Дмитро Кремінь. Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів. Упорядники Ольга Кремінь, Тарас Кремінь. К.: Ярославів Вал, 2024. - 512 с.
7 вересня під час KyivBookFest-2024 було презентовано видання “Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів” Дмитра Кременя (упорядкували Ольга Кремінь, Тарас Кремінь, “Ярославів Вал”, 2024).
У поезіях суб´єкт лірики, поринаючи в минуле й осмислюючи колоніальні періоди в історії України, проєктує майбутнє, наголошуючи на тих проблемах, що потребують розв´язання в теперішньому. Передусім мова йде про концепт вкоріненого рабства, що існує чи не в генотипі багатьох українців. І тут Дмитро Кремінь діалогізує з українськими письменниками, які не раз зверталися до цієї проблеми, показуючи, що в нашій історії часто змінювався тип “панів”, але дух рабства залишався незмінним.
Чому ж ми плачемо на попелі
Своєї рідної землі?
Так раб жалкує за хазяїном,
А за поміщиком кріпак?
І побивається за Каїном
Убитий Авель, чи не так? (підкреслення наше - Д.Д., с. 44; тут і далі цитуємо за рецензованою книжкою).
Згадана проблема розкрита в п´єсі “Перед волею” Марка Кропивницького, що сьогодні знайшла своє метамодерне потрактування в кропивницькому Театрі корифеїв в постановці Євгена Лавренчука про що вже писав на шпальтах УЛГ (див. «Класика театру корифеїв у метамодерній інтерпретації»). Класик українського театру наголошував на цій міазмі, що, мов шашель, сточує український дух.
Д.Кремінь акцентує в поезіях на потребі духовного звільнення, його суб´єкт лірики відчуває тугу, жаль і біль від того, що митцям обтинають крила, що в умовах політичного терору вони перебувають у лещатах ідеології, поруч із ними чорні сутники, тобто сексоти й шпигуни, котрі доносять і отримують задоволення від того, що служать ідеології, системі, партії…
Подеколи суб´єкт лірики занадто категоричний, різкий, він не добирає слів, щоб глузливо, сатирично й водночас екзистенційно правдиво зобразити тих, хто плазує, хто прагне обтяти крила й обмежити дух творчості. Хвороба колоніального рабства задавнена, й не одному поколінню митців довелося мати справу з цим уярмленням духовних потуг.
Сьогодні окремі рядки в поезіях Дмитра Кременя читаєш як пересторогу й передбачення, як візіонерське відкриття сутності “братського народу”, тобто “великого брата”, який жив і живе знищенням українського духовного й фізичного простору.
Пощезнуть козацькі реєстри.
І — царське дання:
в кріпацтві брати твої й сестри.
Ще море тобі перейти…
Кого ж твої сльози зворушать,
як є у нас старші брати,
які нас в обіймах задушать? (підкреслення наше - Д.Д., с. 36).
Нині в період війни з рашизмом зовсім інакше прочитуєш такі рядки Д.Кременя. Зрештою, загальноукраїнське перевідкриття творчості поета відбулося саме в період після повномасштабного вторгнення рашистів до українського світу. Дмитро Кремінь розумів усю гниль системи, яка намагається вибудувати себе в “діалозі” з “великим братом”, який насправді по-імперськи висмоктує енергії й живиться розбратом всередині України.
Поет бачив такі ситуації й мав справу з манкуртами, котрі намагалися показати, що хвороблива колоніальність зовсім не хвороба, а “подарунок” для України. Поезія Д. Кременя вибудовує етос у сучасній політичній і соціокультурній ситуації в Україні утверджуючи ті ціннісні категорії, які утверджувалися в українській літературі. Його творчість актуальна, бо містить етичні координати й допомагає знайти в собі сили, щоб протистояти злу, відкриваючи правду про минуле. Це поезія правдивості, водночас у ній відчутний біль, який, напевно, в реальному житті відчував поет. Маємо жаль і прикрість від того, що змарновано десятиліття, що Україна знову перебуває в силовому полі, яке є ворожим її духові, екзистенції, бо в ньому - вірус рашизму.
Ліричний суб´єкт у поезіях Д. Кременя вільно почувається в різних історичних періодах. У його неоромантичній парадигмі існує золота доба: час Еллади, як і в українського історіософа-поета Евгена Маланюка. Козацька доба - також символ українського звитяжництва в боротьбі за державність, а от далі, після Руїни, починається поступове уярмлення духу, перетворення українців на додаток в імперському монструозному тілі “великого брата”.
