Ділиться зі всім світом

Уява не дуже хоче сприймати поєднання цих двох таких різних за своєю суттю слів – сіль сонця. Тож перед читанням мене охопило відчуття нового і незвіданого. А саме такими для мене є кожна «свіжа» книжка київського поета Олександра Козинця. Чим більше він віддає себе людям через доброслово (навмисно пишу ці слова разом), тим більше отримує духовних знань, з якими прагне відразу ділитись зі світом. («Тримає в руках ледь помітні духовні ключі») Інакше – ніяк. Бо якщо не ділитись – буде застій в особистісному духовному зростанні, не буде внутрішнього оновлення. Що може бути страшнішим за такий стан душі? Автор чудово це розуміє, тому прагне віддати себе світові всього і сповна. І як не прислухатись до голосу поета, який переконливо пише: «»В нас є усе, що дух для зросту має» («Цвіту з тобою»).

Сім розділів, які він пропонує читачеві («Зібране з пазлів», «Мандариновий алфавіт», «Дякувати й рости», «Дороговкази», «Імена болю», «Розквіт духовних сил», «Сонце в серці») – живуть ніби окремо один від одного і водночас створюють собою цілісне полотно нашого буття, нашого ментального єства. До слова. Коли взяти назви першого й останнього розділів та написати одним реченням, виходить красномовна назва, що стає ключем до головного послання, який інтуїтивно заклав у це видання Олександр Козинець: «Зібране з пазлів сонце в серці».  Уявляєте? І якщо чимало відомих українських поетів у своїй творчості вже звертались до «сонячної» теми (Тарас Шевченко «Сонце заходить, гори чорніють»,  Леся Українка «Ой високо сонце в яснім небі стало», Ліна Костенко «Вечірнє сонце, дякую за день!», Іван Драч «Балада про соняшник», Дмитро Павличко «Притча про сонце», Микола Вінграновський «Що робить сонце уночі…», «Куди тобі, сонечко?» та інші) – це було окремішнє сонце, але щоб ось так – метафорично «по промінчику» зібрати з пазлів…

Ось один із них (пазлів), саме ним відкривається збірка верлібрів: порада автора «Найцінніше – почати з подяки / Ще один рік…/ Небу також важливо, / Аби його чули» («Зцілює й омолоджує»). Та чи всі чують Небо? Чи всі звертаються до Нього? Хіба що тоді, коли настають нестерпні випробування. А їх могло б і не бути. Принагідно,  аналізуючи стиль життя зматеріалізованого сучасного світу, згадалися ведичні приписи, у яких доба розділяється на чотири частинки , кожна з яких прирівнюється до шести годин. Шість годин вдень рекомендується використовувати для заробітку і витрат, шість годин – для споглядання Бога,  інших шість годин для сну і ще шість годин для служіння іншим. Більшість людей не приділяють навіть п’яти хвилин власному духовному розвитку, а про служіння іншим – взагалі не йдеться.  Різьбленим вкрапленням вирізняються рядки, в основі яких стисла (одночасно!) мовленнєва формула – заперечення заперечень: «Рухатись м’яко. Бути всередині крицею. / Слухати – більше. Тиші ввіряти дні» («Поспішати повільно»); «Щоб не просто прожив – за життя воскрес» («Не питай мене знову»); «Говорити очима, невидиме бачити в тиші» («До змін»), «Прагну бути невидимим – лишатись помітним» («Лишатись помітним»).

