Re: цензії

Підозрюю, Жорж Роденбах у нас більше знаний, аніж прочитаний. На жаль, так буває. Про роман «Брюґґе-як-Смерть» я дізнався років двадцять тому. Не пригадую вже достеменно контекст, але першопоштовхом були спогади Віктора Петрова «Болотяна Люкроза» про ситуацію у мертвому Києві 1920-го – 1923-го років. Вихід роману в українському перекладі 2022-го року я спочатку проґавив, але, нарешті, – прочитав, почавши з видавничої анотації (за принципової відсутности хоча б якоїсь передмови-післямови), яка бездумно вслід за Вікіпедією, або якимось подібним джерелом, стверджує, що «роман “Брюґґе-як-Смерть” Жоржа Роденбаха (1855 – 1898), бельгійського поета і письменника (поет – це і є письменник; і кожний літературний критик – також письменник; кожний поет і критик є письменником, інша справа, що не кожний письменник є поетом або критиком; для чого (вкотре) ця тавтологія? – О.С.), одного з найвидатніших представників літературного символізму, вважають за найкращий взірець символістської прози, шедевр декадентства. Цей твір – викладене поетичною прозою своєрідне поєднання історії кохання, кримінального роману і моторошної оповідки. Головні герої – розбите серце невтішного вдівця і повите смутком місто Брюґґе, уславлене завдяки цьому роману». Забігаючи наперед, можу повідомити, що нічого кримінального й моторошного у цьому тексті немає. Натомість текст наповнений інфантильною свідомістю «невтішного вдівця», яка й плекає екзотичну перверсію, яку знічев’я, мабуть, не вигадаєш.

У романі Роденбаха місто Брюґґе співвідноситься автором виключно зі смертю, або, щонайменше, упевненим рухом у її напрямку, але все це без жодних пояснень. Можливо, для европейського читача кінця ХІХ століття жодні пояснення щодо тогочасного становища міста Брюґґе були не потрібні. Для читача теперішнього – хоч українського, а хоч і бельґійського, – пояснення необхідні. Позаяк у сучасного читача Брюґґе асоціюється не останньою чергою із однойменним футбольним клюбом, а крім того, – з цікавою та ексцентричною кримінальною драмою «Залягти на дно в Брюґґе» (2008). Історично обумовлений занепад колись потужного торговельно-економічного центру внаслідок утрати містом Брюґґе портового статусу, – у романі не прописаний, швидше за все тому, що історія цього міста його читачам була добре відома, на відміну від теперішнього читача, зокрема, й українського. Відтак, тернопільському виданню Роденбаха гостро бракує ґрунтовної післямови й приміток, без яких культурологічний аспект роману залишився у безпросвітному хоча і нав’язливому тумані. Тим часом, текст починається з «Повідомлення», в якому автор, зокрема, зауважує: «У цьому насиченому почуттями етюді ми ще й хотіли, і то передусім, розповісти про Місто як головний персонаж, що, пов’язаний зі станами душі, радить, відраджує, спонукає діяти. Отже, місто Брюґґе, яке ми захотіли обрати, постає насправді майже як людина… Місто чинить вплив на тих, хто живе в ньому. Місто формує міських жителів залежно від своїх вулиць, споруд і дзвонів. <…> Ось чому, оскільки ці декорації Брюґґе беруть участь у подіях, важливо відтворювати в книжці і їх, де вони містяться між сторінками: набережні, безлюдні вулиці, старі будівлі, канали, Бегінаж, церкви, культові металеві оздоби, дзвіниці, щоб люди, які читають нас, теж відчули присутність і вплив Міста, відчули поваб недалеких вод і собі побували в затінку високих башт, що повиває текст». Намір Жоржа Роденбаха цілком зрозумілий: показати місто у якості та іпостасі ледве не головного персонажа посеред усіх інших, які є звичайними людьми конкретної доби. Місто апріорі у виграшній позиції, позаяк воно триває у часі значно довше, аніж конкретна людина. (Дещо дивним і старосвітським виглядає це звернення до читача, позаяк франкомовним сучасникам письменника вже були відомі твори Золя, Бальзака, Гюґо, Флобера, братів Ґонкурів, Доде, Ґі де Мопассана й багатьох інших, у творах яких місто так само було не лише тлом, але активним та аґресивним суб’єктом художньої дії). Втім, чи відіграє Брюґґе ключову ролю у цьому тексті, – ще належить з’ясувати. Ось перше знайомство читача із містом: «Яким сумним був і Брюґґе щодня надвечір! Гюґ любив його саме таким. Саме через властивий місту смуток він обрав його і приїхав жити туди після тяжкого лиха. Колись, за щасливих часів, подорожуючи разом із дружиною, він жив, як йому заманеться, провадив почасти космополітичне життя, – в Парижі, за кордоном, на березі моря, – був разом з нею і в Брюґґе, але проїздом, тож тутешня велика меланхолія не вплинула на їхню радість. Проте згодом, уже самотній, Гюґ пригадав Брюґґе і миттю інтуїтивно здогадався, що відтепер треба жити там. Утвердилося загадкове рівняння: мертвій дружині має відповідати мертве місто. Тяжка скорбота Гюґа вимагала саме таких декорацій. Життя було стерпним для нього тільки тут. Гюґ приїхав сюди інстинктивно. Нехай світ десь там метушиться і жебонить, запалює святкові вогні, виплітає тисячі чуток. Гюґ потребував безмежної тиші й такого монотонного існування, щоб воно майже не давало відчуття, ніби він ще живе. <…> У німій атмосфері вод і безлюдних вулиць Гюґ менше відчував муки серця, лагідніше думав про небіжчицю. Краще бачив її і краще чув, помічав, ідучи вздовж каналів, її обличчя Офелії на доріжці, дослухався до її голосу в негучній і далекій пісні дзвонів. Місто, що теж було колись любим і гарним, утілювало по-своєму жалі Гюґа. Брюґґе став для нього небіжчицею. І його небіжчиця стала Брюґґе. Усе об’єдналося в однаковій долі. Це був Брюґґе-як-Смерть, і сам покладений до могили своїх кам’яних набережних, із холодними артеріями каналів, коли в них припинила битися велика пульсація моря».