Поезія Д. Кременя інтертекстуальна, що засвідчує її інтелектуалізм. Водночас суб´єкт лірики в такий спосіб грає з минулим, пропонуючи невимушені екскурси в ті часи, які для багатьох читачів примарні. Поет оживлює старовину й переносить ту славетну еллінську минувшину в теперішній український простір. Така поетична стратегія випливає з реального місця, де живе поет: Миколаївщина утривалює у своєму ландшафті пам´ять про поселення стародавніх греків. А отже, можемо говорити про геопоетичну специфіку творчості Д. Кременя: вона випливає з місця, де живе поет і спрямована на уславлення тієї частини української минувшини, яка для багатьох невідома й вкрита габою таємничості.
Поруч з історичною поезією поезія в “Сивій райдузі” наснажена різними виявами інтертекстуальності: натрапляємо на вірші, які є прикладом чистої естетики.
Давайте думати про вічне.
Давайте думати про те,
які зірки на небі витче
нам сниво колі золоте.
Давайте думати про долю.
І не забудьмо про жнива,
коли за мертвою водою
іще не висохла жива.
Давайте думати про небо.
воно із нами не мине,
аби немудро і ганебно
ми не розтратили земне.
Нам інша доля випадає…
Не дай нам, господи, кінця,
де тільки маска, що спадає, —
й нема за маскою лиця. (с. 38).
У такій поезії розкриваються естетичні образи, що спонукають читачів через асоціативні ланцюжки мотивні комплекси думати в етичній площині. Етики й естетика пов´язані в поетичному космосі Д. Кременя. Маємо приклад поетичних творів, у яких увиразнено мотив відповідальності й потребу цінувати кожну хвилину, за Овідієм.
“Сива райдуга” оприявнює, наскільки важливою для суб´єкта лірики Д. Кременя є історія. Вона постає чинником консолідації національного духу, інструментом формування національної пам´яті й звитяжництва.
Потом і смерч убили нас. А треба
Й по смерті встати на однім крилі.
Бо іншого у нас немає неба.
Бо іншої немає для нас землі (с. 52).
Але історія сьогодення - це об´єкт глузування, зокрема історія мізерного повсякдення постколоніальної дійсності, коли час від часу доводиться натрапляти на манкуртів (“А наша вічність — лиш масштабний мізер…”, с. 79).
І тут поет викриває вади, спричинені колоніальним минулим, яке породжувало дрібних людей, не здатних мислити глобально й не здатних боротися за цінності українського світу. Для суб´єкта лірики ціннісне сприйняття життя є вкрай важливим: мова йде не лише про фіксацію подій у минулому, тобто календарний час, а про утвердження тих компонентів ціннісно маркованого часу, що допомагають вижити сьогодні, які зменшують біль від несправедливості й змізернення душ. Часто суб´єкт зупиняється поглядом на назвах, які відсилають до античної доби в Україні: тих слідів мало, вони розсіяні на півдні країни, вони спорадичні, але в поетичній уяві саме з них створюється золота доби минулого, яка існувала в єдності енергій Стародавньої Еллади.
Дмитро Кремінь - поет інтелектуального ґатунку, він поєднує неоромантично буремний і пристрасний погляд на світ із сентиментально щемким і тужливим баченням того, що відбувається навколо.
Перші особи живуть на портреті
В різних народів, народностей, рас…
Тільки у нас уже першими треті,
Гамлета вбито — гряде Фортінбрас.
Із Гільденстерном іде й Розенкранцем.
Тихо у Каневі плаче Тарас… (с. 93).
У поетичних творах відчуваються жаль і розпач від того, що в якийсь історичний момент державотворчий рух зазнав неправильного розвитку. Ліричний суб´єкт, мудрий історіософ, вдається до сентиментальної щемливості, бо йому болить те, що відбувається з Україною сьогодні, коли поруч із митцями - чорні сутники, коли в політиці незалежної України люди негідні, які далі намагаються протягнути наративи колоніального минулого. Й тоді поет нещадний до манкуртів, але водночас він відчуває біль і втому від того, що Україна знову й знову йде по колу. Велич минулої античної доби розчинилася, і ті краплини золота сьогодні залишилися хіба на півдні країни, в маленьких оазах, які у своїй ментальній мапі прагне зібрати поет.
А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність?
Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім´я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи…
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам´ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган…
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам´ятства, безіменства, безмов´я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком. («Скіфське золото», с. 34).
Книжка “Сива райдуга” ще раз доводить, наскільки потужною є наша поезія й наскільки вагомим є місце Дмитра Кременя в історії української літератури другої половини XX - початку XXI ст. Символізм окремих рядків поета-візіонера поєднано з ностальгією за золотим часом минулого, а також із внутрішньою нескореністю перед теперішнім. Поезія Д. Кременя визначає простір для екзистенційних рефлексій і формує в сучасних читачів параметри етичного й естетичного сприйняття дійсності в системі українських цінностей і універсальних категорій світового буття, яке одвічно змагається зі злом.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2024/10/08/130406.html
|
