року під Києвом та в 1944 році – на Харківщині. Ну хоч тут шановний Костянтин Родик не помилився. Андрієві Кокотюсі справді питамання  «безоглядна сміливість братися за раніше не апробовані ним теми і жанри».

Ага, забув: романи вийдуть української мовою. Правда, не всюди буде згадка про УПА… Та злої волі автора в цьому нема. Лише диктат історичної правди. Точне слідування якій не завжди вкладається в світогляд щирих шанувальників прози «з високої полиці».