Доки не змінимось всередині

Читаючи про радість, яка «Сиротиною іде по землі», бо про неї всі забули, а це результат сучасної страхітливої війни у якій живемо, завмирає серце, охоплює духовний розпач. Допоки? Доти, доки не змінимось всередині. У вірші «Змінююсь швидко», автор щиро ділиться власним досвідом трансформації: «Битва не за людей – боротьба за людську увагу. / Час лишати марноти, статки й одвічні жалі… / Світ оновлює вектор. Світ дорогу розчищує. / Процеси тривають. Ти якою дорогою йдеш?».  І через кілька сторінок геніальна підказка («Почнімо ремонти»), яку треба збагнути «між рядками»: «Що я можу зробити для своїх доріг? / Хоч би найменше – скосити бур’ян на узбіччі. / Окропити святою водою обличчя й поріг. / Цей шлях непростий. Та насправді – величний». Про який «бур’ян» насправді йде мова? Під цим словом автор має на увазі погані людські якості, яких якнайшвидше треба позбуватися, аби мати можливість не лише для внутрішніх змін, а й – духовного росту: заздрість, лінощі, гнів, образи, жадібність, насилля (список можна продовжити). А дороги – це наш життєвий вибір, який,  на жаль, не завжди правильний. Тож завдання кожного поет прописав ось у цій формулі: «Носи в собі сонце, вертайся сонцем додому». Про цей наратив (позбуватись моральних «бур’янів») йдеться у всіх попередніх книжках Олександра Козинця.  Окремішне – для поетів і поеток: «Коли душу вкладаєш у кожен створений вірш, / Лиш тоді називатися можеш в житті поетом».  Роздумуючи над цими смислами, поет пише «Книги мої», де звертається до простору із незвичним проханням: «нехай мої книги будуть як вода – не вино – / воду п’є кожен і кожного вона змінює…/як повітря…/ як вогонь…/ як птахи…/ як земля…/ як сон…/хай мої книги будуть молитвою/ хай мої книги будуть!».  Окремо про вогонь.  Автор прагне донести важливу думку до читачів про духовне полум’я «нашого чистого світла» у якому «Серця очищаються, волю почувши небес». У письмі автора чимало природних стихій, до них він часто  звертається, вони живлять як його слово, так і його внутрішнє єство. Він цим живе, надихається, збагачується, бо все його життя «рух із точки А в точку Б» («Жуйки love is»). І тоді «Слово має нову ціну: / Стає об’ємнішим та вагомим» («Гормони та гіацинти»). У поетичних рядках автор звертається не лише до надії  –  «Приходить весна, відкриває надіями шлюз» («Шлюз»), «Коли тяжко серцю, тримає його надія» («Ремонт»), а й до віри та любови, які, власне, з неї й народжуються. Зрештою, у всі часи надію, як філософську категорію, давні філософи, мудреці, науковці трактували на свій лад, адже усі ми різні, у всіх нас власне бачення і сприйняття світу. Згадаймо, хоча б легенду про Пандору поета Гесіода, де надія залишилася на дні глека після того, як зло втекло з нього у світ. Надія може приховувати у собі як переваги, так  і небезпеки.  Аристотель приписував їй чесноти мужності і відваги,  вдачі. Сенека був переконаний, що всередині надії живе… страх. У християнській традиції надія породжує віру і любов. Подібне знаходжу у Козинця, де «Промінь надії у серце мені поцілив» («Частини одного цілого») . А серце, як відомо, вмістилище вселенської любови. Краще й не скажеш!

Пізнати світ власної душі

Поетові притаманні медитативні занурення у філософські категорії часу («Час – це кожен із нас», «Побачення», «Бентежні часи», «Багатознач…»); душі ( «Тіло», «Стежки і дороги»,  «Посивіла душа», «Душе моя»).  Щодо душі, то крайній вірш вібраційно перегукується із віршем тернопільського поета Петра Сороки «Душе моя таїнно». У всі часи мистці прагнули пізнати світ власної душі,  родоводу, серця… Помітила, що у кожній новій поетичній збірці згаданий автор в особливий спосіб і дуже стисло концентрує свою увагу на окремішніх або стихіях (вода, вогонь, повітря, земля), або чеснотах (віра, любов, світло, надія). У цій книжці поет дуже часто звертається до тиші. Його душа її прагне, він її шукає і тягнеться до неї. Нею книжка «пересипана», як морський пісок кольоровими камінцями, схожими на смальту. Вона в нього дуже різна: то як натягнута тятива, то «оприсутнена» має здатність рости і дорослішати, тиша така, яка «буває між куль та мін», вона розуміє, поет вчиться у тиші жити, бо «вона наймудріший вчитель». Зрештою, згадаймо, голос Бога можна почути тільки в тиші.

