Проблема ж полягає в тому, що існує кілька різних поглядів на те, якою має бути сучасна українська критика і, як то буває часто, для представників одного табору опозиціонери перестають існувати, щойно висловили свою позицію, що, звісно, не сприяє діалогу. 

Фраза «в Україні немає літературної критики» є майже такою ж поширеною, як і фраза «в Україні немає сучасної літератури», і так само багатозначною залежно від контексту. Зазвичай, якщо фразу «в Україні немає літературної критики» вимовляє літературний критик, то несказаним лишається її скромне продовження «крім мене»; якщо ж на цю прикру відсутність скаржиться письменник чи поет, то замовчується інша підрядна частина – «яка б адекватно оцінювала мою творчість». Під адекватністю, як це повелося з  народницьких часів, українські письменники мають на увазі панегірик на свою адресу, хоч це й видається більш ніж дивним як на ХХІ століття, коли режим «вшановування» мав би відштовхувати притомних людей із почуттям гумору. 

Здається, не помилюся, коли скажу, що сучасна літературна критика реалізується переважно в жанрі on-line рецензій (не заперечуємо важливості публікацій у паперових журналах та газетах, котрі, однак, за рівнем доступності широким читацьким масам поступаються Інтернет-джерелам), що мало б передбачати певну публіцистичність та антиакадемічність. Подібні рецензії як відгуки на живий літературний процес покликані відповісти на питання «що читати?» в яскравій і доступній потенційному читачеві формі. Саме таку форму в більшості випадків абсолютно не сприймають автори – письменники та поети, а також їхні симпатики, якщо не сказати фанати. 

Стаючи на шлях літературної критики, кожен неофіт має чітко усвідомлювати, що він виходить на мінне поле, де кожен новий крок може принести йому гострий і непереборний конфлікт з тим чи іншим угрупуванням довкола-того-чи іншого-письменника. Лави майстрів пера зовсім не є монолітними. Вони спаяні, якщо не сказати споєні, в окремі групи давніми зв’язками, спільними пригодами, професійними, родинними, віросповідними, фінансовими, видавничими інтересами, а тому ніколи не знаєш, яку ланку ображених спільників потягне за собою твердження про те, що в романі письменника N немає сюжету, та й система персонажів не прописана, а що вже до сексуальних сцен… Вашу публіцистичність буде сприйнято як хамство, почуття гумору – як намагання довести власну крутизну, літературознавчий аналіз – як невміння читати серцем, власні враження – як дилетантство, що не має нічого спільного з професійністю. А взагалі – всі рецензії, безперечно, проплачені; куплені критики відрами ллють лайно на беззахисних письменників, самі ж при цьому купаються в 30 юдиних срібняках.  

Образити письменника може абсолютно все. Якщо він робить персонажем твору власну дитину, а ви розглядаєте її як персонаж – ви особисто ненавидите цю дитину. Якщо ви  написали в кінці рецензії «як ви вже здогадалися, вбивцею виявився G» – ви зірвали письменникові продажі його детективу. Якщо ви скажете, що нескінченний опис групового сексу, фізіологічних процесів та вживання наркотиків не робить кращим світ довкола – ви намагаєтесь довести генія до інфаркту.  

Вихід є: писати про творчість авторів так, як вони цього прагнуть. Літературна рецензія досі розглядається як дружня послуга, взаємний комплімент, відзначення суспільної ролі. Саме тому письменники й беруться писати відгуки на твори своїх колег по цеху – бо не можна розраховувати на те, що критики напишуть саме те що треба. Легко можна уявити ситуацію, коли до критика звертаються з текстом: «Ви так гарно пишете, так гостро, чи не хотіли б написати рецензію на мою (мого колеги, моєї бабусі) книгу» – і відразу по виході рецензії праведно обурюються: «Як? Так гостро про мою (мого колеги, моєї бабусі) книгу?!» 

Звісно, треба враховувати, що письменники і поети – люди тонкої душевної організації. Тому лаються вони в коментарях так само, як і прості читачі, і пліткують поза очі зовсім як звичайні люди. Втрапивши раз на міну котрогось із письменників, критик носить отриману почесну відзнаку дуже довго, якщо не все життя. Найбільш промовистим є, як на мене, приклад великого і жахливого ІБТ, котрий останнім часом пише дуже позитивні і спокійні рецензії, і то не лише на творчість своєї молодої дружини, а проте в «пристойному» товаристві далі лунають обурені голоси про те, що «йому не відмитись» та інша ідеологічна маячня в дусі партійних чисток. 

Чого не можна критикові – можна письменникові, тому майстри художнього слова успішно подвизаються не лише в жанрі взаємних панегіриків. Міцно засвоєними є ще два жанри – пасквіль та інвектива. Пасквілі поширюються переважно в кулуарах, інвективи – в пресі та на Інтернет-порталах. Звинувачуються, відповідно, ті, хто не належить до спаяного гурту, однак особливо дістається, як можна судити, колегам-письменникам, котрі – жахливо! – дістають закордонні ґранти для написання своїх книг. Отож, хоча загальноприйнятою є думка, ніби у нас НЕ критикують Андруховича й Забужко, насправді мало хто не приєднав голосу до злагодженого хору «а що вони такого написали? Та якби мені стільки грошей! Батьківщина гине, а вони по закордонах» тощо.  

Апеляція до патріотизму взагалі є безпрограшною картою в усіх довколалітературних суперечках, доходячи часом до анекдотичних пропозицій плакати від щастя, адже є ще письменники, котрі пишуть українською мовою. Якою графоманією не була б ця творчість, якщо її автор «багато робить для української культури», його не можна критикувати, бо письменники – люди тонкою душевної організації, а сам потім не відмиєшся… Поняття ж культури на сьогодні настільки багатогранне, що «багато роблячи» для однієї її частини, можна дістати вічне прокляття в іншої, тому, звісно, краще про всіх писати схвально – і зуби здорові, і карма ціла. Стримує, зазвичай, хіба те саме почуття гумору та ще підсвідоме побоювання, що наступні покоління, відкривши ту чи іншу книжку і нагугливши давні посилання на рецензії, будуть дуже здивовані тим, що сучасники так високо й одностайно її оцінювали. А ти вже не зможеш їм розповісти про спаяність літературних кіл та побоювання щодо карми… 

До речі, про читача – ця тема потребує окремих роздумів. Видається, що сучасні критики справді працюють на майбутні покоління, точніше, на майбутніх істориків літератури, котрі вивчатимуть літпроцес 2000-х, бо ж нині вони, очевидно, не впливають ані на думку читача, ані на творчість авторів. Утім, нічого трагічного в цьому немає: фіксація вражень від живого літпроцесу важить більше, ніж сумнівної вартості перемога – ще один читач придбав книгу Матіос; молодий поет почав писати римовані вірші тощо.  

Від письменників часто можна почути «жоден критик не змусить мене писати інакше», а отже, відчуття банальної справедливості вимагає сказати те саме і про критиків. Писати об’єктивно, однак не перебирати на себе улюблену народницьку роль «совісті нації» – таким, здається, має бути завдання літературного критика сьогодні. Відповідь на згадане вище питання «що читати?» мала б даватися не у формі директиви «якщо не хочеш виглядати некультурною потворою» або «якщо ти не зрадник нації», а у формі роздуму – «якщо не любиш сентиментальних романів, але цікавишся історичною літературою…» і таке інше.  

Читачеві лишається прийняти чиюсь сторону, висловити власну думку – або взагалі проігнорувати літпроцес. На користь фігурного катання чи футболу.