Пітер Біксель, цикл прозових мініятюр якого запропонував своїм читачам «Кур´єр Кривбасу» у журнальній книзі за березень-квітень 2010-го року, народився далекого 1935-го року в Швайцарії. Час його народження був часом напередодні початку великої світової бойні; це був час, коли у мистецтві вже, за великим рахунком, оформилась, наростивши потужні текстові та науково-теоретичні м´язи, велика експресіоністична доба (1909 - 1939). Яка у своєму історичному вимірі тривала, як мінімум, ці тридцять років. Утім, як світогляд, стиль і поетика, - експресіонізм, поза сумнівом, залишається актуальним і для наступних десятиліть, - аж до нашого часу, але суттєвим є факт приналежности цього письменника саме до історичного німецькомовного експресіонізму. Ця приналежність, ясна річ, є не лише хронологічною або ґеографічною, належність до експресіонізму виказують ознаки поетикальні, й передовсім, стильові. Твори з добірки «А насправді пані Блюм хотіла б познайомитися з молочарем. (21 історія)» належать до однойменної книги, що з´явилася друком далекого 1964-го року й зробила її автора відомим письменником. До публікації у «Кур´єрі Кривбасу» я, на жаль, не був знайомий із цією цікавою, енерґетичною та, майже у манері Василя Стефаника, ляконічною прозою. Прозою, яка направду чіпляє та заслуговує на пильну читацьку увагу, незважаючи навіть на те, що теперішній час вимагає від літераторів зовсім іншої поетики, інших ракурсів та інших емоцій - себто, повної їх відсутности, - аби читачеві, не дай Боже, не муляло і не боліло, аби він спокійно й бездумно вживав свій прісний попкорн.

Виявляється, в підсумку цієї історії, що «насправді пані Блюм хотіла б познайомитися з молочарем», - так просто, насправді, й, у побутовому сенсі, банально. І так складно, водночас. Бо подолання побутової млявости передбачає, як мінімум, докладання певних людських зусиль. Аби почати знайомство, треба, як мінімум, почати розмову. Принаймні, зустрітись очима. «Зробіть так, аби я могла говорити з вами», - написав свого часу Моріс Бляншо у своєму ляконічно-сконденсованому експериментальному романі «Очікування Забуття» (1962). Не уявляю, чи знав П.Біксель цей відомий текст М.Бляншо, пишучи свою власну книгу, але в принципі, міг би й знати, популярність Бляншо сягнула на початку 1960-х свого апогею. Подібно до цього знакового твору французької літератури, в коротких історіях П.Бікселя центром усесвіту стає саме письмо. А самі ці історії, якби Біксель виявив хоч трохи більше жанрового та експериментального волюнтаризму, можна було би з легкістю об´єднати в єдиний і, по-своєму цілісний, романний текст. Бо всі ці історії, - передовсім, про мову як феномен людського буття, і про самотність, як найвагоміший модус, знов-таки, цього буття. До слова, за Гайдеґґером, очікування і забуття є вагомими модусами, які забезпечують темпоральність екзистенції. Зрештою, це зрозуміло, бо якось інакше тривати й перебувати у цьому світі - нам не дано.

Згадую принагідно невеличкий роман сучасного французького письменника Крістіяна Остера «Побачення» («Les Rendez-vous», 2003). Оповідач і центральний персонаж цього твору займається тим, що лише активно очікує. Ледве не сидить на березі річки й очікує. Не на березі, звісно, він має звичку чекати в каварні, призначаючи там уявні побачення жінці, яка від нього пішла. Він знає, що ці побачення відбутись не можуть, бо жінка навіть не здогадується, що їй призначають побачення, що на неї чекають. Утім, можливо, й здогадується, але це нічого не додає до історії марних очікувань. У цьому гумор і сумна метафізика подібного очікування. Герой безкінечно самотній, його очікування конотується із забуттям, - майже за Морісом Бляншо. Не менш самотніми у цьому романі є й інші нечисленні персонажі, включаючи мешканців паризького зоосаду (один із героїв є працівником зоосаду й мешкає на його території; зоосад, відтак, відіграє помітну ролю у хронотопі роману, а можливо, навіть і в ідейно-інтонаційному його наповненні-змісті). Фактично, всі учасники романного дійства чекають на когось, або ж просто сподіваються позитивних змін у своєму житті. Не докладаючи реальних зусиль задля цього, натомість перетворюючи своє чекання на забуття. З точки зору суспільної моралі, у стані такої напів летарґії ці люди живуть не особистим автентичним життям, а швидше перебувають у замороженому забутті. Як почувають себе самі ці герої? Складно сказати однозначно, але їм швидше комфортно в такому стані, ніж навпаки. Самотність у чеканні, відсутність зайвих рухів, - такою є формула К.Остера. Вона, врешті-решт, спрацьовує, і два окремих різнополюсних чекання-очікування зливаються в пестощах-любощах, відкриваючи для себе спільну, хай і дещо туманну, життєву перспективу. Хоча читачеві все ж зрозуміло: попереду в героїв - нові й нові випробування, наразі уже коханням, еґоїзмом, здатністю до мінімальної жертовности та компромісів.

