Проза Теодозії – це краса мови в найширшому її аспекті і глибина пізнання душі «маленької» людини у вирі буденності та історії. 

Здається, що її рука постійно тримається тієї тоненької пульсуючої жилки української крові, зашифрувавши цей пульс у слові, закодувавши у ньому любов і біль.

«Але дорогу історію ніхто не може стерти аніякими навіюваннями, бо вона – моя група крові, яка тече в набухлих жилах, мій спосіб думання, котрий хтозна від чого й залежить, мій триб життя і стосунків з людьми, мій рід з діда-прадіда, хоч донині була відома лише одна його гілка,- і нема над цим усім влади.»

Т.Зарівна «Вербовая дощечка»

Так кристально чесно, так крохмально щиро, так ювелірно точно, так поетично відтворювати почуття у слові, писати про найболючіше, про найгостріше, про найпотаємніше, не перекриваючи дихання тексту, не душачи читача надміром.

«Що менше чоловіків ти знатимеш, то менше болота наковтаєшся. Такий закон природи. Самотність – може, і не найгірше, що трапляється у світі, – проте насправді її дуже важко перебути на свята: на Новий рік, Різдво, Восьме березня, коли навіть найгірший несе засушену гілочку мімози. Ти вдаєш із себе таку емансиповану кобіту, таку незалежну та зверхню, таку трохи цинічну та в’їдливу до чужих знаків уваги, особливо якщо вони походять від жонатих, ти так переконала всіх, що не хочеш виходити заміж, що вони, може, й повірили. Але тобі за цієюмасочкою просто нестерпно.»

Т.Зарівна «Місто без серця»

 Її лексика у своїй довершеності сягає абсолюту. Якщо розібрати прозу Т. Зарівної на художні засоби, то з неї зібрався б цілий енциклопедичний довідник метафор і порівнянь, які золотим люрексом вплітаються в сюжет, пускаючи коріння у душу.

 «Від однієї думки, що на ньому має бути Северин, у її жилах починав текти кубинський ром, гарячий, мов розпечене олово.»

Т.Зарівна «Полювання на птахів небесних»

Американський есеїст Ральф Волдо Емерсон, колись зазначив, що «талант сам по собі не може створити письменника. У книзі ще повинна відчуватися особистість людини». І дивовижно, що щирість образів і є віддзеркаленням особистості у тексті. «Я живу за тими самими законами, що й мої герої» - (з інтерв’ю Т. Зарівної). І це багато пояснює. Та і сама Теодозія, постає як уособлення тієї маленької «дівчинки з черешні» з однойменної (частково автобіографічної) повісті, що споглядає на світ з висоти плодового дерева і стає величною в своїй спробі осягнути глибину митарств людської душі, не розгубивши тих різнобарвних шматочків слюди з якої складена мозаїка її дитячих спогадів, не висушивши в собі ні краплину любові, якою її нагородило життя.

«Уже червоніли гіркі черешні, які любила найбільше і через які дідо називав її пташкою, бо цілий день сиділа на старій деревині зі широким і крислатим стовбуром. Так багато бачила і чула: звідси світ ширився удесятеро, тож ніби над ним летіла разом із деревиною та з бідончиком на гачку, перебалакувала собі з голубами і бузьками, з котом, що сидів іще вище, на зовсім тонкій гіллячці. Фіри їхали, обліплені народом, і ніхто з проминальних не думав подивитись угору.»

Т. Зарівна «Дівчинка з черешні»

Українська література має неабиякий хист до прихованих геніїв, хоча мала б знати їх в обличчя, малюючи портрет нації. Прикрість сучасності – це поверховість, короткозорість думки. Вакуумна популярність одних, нафталінова невгамовність других, ненаситна комерція третіх. Задимлена оптика видавцяв постійному розфокусі, а за відсутності конструктиву критики і наукової аналітики, приречена на прокручування заїжджених платівок, сліпоту і німоту до талантів, нападизаздрості колег по перу, як фактор регресу, і як наслідок «крах поезії, торжество червоного светра».

У мистецтві існує метод магічного реалізму, а в прозі Т.Зарівної цей термін розкривається, як щемкий реалізм оповитий магією слова. Магією, яка бродить жилами, мов солодкий опіат, викликає почуття ейфорії після якої втрапляєш в залежність, і вже сам, будучи лише читачем, ладен переслідувати видавця, як наркодилера, в пошуках прози, яка вивищує над ницістю буття або викликає абстинентний синдром за своєї відсутності.