7 вересня під час KyivBookFest-2024 було презентовано видання “Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів” Дмитра Кременя (упорядкували Ольга Кремінь, Тарас Кремінь, “Ярославів Вал”, 2024). 

У поезіях суб´єкт лірики, поринаючи в минуле й осмислюючи колоніальні періоди в історії України, проєктує майбутнє, наголошуючи на тих проблемах, що потребують розв´язання в теперішньому.  Передусім мова йде про концепт вкоріненого рабства, що існує чи не в генотипі багатьох українців.  І тут Дмитро Кремінь діалогізує з українськими письменниками, які не раз зверталися до цієї проблеми, показуючи, що в нашій історії часто змінювався тип “панів”, але дух рабства залишався незмінним. 

Чому ж ми плачемо на попелі

Своєї рідної землі?

Так раб жалкує за хазяїном,

А за поміщиком кріпак?

І побивається за Каїном 

Убитий Авель, чи не так? (підкреслення наше - Д.Д., с. 44; тут і далі цитуємо за рецензованою книжкою).

Згадана проблема розкрита в п´єсі “Перед волею” Марка Кропивницького,  що сьогодні знайшла своє метамодерне потрактування в кропивницькому Театрі корифеїв в постановці Євгена Лавренчука про що вже писав на шпальтах УЛГ (див. «Класика театру корифеїв у метамодерній інтерпретації»). Класик українського театру наголошував на цій міазмі, що, мов шашель, сточує український дух.  

Д.Кремінь акцентує в поезіях на потребі духовного звільнення,  його суб´єкт лірики відчуває тугу, жаль і біль від того, що митцям обтинають крила,  що в умовах політичного терору вони перебувають у лещатах ідеології, поруч із ними чорні сутники,  тобто сексоти й  шпигуни,  котрі доносять і отримують задоволення від того, що служать ідеології,  системі,  партії…

Подеколи суб´єкт лірики занадто категоричний, різкий, він не добирає слів, щоб глузливо, сатирично й водночас екзистенційно правдиво зобразити тих, хто плазує, хто прагне обтяти крила й обмежити дух творчості. Хвороба колоніального рабства задавнена, й не одному поколінню митців довелося мати справу з цим уярмленням духовних потуг.  

Сьогодні окремі рядки в поезіях Дмитра Кременя читаєш як пересторогу й передбачення,  як візіонерське відкриття сутності “братського народу”,  тобто “великого брата”,  який жив і живе знищенням українського духовного й фізичного простору.  

Пощезнуть козацькі реєстри.

І — царське дання:

в кріпацтві брати твої й сестри.

Ще море тобі перейти…

Кого ж твої сльози зворушать,

як є у нас старші брати,

які нас в обіймах задушать? (підкреслення наше - Д.Д., с. 36). 

Нині в період війни з рашизмом зовсім інакше прочитуєш такі рядки Д.Кременя. Зрештою, загальноукраїнське перевідкриття творчості поета відбулося саме в період після повномасштабного вторгнення рашистів до українського світу.  Дмитро Кремінь розумів усю гниль системи, яка намагається вибудувати себе в “діалозі” з “великим братом”, який насправді по-імперськи висмоктує енергії й живиться розбратом всередині України.  

Поет бачив такі ситуації й мав справу з манкуртами, котрі намагалися показати, що хвороблива колоніальність зовсім не хвороба, а “подарунок” для України. Поезія Д. Кременя вибудовує етос у сучасній політичній і соціокультурній ситуації в Україні утверджуючи ті ціннісні категорії, які утверджувалися в українській літературі. Його творчість актуальна, бо містить етичні координати й допомагає знайти в собі сили, щоб протистояти злу,  відкриваючи правду про минуле.  Це поезія правдивості,  водночас у ній відчутний  біль,  який, напевно, в реальному житті відчував поет.  Маємо жаль і прикрість від того, що змарновано десятиліття,  що Україна знову перебуває в силовому полі, яке є ворожим її духові, екзистенції, бо в ньому - вірус рашизму.  

Ліричний суб´єкт у поезіях Д. Кременя вільно почувається в різних історичних періодах. У його неоромантичній парадигмі існує золота доба: час Еллади, як і в українського історіософа-поета Евгена Маланюка.  Козацька доба -  також символ українського звитяжництва в боротьбі за державність, а от далі, після Руїни, починається поступове уярмлення духу, перетворення українців на додаток в імперському монструозному тілі “великого брата”. 