І в цьому, насправді, немає нічого дивного, поготів, у немає жодної драми. Бо письмо, яке витісняє мову, компенсує не тільки можливості та перспективи; письмо в цьому випадку стає цілим світом, - по-своєму, суб´єктивним, але реальнішим за саму предметну реальність, доступну людині у відчуттях. І спробуйте щось поміняти у цій невідворотній системі. Це навіть не примітивна таблиця множення. Головною темою Моріса Бляншо, як відомо, була можливість існування літератури у її зв´язку зі смертю. Вирішення поставленої задачі відгонить парадоксальністю, та вже: необхідність літератури пояснюється її неможливістю, а неможливість смерти - в її об´єктивній необхідності. Самотність, письмо і мовчання Моріса Бляншо, або й Пітера Бікселя в циклі мініятюр, - на диво суголосні розумінню автентики людського існування у хрестоматійно-відомих рядках українського поета Володимира Свідзінського:

Три радості у мене невідіймані:

самотність, труд, мовчання.

Метафізичне життя будинку (будинків), яке піддається письменницькій обсервації в циклі Бікселя, - це алеґорія існування автентичної особистости. Яка в суто модерний спосіб намагається убезпечити себе від корозії, яку приховує у собі натовп («торжище», за В.Свідзінським). Це мінімальний пасивний спротив, на який лише й здатна людина ХХ століття, як це розуміє письменник. На щастя людини минулого століття, тоді ще не було сучасних засобів комунікації (а значить, тотального контролю та поневолення з боку масштабних і безапеляційних структур на кшталт ліберальних держав або транснаціональних корпорацій), а відтак, спротив іноді бував доволі ефективним. За бажання можна було уникати навіть об´єктиву фотокамер (показовим є приклад все того ж Бляншо, фотографій якого майже немає). Натомість, можна було експериментувати із самозбереженням за рахунок письма, мовчання й самотности (чого лише вартий приклад, скажімо, вже згадуваного В.Свідзінського). Ці складові боротьби за людську автентичність знаходимо і в мініятюрах Бікселя, чиє письмо є зайвим нагадуванням, якою могла би бути, але так і не стала людина модерна. «В мені уже народжується Бог», - записалось іншому українському поетові, Василеві Стусові. Цей рядок можна прочитати сьогодні як перемогу, знов-таки, письма над мовою. Бо подібне зізнання не може звучати в мові, воно має сенс лише у собі й водночас корелює зі смертю - лише на письмі. А зіткнення письма зі смертю і вся неможливість їх побутової артикуляції, - це і є велика справа літератури. Хоч за Бляншо і Бікселем, а хоч і за Свідзінським і Стусом. Безгоміння літератури, мовчання літератури, - укотре шукає вірних; можливо, вони вже поруч.

Опісля народження - всі ми ніби зрізані квіти, повільно аґонізуємо, маючи за перспективу виключно смерть. Попереду - тільки смерть, усе найприємніше вже позаду, в часах до нашої появи в цьому страшному світі. Очевидно, найгіршим для людини є неможливість виснувати хоча б якийсь позитив зі смерти. Бо смерть - це не повернення до ідеального стану, а похмура й сумна безкінечність; місце, з якого уже неможливо кудись повернутися, щось почати спочатку, вклеїти чистий аркуш тощо. Це суцільна і прикра уже неможливість, простерта у часі, якщо він насправді існує, час. Навіть релігійна людина мусить це усвідомлювати. Втім, позбуватись ілюзій страшенно боляче. Це безперечний факт. Коли зникає людина, залишається хіба що її письмо. Артефакти мистецтва також залишаються, але їх так само руйнує час. Тоді як письмо надається до пролонґації ледве чи не безкінечної. І в цьому, зокрема, його окрема привабливість. Письмо відкриває радість, якій, як на мене, немає кінця, - час укотре втрачає свою актуальність. Це знають великі письменники; це знають великі актори, і в цьому знанні присутнить окремий вагомий сенс.

 Світ є страшний у своїй об´єктивності; у факті, наприклад, смерти, якою людина вивершується. Залишається тільки письмо і самотність. Усе інше - ілюзія. Літературі, хоча це й мистецтво слова, властиве безгоміння - майже за видавничою анотацією, що прикрашала одну із книг М.Бляншо, оприлюднену у видавництві «Ґалімар». Людині не властиво говорити на самоті. Втім, іноді ми щось подібне спостерігаємо, але в кожному такому випадку до людини, що промовляє сама до себе або до безтілесних янголів за лівим плечем, ми ставимось із підозрою й навіть із видимим страхом або упередженням. Самотність завше пов´язана із мовчанням. Жодна теорія діялогічности не спроможна підважити метафізичне мовчання літератури. Таким був француз Бляншо, таким же просвітленим постає перед нами й Пітер Біксель. Пані Блюм бажала всього-на-всього познайомитися з молочарем, але звідки йому дізнатися про її бажання? Їй треба було залишити принаймні якесь повідомлення з цього приводу, подати хоч ледве помітний знак. Цього не сталося. У більшости з нас життя проминає за точно такими ж правилами. Принаймні, життя, пов´язане з літературою, якій притаманна відсутність мовлення. Мовлення, звісно, заступить письмо. Коли западає суцільна мовчанка, нічого, окрім письма, взагалі не лишається. У своїх найбільш привабливих спробах література - це завше мовчання, адресоване комусь і водночас, нікому. Це те мовчання, яке підштовхує одних до самогубства, а інших випробовує на волячий терпець. Приклади настільки добре усім відомі, що нагадувати та перераховувати їх немає потреби. Хіба що згадати когось із останніх? Як от Герасим Люка, який не витримав мовчання поезії в умовах сучасної Франції і добровільно пішов із життя. Або Ігор Римарук, який відійшов у своє мовчання, але вірші й надалі звучать, викликаючи з пам´яти його погляд крізь окуляри та дещо незграбну непристосовану постать, закутану в довгий зимовий шалик...