— Що Ви читали останнім часом?

— В останні роки про мене правильніше буде сказати, що я радше переглядаю і прогортаю, ніж читаю. Не буду брехати: мені дуже бракує часу. Крім того, я є людиною кінематографа, тому у вільний час стараюся переглянути якісне кіно. З читання нині – переважно журнали та публіцистика. Не можу стриматися, аби не «підколоти» моїх знайомих політиків та артистів, які вдають із себе сильних бібліоманів і в гуглі шукають модні книжки з анотаціями, які вони буцімто прочитали.

Останню книжку, яку я справді тримав у руках – «По обидва боки колючого дроту»  Юрія Луценка. Її подарував автор, коли два тижні тому був у мене в студії. Я її встиг лише переглянути. Стилістика легка. І час для публікації вдалий. У принципі, збираюся прочитати, їдучи в поїзді.

Також я інколи переглядаю книги із двох серій, які видала газета «День». Це «Підривна література» і «Бронебійна публіцистика». Дещо використовую в своїх текстах (наприклад, Липинського і Донцова). Тобто, цільово шукаю в цій серії те, що мені потрібно.

Та найкращий досвід спілкування із книжкою – під час Форуму видавців. Цьогоріч я був членом журі Форуму, тому довелося ознайомитися із сотнею книг. І мушу сказати, що найбільше враження справила книга «Параджанов. Колаж, асамбляж, предмет». Шикарне, дуже авторське видання про Параджанова як колажиста та аплікатора.

Усі видання про Майдан пройшли повз мене. Надто кон’юнктурно, неглибоко. Має минути більше часу, щоби переосмислити глибинну суть того, що відбулось і не відбулось.

— Які з прочитаних раніше книжок запам’ятались?

— Запам’яталася польська авторка Ізабела Сова. Абсолютну ейфорію отримав від Зюскінда. Причому не стільки від «Парфумера», скільки від «Контрабасу» — шедевральна річ. Щиро мушу зізнатися, що книгу «Оскар і Рожева Пані» Шмітта я проковтнув за дві години. Плакав, як мала дитина. Пробував читати Мішеля Уельбека – але цей «літературний марксизм» вище моїх сил. Чого не скажеш про Бегбедера – його книгу про рекламні пастки я оцінив саме за відвертість. Хто шукає особливого шарму – раджу «Сповідь скнари» Кюссе. У ній я впізнав свою найдорожчу людину, та й сам захотів стати скнарою. До речі, після цієї книги, я ніколи нікому не позичаю грошей принципово.

Окремо скажу про книгу, яка супроводжує мене ціле життя. Це – збірка праць Ніцше. Починаючи із другого курсу університету, я час від часу повертаюся до цього цинічного генія. Ця книга в червоній палітурці містить купу моїх підкреселень, знаків оклику і знаків запитань. Ніцше дуже стимулює внутрішню свободу, спонукає іти проти мейнстріму. Це потрібно кожному, хто протистоїть чорно-білим правильним підходам.