Поезія Д. Кременя інтертекстуальна, що засвідчує її інтелектуалізм. Водночас суб´єкт лірики в такий спосіб грає з минулим, пропонуючи невимушені екскурси в ті часи, які для багатьох читачів примарні. Поет оживлює старовину й переносить ту славетну еллінську минувшину в теперішній український простір. Така поетична стратегія випливає з реального місця, де живе поет: Миколаївщина утривалює у своєму ландшафті пам´ять про поселення стародавніх греків. А отже,  можемо говорити про геопоетичну специфіку творчості Д. Кременя:  вона випливає з місця, де живе поет і спрямована на уславлення тієї частини української минувшини, яка для багатьох невідома й вкрита габою таємничості. 

Поруч з історичною поезією поезія в “Сивій райдузі” наснажена різними виявами інтертекстуальності: натрапляємо на вірші, які є прикладом чистої естетики. 

Давайте думати про вічне.

Давайте думати про те,

які зірки на небі витче

нам сниво колі золоте.

Давайте думати про долю.

І не забудьмо про жнива,

коли за мертвою водою

іще не висохла жива.

Давайте думати про небо.

воно із нами не мине,

аби немудро і ганебно

ми не розтратили земне.

Нам інша доля випадає…

Не дай нам, господи, кінця,

де тільки маска, що спадає, —

й нема за маскою лиця. (с. 38).

У такій поезії розкриваються естетичні образи,  що спонукають читачів через асоціативні ланцюжки мотивні комплекси думати в етичній площині.  Етики й естетика пов´язані в поетичному космосі Д. Кременя. Маємо приклад поетичних творів, у яких увиразнено мотив відповідальності й потребу цінувати кожну хвилину, за Овідієм. 

“Сива райдуга” оприявнює, наскільки важливою для суб´єкта лірики Д. Кременя є історія. Вона постає чинником консолідації національного духу,  інструментом формування національної пам´яті й звитяжництва. 

Потом і смерч убили нас. А треба

Й по смерті встати на однім крилі.

Бо іншого у нас немає неба.

Бо іншої немає для нас землі (с. 52).

Але історія сьогодення - це об´єкт глузування, зокрема історія мізерного повсякдення постколоніальної дійсності, коли час від часу доводиться натрапляти на манкуртів (“А наша вічність — лиш масштабний мізер…”, с. 79).

І тут поет викриває вади, спричинені колоніальним минулим,  яке породжувало дрібних людей, не здатних мислити глобально й не здатних боротися за цінності українського світу. Для суб´єкта лірики ціннісне сприйняття життя є вкрай важливим:  мова йде не лише про фіксацію подій у минулому,  тобто календарний час,  а про утвердження тих компонентів ціннісно маркованого часу,  що допомагають вижити сьогодні,  які зменшують біль від несправедливості й змізернення душ. Часто суб´єкт зупиняється поглядом на назвах, які відсилають до античної доби в Україні:  тих слідів мало,  вони розсіяні на півдні країни,  вони спорадичні,  але в поетичній уяві саме з них створюється  золота доби минулого,  яка існувала в єдності енергій Стародавньої Еллади. 

Дмитро Кремінь - поет інтелектуального ґатунку, він поєднує неоромантично буремний і пристрасний погляд на світ із сентиментально щемким і тужливим баченням того, що відбувається навколо. 

Перші особи живуть на портреті

В різних народів, народностей, рас…

Тільки у нас уже першими треті,

Гамлета вбито — гряде Фортінбрас.

Із Гільденстерном іде й Розенкранцем.

Тихо у Каневі плаче Тарас… (с. 93). 

У поетичних творах відчуваються жаль і розпач від того, що в якийсь історичний момент державотворчий рух зазнав неправильного розвитку. Ліричний суб´єкт, мудрий історіософ, вдається до сентиментальної щемливості, бо йому болить те, що відбувається з Україною сьогодні,  коли поруч із митцями -  чорні сутники, коли в політиці незалежної України люди  негідні,  які далі намагаються протягнути наративи колоніального минулого.  Й тоді поет нещадний до манкуртів,  але водночас він відчуває біль і втому від того, що Україна знову й знову йде по колу. Велич минулої античної доби розчинилася,  і ті краплини золота сьогодні залишилися хіба на півдні країни,  в маленьких оазах,  які у своїй  ментальній мапі прагне зібрати поет.  

А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім´я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи…
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам´ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган…
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам´ятства, безіменства, безмов´я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком. («Скіфське золото», с. 34).

Книжка “Сива райдуга” ще раз доводить, наскільки потужною є наша поезія й наскільки вагомим є місце Дмитра Кременя в історії української літератури другої половини XX - початку XXI ст.  Символізм окремих рядків поета-візіонера поєднано з ностальгією за золотим часом минулого, а також із внутрішньою нескореністю перед теперішнім. Поезія Д. Кременя визначає простір для екзистенційних рефлексій і формує в сучасних читачів параметри етичного й естетичного сприйняття дійсності в системі українських цінностей і універсальних категорій світового буття,  яке одвічно змагається зі злом.