З початку повномасштабного вторгнення Запоріжжя перебуває на дуже короткій відстані від бойових дій та під загрозою наступу ворога.  У місті війну чутно, війну видно. Там надто багато понищених будівель і пам’яток історії. Звичною стала присутність військових, автомобілів з РЕБами, швидких, що несуться з пораненими до шпиталів, антидронових сіток над вулицями. І майже цілодобова повітряна тривога, гудіння й вищання ворожої зброї у небі, щоденні вибухи. Запоріжжя не здається. Там живуть люди. Саме своїм життям, повсякденним і героїчним, запоріжці протистоять війні. Важливо прислухатися до того, як вони розповідають про своє прифронтове життя. Парадоксально чи закономірно, але війна у словесній репрезентації набуває образності і чуттєвості, а отже потребує поетичного втілення.  

У Запоріжжі народжуються пісні та вірші. Там видаються книги і відбуваються книжкові презентації. Там творять Поети. Серед них і Валентина Вісленко, член Національної Спілки письменників України. У 2026 р. вийшла її третя  книга, написана під час війни. «Ми є» – поетична  збірка, що разом із попередніми книгами авторки «Як ти?» і «Як є» складає своєрідний триптих.  Назва нової книги – ствердження, стисле і переконливе. «Ми є!», – говорять ті, хто залишилися живими і заявляють про свою незламність у надважких умовах. 

У віршах Валентини Вісленко багато образів війни. Вони характеризують страшне повсякдення і розкривають смисли, потрібні для збереження духу. Ці образи складають портрет прифронтового міста, ілюструють його чуттєвий та візуальний стани: «Стелиться дим міськими алеями, а на деревах гойдається сум»; «Серед білого дня чорні хмари, мов мотузкою в’яже зажура. Телефони кричать нам з екранів: „Є влучання! Інфраструктура”»; «Ніч минула, і сонячні зайчики все наповнюють новим змістом. Я тримаю фіранки у пальчиках – за фіранками біль мого міста».

Образ прифронтового міста доповнює образ жінки, що прагне вижити і зберегти дорогий для неї навколишній світ. У вірші «Знов цеглинками слів…» буденність війни постає в  особливих чуттєвих акцентуаціях: 

Знов цеглинками слів складала

Обік себе я дві стіни.

Було страшно. Та я віршувала – 

Жах лишився десь там, уві сні.

Образ «дві стіни», зрозумілий, напевно, тільки людям у війні, символізує духовний самозахист – віршування. «Мої строфи тримали стрій», – головний посил поезії. Протистояння смертоносним руйнуванням тут не пафосне, а щире, правдиве:

… Я писала – і відпускала

На папір свій озера сліз. 

Цікаво втілено синтаксичні символи, динаміку їхніх значень у філософських осмисленнях: «Ставлю коми – стираю крапки». 

Поетичне слово для Валентини Вісленко – то справді перевірена оборона. У вірші «Якби ми могли спиняти словами…» вона вимальовує сюжет-мрію про те, як усі поети стали б «у серці міста» і словами як кулями «кричали, волали, горлали» б «пекельним КАБам, шахедам, ракетам» у небі. Висновок авторки надривний: 

…Якби ми могли спиняти словами, 

то ще б до пуску їх зупинили.  

Такою є духовна міць поета, що живе віч-на-віч із війною.

 «Я дивилася на сусідку… ». Так починається історія, звична для багатьох мешканців прифронтових територій: жінка не виїжджає з міста, бо не виїжджає її сусідка. У вірші прочитується зворушливий оптимізм, що існує на межі з трагічним:

Вибух поруч – не виїжджає, 

Бо, як взнала, сусідка моя

На порозі себе зупиняє, 

Лиш тому, що лишаюся я.   

Єдність перед загрозою смерті – то теж боротьба. Це дуже тонко відчуває поетка й увиразнює винятковість буденності у війні.  

Приваблюють у поезії запорізької авторки традиційні образи життя, інакше значення яких викристалізовується в незвичних умовах. Наприклад, образ соняшника («Він вірить у щастя чи дурень? Осяяний навіть похмурим») та образ сонця («Сонце променем з-поміж хмарин прошепоче до тебе: „Сяй…”»). Символічності набувають почуття жінки, яка навчилася захищати від ворожих атак інших: «Обійми мої – це твоє укриття» або «Прислухайся! Ти – та стіна, міцнішої вже не буває».

Лірична героїня віршів Валентини Вісленко трепетно відчуває зміни, що трапилися з нею і з людьми навколо, вона не плекає рожевих мрій, бо навчилася сприймати правду такою, якою вона є. Печальне жінка проживає ствердно, горе оплакує гідно. 

Теперішнє стало минулим вмить, 

В майбутньому стерті сюжети.

Хтось голосом був,

                             а тепер вже мовчить.

Коли вже здійсниться вендета? 

Уміння поетки працювати з метафорами захоплює точними асоціаціями і співзвучністю тонів. Це допомагає знаходити образи, що замінюють слова «біль» і «страх», якими до відрази перенаситилося життя: «І майбутнє розмите – вода з аквареллю»; «Ми – малюнки про горе»; «Скину броню всю і стану тендітною»; «І рятують лише ліхтарі – ті, що зовні, і ті, що  в нас». 

Авторські афоризми Валентини Вісленко можуть згодитися комусь для духовного очищення. Ось деякі з них: «Не шукаю в падінні змісту – бо впаду кольоровим намистом», «Знаю, прийде час – мої крила десь під стелею політають», «Настав той час – зсередини міцніти». 

Збірка «Ми є» вміщує шість ліричних циклів. Окрім віршів читач зможе замилуватися й прозовими замальовками. Образи і проблеми в усіх цих текстах складають гармонійну картину світу, що переживає найболючіше, але залишається вільним і гордим. 

Валентина Вісленко опоетизовує Запоріжжя і запоріжців як частину великої України поки що в контексті війни. Її художній драматичний світ розчулює, але й надихає на життя. Хочеться побажати авторці реалізації таланту, продовження творчості в цікавих художніх формах, у випробовуванні потенціалу мови.