У цьому творі, як мало в якому іншому, помітне протиставлення змісту й форми, що завершується, зрештою, логічно: інфантильність, навіть свідомо підтримувана та плекана головним персонажем, має поступитися місцем вольовому акту. Спочатку разюча подібність форми (зовнішньої схожости танцівниці Джейн із дружиною-небіжчицею) дозволяє Гюґові з його просто неймовірною інфантильністю іґнорувати серйозні проблеми, що їх інспірує разюча відмінність змісту. (І це навіть при тому, що ми так ніколи і не дізнаємось, якою людиною була небіжчиця). Конфлікт між формою та змістом є головною інтриґою роману (власне, єдиною, звідси його виразно представлена та принципова монохромність, тому насправді, це не роман, а повість або оповідання), він же рухає сюжет і призводить до логічного фіналу. Втім, на інфантильність Гюґа таки впливає середньовічне місто з його католицькою мораллю, потужною християнською традицією і навіть місцевою погодою, що апріорі виключає щасливе життя людей, окрім як у межах католицького етосу (у монастирях, під час сповідей і причастя, масштабних релігійних свят тощо). Скажімо, мрією Барб, літньої жінки, служниці Гюґа, є майбутнє завершення життя серед черниць (але для цього їй треба спочатку зібрати деякі кошти). Відвідуючи церковну службу, жінка відчуває не лише екстатичну релігійну насолоду через єднання із культом, але також і суто естетичне задоволення, яке виникає зі споглядання церковного оздоблення та зі спостережень за чернецьким побутом і його перманентну залученість до християнської таїни. Барб іде на сповідь і по дорозі вигадує хоча б якийсь мінімальний гріх, бо інакше їй не буде про що говорити зі сповідником. Хтозна, наскільки щасливий цей християнський шлях, але іншого для цієї жінки в Брюґґе немає в принципі. Палітра сірого кольору в романі Роденбаха визначає не лише міські ляндшафти, але й перспективи людського життя у цьому місті. Сірий колір панує в туманах, які огортають все місто веретою екстатичних інтенцій, єдиним джерелом яких є релігія. Водночас, перед читачем Гюґ і його коханка Джейн, які досить далекі від християнського екстазу. Джейн цікавлять виключно гроші й, умовно кажучи, гріховна палітра молодого життя; а Гюґ є одержимий бажанням воскресити померлу дружину, хай навіть і в тілі іншої жінки, – через оманливий збіг у зовнішності. І все це – задля повернення колишнього власного щастя із обраною жінкою. Втім, досить швидко він розуміє, що подібність форми не забезпечує відтворення колишнього змісту, а значить і остаточної гармонії, тобто щастя. Не можна обдурити смерть. Можна безкінечно дурити життя, але тільки не смерть із її концептуальною та остаточною ідеєю проминання. Навіть дерева, які упродовж багатьох років відроджуються до активного буяння навесні, у кожному конкретному випадку мають якусь останню весну, після якої усе завершується. У романі панує атмосфера виродження і присмак смерти. Не в останню чергу через культ небіжчиці, який витворює Гюґ. У певному сенсі, цей особистий культ нагадує або навіть пародіює християнські культи, витворюючи деформовану ґротескну картину. Скорбота Гюґа за втраченою дружиною затягнулася в часі, відтак це уже не скорбота, а несвідома й неусвідомлена пародія на християнські циклічні плачі, які у вірян, утім, завше завершуються радісним святом Великодня. А чим завершує власну скорботу Гюґ, який після п’яти років опісля смерти дружини так часто думає про самогубство? Зрештою, до подібних інтенцій варто ставитися з повагою, аж доки вони не починають відгонити блазнюванням: «Гюґ думав накласти на себе руки, думав про це поважно і довго. Ох, та жінка, як він обожнював її! <…> Якщо Гюґ ще опирався своїй ідеї-фікс про самогубство, то знову-таки тільки через небіжчицю. Закладена ще в дитинстві релігійна основа піднялася в нього на поверхню разом з осадом скорботи. Схильний до містики, він