Тому медична література та книги про дитяче здоров´я завжди користувалася популярністю. Нині система охорони здоров´я настільки себе скомпрометувала, що інколи книги — це єдина можливість видужати. 

Зрозуміло, що коли дитина захворює, батьки викликають лікаря. Не знаю, навіщо це робите особисто ви, я лише для того, щоб він підтвердив мої варіанти лікування та послухав фонендоскопом.  

У мене немає медичної освіти, мене нудить від крові, і уколи я робити не вмію. Але за всі 9 років (саме стільки моєму старшому), в методах лікування, я не помилилася жодного разу. 

Не тому, що я якась особлива! Просто це були елементарні захворювання. Ну, ГРЗ, ну грип, ну бронхіт.  Я багато читаю. Не спеціалізованої медичної літератури, а просто всякої. І ще знаю свою дитину. 

Колись давно Януш Корчак у своїй книзі «Як любити дитину» звертав увагу колег на те щоб вони завжди вислухували мам своїх маленьких пацієнтів, адже ті, на відміну від медиків, слухають серцем. Але хто зараз згадує постулати великого польського єврея?  

Той єдиний раз, коли я не змогла пояснити собі що відбувається з моєю дитиною, і не знала як бути, спантеличив і лікарів. Вони так і не зрозуміли (не захотіли зрозуміти?), що відбувається з моїм сином. Таке, само собою, буває. Діагности зараз на вагу золота. Справа у ставленні. 

Поки мені зустрічалися лише два прекрасні діагности. Перший —Олександр Шалімов. В той час, коли я з ним спілкувалася, йому було вже за 80. Він хворів, але уважно слухав співрозмовника, відповідав на запитання, декламував вірші та захоплююче розповідав про своє життя. «Єдине призначення лікаря — рятувати людей» — запам´яталися мені його слова. Коли існують такі люди як він, подумала я, тоді жити ну, тобто, хворіти, не страшно. Шалімов помер.  

Другою такою чарівною людиною була гомеопат, потомствена лікарка — Белла Самсонівна. Вона витягнула нас після того як педіатр чесно розвела руками, не знаючи, чим нам допомогти, а лор безапеляційно послав на операцію. Після її індивідуального лікування діти не хворіли три роки. Але Белли Самсонівни теж немає серед живих… 

Районний окуліст, глянувши на опухле око сина, відразу від гріха подалі відправила нас до Медмістечка. Там оглянули і послали до лор-відділення нашої місцевої лікарні. У дитячій добігав кінця робочий день. «Треба зробити рентген», -  сказали там. І теж послали. У іншу дитячу лікарню. Вже з дому (до цього всі пересування столицею відбувалися у громадському транспорті) ми викликали «швидку». Нас відвезли до іншої лікарні, зробили рентген і пов´язали опухле око з лор-проблематикою. Ми забрали змучену дитину додому і вранці поїхали на таксі в дитячу лікарню нашого району (там, де ми вже власне були напередодні).  

Там знову виникли дебати з приводу, що це може бути і куди хлопчика, власне, потрібно покласти га лікування. На той час око у сина вже не розплющувалося. 

Завідувач лор-відділенням все ж вирішив узяти його до себе. Взагалі, завідувач там нічого такий, з першого погляду, та і з другого також. Добра особистість, вольові рішення. Ось тільки для того, щоб поговорити зі мною він, сивий чоловік, навіть не зупинився. Так і говорив на ходу, не дивлячись в очі. Ну а що з мене узяти: «мамочка» (так от, з трохи зверхньою інтонацією, люблять називати мам в медичних установах і дитячих садах). 

Ніколи не розуміла ажіотаж довкола доктора Хауса — у нас хамів в лікарнях хоч ставок гати. Правда, у нас вони менш талановиті. На жаль. 

За цей час я дізналась, що думки лікарів розділилися, і вони так і не могли дійти єдиної думки про хворобу і як її треба лікувати. Але оскільки дитина лежить в лор-відділенні його, мабуть, за інерцією лікували, як інших однопалатників. Тобто, йому робили «кукушку», прогрівали і капали ніс, при тому що якраз нежиті у нього не було… 

Набряк спав, але під оком щось з´явилося. «Ха-ля-зі-он», - прочитала мені по складах лікарка з відділення, яку я попросила хоч щось повідомити про стан моєї дитини. Наш лікар відбув на конференцію — чомусь якраз того дня, коли за лікарняним графіком проводилися «розмови з лікарем». 

Треба сказати лор-відділення живе своїм окремим життям. Двері там завжди на замку. І навіть в час, призначений для відвідин хворих дітей батьками, кожному гостеві доводиться голосно стукати і чекати доки тобі відкриють. Побачення ці теж досить специфічні. На відміну від в´язниці у лікарні  не передбачені ані кімнати для відвідин, ані стільці. У палати не пускають, тобто всі батьки та діти товпляться біля дверей відділення. Та ж ситуація під час «розмов з лікарем» (для цього регламентованого заходу виділено аж дві години на тиждень). Правда, з лікарем доводиться розмовляти навіть не у відділенні, а в коридорі або на підвіконні… 

На 10-й день я не витримала і забрала сина додому. Лікарі, які нещодавно говорили мені, що це не їх симптоматика — з лор-хворобами так не буває, чомусь образилися. «Ми вам його віддамо лише якщо ви напишіть розписку, а виписку заберете пізніше…». 

Але потім все ж видали нам і виписку. Написану надзвичайно нерозбірливим почерком, навіть як для професійно-медичного.  І підкреслили: «відпустили через наполегливе прохання батьків», хоча самі збиралися виписувати дитину наступного дня. Виписку мені винесла медсестра, порадивши наостанок звернутися до районної поліклініки. Коло замкнулося.  

P.S. Вже вдома я випадково дізналась, що в лікарні сина жодного разу не прослухали ось цим самим фонендоскопом, заради якого я зазвичай і викликаю дільничного педіатра…