Цікаві думки з образами-символами додають текстам колориту та експресії. Мовлення автора індивідуалізоване. У кожного мистця власне і неповторне бачення образу крил. Якщо у відомого тернопільського поета Ярослава Павуляка символічний образ крил викликає одні емоції: «У роті людини // вулкан зашнурований.// Дбайливо спрасованікрила виснуть у шафі//  на цвяшку.// Стебла мовчання.// Від підлоги до піднебіння», то в Олександра Козинця зовсім інші – а саме, символізують духовне піднесення: «Непомітно для інших крила міцні надягаю.// Виходжу у місто, де різні енергії й люди.// Хтось бачить чи ні – але відчувають усі.//Озираються часом на крила, мене минувши». А в поезії «Моя тиша» поет наділяє тишу голосом і порівнює його з тятивою. Отже, тиша – це посередник між Богом і… не тишею. Тиша генерує чисту любов, вона «Зріла, вимріяна, терпляча», як причастя. Це чергова сходинка до космічної свідомості. Але за умови усвідомлення людиною своєї божественної сутності. 

Барви серця і душі

У всіх книжках поета  поняття духовних, чутливих і вразливих серця і душі займають чільне місце. У новій збірці це не виняток. Барви її (душі) різні: вона в нього то кольору неба, то «Замість снігу у нас біліє тепер душа» («Стежки і дороги»); «Посивіла душа»; «Храм моєї душі»… Сповідальний тон звучить у верлібрі «Душе моя», який перегукується з іншими – «Дякувати й рости» та «Стіни земні й небесні», «Молитва про захист». Несподівані думки у тексті «Клонування радості», де «ра»  –  енергія світла, яку ліричний герой роздає людям. Про цей особливий стан піднесення йдеться у творах «Виросте день», «Станція квітень», «Затягнулися шви» (Промайнули печалі. Для радості час прийшов), «Усе інше – пусте» («Множити радість, визрівати в добрі»), «Приймай».  Особливим сяйвом постає «Волошка», у якій поет збирається навесні засіяти землю радістю, молодістю, благістю, удачею. Але… не забуваймо, що на кінчику кожної радості народжується початок болю і навпаки. Тому про «Імена болю» читаємо у однойменному розділі та «Святвечорі війни», у «Тирі» та «Говорити правду».

І на завершення, Олександр Козинець не був би Козинцем, якби не поділився передбаченнями, вони в нього різні, але… дарують надію.  Він звертається до Неба з проханням пролити на нього любов і світло «мов до пророків». І отримує…  «Вакханалій недовго триватиме час. // Попереду – тихе спокійне літо, // У якому багато роботи ляже на вас: //Розгребти залізяччя й садити квіти» («Посадити квіти»); «Моє покоління опісля не раз іще обговорять. // Та в Бога наш прапор. Прикрашає його наплічник!» («Щоб ніхто не бачив»); «Кара буде жорстока. Понад тисячу років! // Вовки будуть знищені в геєні водній та вогняній. // Шкода, що висока ціна наших духовних уроків. // Однак наше дерево вистоїть і в буревій» («Каховський настрій»); «Відпускаю у люди слова, пророкую нам славу. // Проростає любові зерно крізь наш чорнозем. // Люди ростуть духовно, будують таку державу, // Де немає війни, агресії, зрад і загрози» («Відпускаю у люди»); «Після води, вітру й вогню прийде нарешті мир, // І стоятиме тиша така, щоб аж радість бриніла. // Якщо життя – потяг, то навіть один пасажир // Важливий. Бо в кожному з нас – Божа сила» («Творимо зміни»); «Ми як засяємо – помітні станемо всюди. // Здіймемо булаву, згадаємо про клейноди. // І буде суцільний розквіт, і будуть люди // Дихати свіжим повітрям нової свободи» («Помітні»).

«А до чого тут сіль сонця?» – можуть запитати читачі. Фізичне тіло людини це не лише вода, повітря, вогонь, етер, земля, це найдрібніші частки фотони (у перекладі з грецької фотон – світло). Світло – це наша тонка невидима природа, яка зазвичай не проявлена, все залежить від внутрішнього стану кожного. Сльози людські бувають гіркі, а бувають солоні, так само як і кров. І коли  всередині людини проявляється внутрішнє світло (про таких кажуть, що аж світиться із середини), тоді «сіль сонця» розчиняється, бо з’являються сльози радості, а вони – не солоні, та й це вже зовсім інша історія. Принагідно згадаймо біблійне:«Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди» (Мт. 5:13). Це своєрідне попередження про жахливі події та жалюгідний стан усіх, хто втратить свою духовну силу і перестане виконувати своє призначення на землі. «Сіль» – у духовному значенні  божественні закони, які нам дало Небо, аби могли духовно зцілюватись, змінюватись, трансформуватись.Ми– діти світла на третій від Сонця планеті. Пам’ятаймо про це.