Re: цензії

Наступна теза не містить оцінки ‒ лише розмаїття: є люди, які люблять галас, а є такі, що мріють про тишу, про вакуум подразників. Автор цих рядків належить до останніх. Серед крику сучасного рекламно-хапального дійства все частіше хочеться повертати голову назад, опиратись на перевірений вже досвід, ловити імпульси минулих часів і розуміти передбачуваність життєво-історичних фіналів. Це все вже траплялось з нами у тому, колишньому часі. Лиш випадком ми опинились тут, але в цьому нічого не втратили і не здобули. Так є. Історія рухає світ, наче кінь ходить по колу.

Розпочну з унікального видання 1919 року ‒ «Гайдамаки» Тараса Шевченка з ілюстраціями Опанаса Сластьона. Наскільки відомо, поляки скуповували книгу і палили. Головний козир цього фоліанту ‒ супровідні ілюстрації, від яких розсіюються жмутки енергій, і які змушують стискати кулаки. Подібного дива сучасний український книжковий ринок не продукує. Також окремо слід зупинитись на «Спогадах про Івана Світличного» Вид-во «Час»1998). Ця книга дає не лише портрет одного з трьох людей-центрів шістдесятництва, але й випрозорює атмосферу доби. Не нам молодим у наш ліберальний вседозволений час звинувачувати когось у минулій зраді, бо жоден з нас не перебув ні етапу, ні «виключення без права поновлення», але акценти слід розставляти чітко, аби не потрапляти в лабети подальших імітацій. Імена таких діячів як Павличко, Коротич та інші там представлено досить виразно. Є і промовисте фото, коли проголошують Незалежність, Павличко витягує шийку, аби потрапити в обʼєктив. Тому подібна лектура мала би бути настільною для покоління тих, кому воля прийшла у спадок, аби не обманюватись.

Тішить також, що вкотре прокинувся інтерес до великої прози Володимира Винниченка ‒ «Нова заповідь», «Лепрозорій», «Чекісти в Парижі», до цього ж додати біографічний роман про Володимира Винниченка Степана Процюка «Маски опадають повільно», який, як і вся творчість франківського письменника викликає діаметрально протилежні оцінки. Перелічені романи автора «Краси і сили» дотепер знайти було складно. Тепер їх можна без проблем придбати в книгарні «Є». Читав також поезію Костянтина Москальця зі збірки «Мисливці на снігу», Івана Андрусяка «Неможливості мови», різне вибірково Павла Вольвача, Григорія Семенчука, Василя Старуна, Юрія Винничука (всіх складно назвати), книжку спогадів Євгена Барана «Девʼяності навиворіт».

Окремо слід сказати про періодичні видання, кожне з яких має власну специфіку. Намагаюсь не пропускати «Курʼєр Кривбасу», «Березіль», «Слово і Час», «Українську літературну газету», низку інших позицій, які, буду чесний, гортаю не від першої сторінки до останньої. А от про «Літературну Україну» треба сказати окремо, а зокрема про те, у що перетворили її теперішній редактор і компанія. Те, що газета публікує тенденційні матеріали і не дає на своїх шпальтах їх спростувати ‒ не найбільша поразка цього видання. Вона полягає в іншому. Редактор публікує тексти, не перевіряючи їх на правильність. У статті від 26 січня 2012 року «Простір інтелектуального опору» критик говорить, що у романі Василя Шкляра зображено вояків УПА. Про що можна говорити далі? Не коментуватиму вже статті Базилевського. Це вже професійно зробила у №3 «Української літературної газети» Василина Куюмурджі. На такій «Літературній Україні!, як вона є тепер, можна було би різати оселедці, якби не портрет Шевченка. Звісно, там є цікаві автори, але їх питома вага настільки маленька, що не дає підстави читати кожен номер газети.

Особливо хочеться відзначити видання Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова «Національні лідери Європи. Ідеологічні портрети». Книжка із серії «Вісниківська бібліотека». Тут треба говорити про чуйний підхід до видання коментатора та автора блискучої післямови Олега Багана. Людини яка тихо, але як бачимо, дуже плідно працює, постійно нагадуючи своїми виданнями читачам про яскраву постать Дмитра Донцова.

Повним провалом (мʼяко кажучи) є книжка Дмитра Дроздовського «Меридіан розуміння». Не коментуватиму, оскільки майже все сказав у рецензії на цю книжку.

Що плануєте прочитати?

У читальних планах є багато позицій. Зокрема це книжка Анрі Берґсона «Творча еволюція», деякі праці зі смолоскипівського чотиритомника Дмитра Чижевського, ну і звичайно ж планую слідкувати за критичними статтями на сайті «Буквоїд», де завжди є цікавий потік думок про літературу, де гуртується молодь, яка не хоче бути глашатаями імітаторів.

Що радиш почитати іншим?

Нараю дві речі: «Маршал Вінграновський. Книга про поета» (Вид-во Ярославів Вал) упорядник Павло Вольвач і «Дистихи Катона» (Вид-во Грані-Т) у перекладі Андрія Содомори.