Вочевидь, зайве казати, чого їм для цього бракує. Щоправда, і тут не обходиться без винятків, і опус Г. Герман «Червона Атлантида» є тому поодиноким підтвердженням.

Йдеться про інше. А саме: чим є нинішня українська література? Необхідною цінністю для читачів, без якої вони не уявляють свого життя? Кантівською «річчю в собі»? Чи ж інструментальним додатком до того, що називається «паблік рилейшнз»? Себто - просування особи письменника (на кшталт політика) за допомогою його творів? За цих умов текст (як і політична програма) набуває абсолютно субпідрядного, функціонального характеру; на фасаді ж літературних «проектів» красуються мотиваційні символи далебі не духовної, а більш реально-матеріальної, прагматичної природи.

Здається, що першим, на жаль, вітчизняне письменство поки що не є. Щоби в цьому пересвідчитися варто глянути на статистичну криву, невтішно спрямовану донизу, яка відображає кількість придбаних українських книжок на душу населення. Другий статистичний показник - це жалюгідна питома вага української книжки (і художньої літератури, зокрема) в загальному масиві літератури, що продається в Україні.

Щодо «речі в собі», то тут можна відповісти дещо парадоксальним робом: і так, і ні. Попри все, книжки таки видаються, виставки і форуми проводяться, якась дещиця літературних часописів все ж таки перебуває на плаву. Є впізнавані письменницькі обличчя в загальноукраїнському вимірі (їх чотири, п´ять, шість, а може й дещо більше). З іншого боку, існує чимала кількість непізнаваних й вузько-знаних літературних «схимників». Можливо, їхні твори - не менш вартісні, аніж доробки розкручених колег. Проте, вони і далі продовжують творити під інформаційним «сподом». Комусь із певних причин бракує просування, «розкрутки». Інші свідомо обрали для себе стезю кінгівських «трударів літературного метаболізму», особливо не переймаючися власною іміджелогією.

Чи є такий розподіл хорошим, чи поганим, об´єктивним, а чи штучно-неприродним  відповісти однозначно важко. Звісна річ, існування перехідного «пулу» впізнаваних літераторів формує певне структурне ядро, котре спонукає читача хоч іноді купувати й читати українські твори. З іншого боку, суто маркетингова, сфокусована експлуатація книжковою індустрією винятково лишень «атомів» цього «ядра», хоч як не крути, а призводить до збіднення і вихолощення вітчизняного літературного «ринку». Наразі, ефективних концептів, стратегій та інструментів (окрім, можливо, конкурсу «Коронація слова») виведення на книжкові обшири нових літературних «брендів» у вітчизняних видавців не простежується. Чи тут Україні знову потрібні «варяги» (на кшталт поодинокого харківського «Клубу сімейного дозвілля» з американськими інвестиціями та ISO-якісним менеджментом), щоби виправити ситуацію?

Втім, щодо «речі в собі» у сенсі письменників, котрі перебувають в літературному підпіллі, то тут є один мало примітний позитив для української літератури в цілому. Хоч чимало з їхніх скромно-накладних творів сьогодні не доходять навіть до літкритиків та профільних часописних колонок із книжковими оглядами (не кажучи вже про широкого читача), все ж таки вони являють собою поки що не очевидний, проте перспективно-потужний ресурс для самої української літератури, для її поціновувачів, а отже і насамперед - для видавців. Це як у політиці: застій продовжуватиметься до тих пір, поки українська ментальність революційно не відмовиться від роками узвичаєної й усталеної мантри: «Немає поміж ким вибирати».

В будь-якому разі - в руслі старого, дещо сороміцького анекдоту (котрий закінчується словами Васілія Івановіча Чапаєва: «А Кубань, Пєтька, она ж такая малєнькая!»), - можна виснувати: навряд чи сьогодні є притомним ініціювати й провадити інсайдерсько-літературну «громадянську» війну поміж самими письменниками та їх фан-клубами, воюючи по різні боки розмежувань, як-то: «відомі - невідомі письменники», «серйозно-інтелектуальна - «попсова» література. Бо ж, здається, в нинішніх умовинах зовнішнього та внутрішнього культурно-блокадного кільця, в якому опинилися вітчизняна література (разом із самою Україною), кожна видана українська книжка, досягнення нею високих накладів і продажів, будь-який успіх українського письменника на Батьківщині та за кордоном є безумовним успіхом всіх причетних до українського літпроцесу. Це ніби кожен виточений у сибірських нетрях снаряд чи скомплектований танк, що переправляються на фронти - даруйте за мілітарне порівняння. Хоча в нормальних умовинах література не є ні війною, ані політикою, а передовсім - територією свободи й мистецької гармонії.     

Звісна річ, на вимушеному етапі «боротьби за українську літературу» не зайве буде уникати загрози тотально-ілюзорної підміни тексту в сенсі його художньої вартості - ПР-розкрученою особистістю письменника. Та для цього, хочеться вірити, в Україні не бракує безсторонніх та фахових літературних критиків - таких само, проте в іншому смислі, «трударів метаболізму».

І насамкінець. Один мій знайомий журналіст якось був пожартував: варто письменникові створити інформаційний привід, чи опинитися в центрі медіа-скандалу, як наклади його творів зростають умить і карколомно. «Проти всіх» О. Забужко, демарш із Шевченківською премією В. Шкляра плюс «відрізання від України, немов гангрену, Донбасу і Криму», снобістсько-пабовий остракізм львівських критиків щодо Л. Костенко... А як інакше сьогодні може потрапити в «ящик» (а не зіграти в нього) український письменник, коли телесітка і прайм-контент ущерть захаращені ПР-політиканами та їх обслуговуючим персоналом?

Чи ж виправдовує себе те, що можна умовно наректи ПР-літературою? Звісно, що так, якщо при цьому не наноситься непоправна шкода репутації митця. І за піаром письменник таки лишається в змозі продукувати не примітивно-плакатні й штучно-виплекані твори, а щось більш вартісне. Бо читачів, напевно, найперше цікавить сам, відчужений від матеріальної оболонки письменника, текст, аніж «нерукотворний» медійно-піарний пам´ятник розкрученої письменницької «брили», чи ж не так?