сподівався, що небуття – це не кінець життя і коли-небудь він знову побачить її. Релігія забороняла йому добровільну смерть. Адже вона означала б вигнання з лона Господа і втрату непевної можливості знову побачити кохану». У нього все суто по-людськи, старанно модерований плятонізм цілком очікувано поступається фізіологізму, бо Гюґові лише сорок років, попри те, що почувається він старим і виснаженим: «Гюґ щовечора ходив одним шляхом, ішов уздовж набережних непевною ходою і вже трохи горбився, дарма що мав лише сорок років. Адже вдівство стало для нього передчасною осінню. Скроні облисіли, волосся мов засіяло сірим попелом. Вицвілі очі дивилися далеко, дуже далеко, по той бік життя». Тим часом виявляється, що образ коханої небіжчиці (власне, культ) починає тьмяніти. Це усвідомлення надходить до Гюґа, як одкровення: «Гюґ вийшов із церкви Матері Божої сумніший, ніж будь-коли. Пішов до свого будинку, наближалася година, коли він звичайно повертався вечеряти. Шукав у душі спогад про небіжчицю, щоб припасувати його до форми щойно баченої могили й уявити собі цю могилу, але з іншим обличчям. Проте образ небіжчиків, збережений певний час нашою пам’яттю, мало-помалу змінюється, вицвітає, наче пастель без скла, припорошена пилом. Тож у нас в душі наші небіжчики помирають удруге!». І це, мабуть, очікувано і все це по-людськи: життя вимагає живого, тактильного, досяжного, присутнього у всій своїй повноті тут і тепер. Тож письменник виступає в ролі не просто свавільного деміюрґа, а ледве не ілюзіоніста. Вулицею назустріч Гюґові йде молода жінка. Здавалося б, їх чимало, жінок у місті Брюґґе, але у цьому випадку маємо інтриґу чи пак, зав’язку сюжетної дії: «Побачивши ту жінку, Гюґ нараз зупинився й немов прикипів до землі, і жінка, що йшла назустріч, пройшла повз нього. То був струс, несподіване видиво. Гюґ, здавалося, десь хвилину заточувався. Приклав руку до очей, немов проганяючи сон. Потім, після миті вагань, обернувся в бік незнайомки, що відходила у властивому їй ритмі повільної ходи, позадкував, покинув набережну, по якій спускався, і зненацька рушив услід за нею. Ішов швидко, щоб наздогнати, переходив із тротуару на тротуар, підступав ближче й пильно придивлявся, що було б непристойним, якби та жінка не видавалася витвором хворобливої уяви. Молода жінка йшла й дивилася, незворушна, не бачачи. Гюґ видавався дедалі дивнішим і суворішим. Ішов слідом за жінкою вже багато хвилин, із вулиці на вулицю, то наближався до неї, немов для вирішального вивчення, то приставав із подобою жаху, коли підходив надто близько для неї. Гюґ, здавалося, відчував водночас і поваб, і страх, немов перед криницею, в якій намагався добачити чиєсь обличчя… <…> Геть усе – ходу небіжчиці, зріст, ритм її тіла, вираз обличчя, внутрішню замріяність погляду і не тільки риси та барви, а й духовність єства і порухи душі, – це все знову дано йому, знову постало перед ним, знову живе!». Зайве, мабуть, наголошувати, що «Гюґа після цієї зустрічі опанував великий неспокій»; це була пригода, що змінила життя чоловіка-вдівця, який безнадійно зависнув поміж своїм щасливим минулим і невизначеним майбутнім: «Гюґ у наступні дні не мав спокою. Отже, існує жінка, абсолютно подібна до втраченої. Побачивши, як вона йде, він на хвилину став жертвою жорстокого марення, ніби дружина повертається, вже повернулася і йде до нього, як і давніше. Ті самі очі, та сама барва обличчя, такі самі коси – усе схоже й адекватне. Дивна примха Природи і Долі!». За тиждень сталася наступна випадкова зустріч Гюґа з незнайомкою, схожою на дружину: «Ще виразніше, ніж першого разу, вона видалася йому цілковито, абсолютно і страхітливо схожою». Дивна річ, але навіть погляд незнайомки Гюґ відчуває як «воскреслий»: «Жінка, безперечно, помітила хвилювання Гюґа, бо здивовано глянула на нього. Ох, цей воскреслий погляд, повернений із небуття! Погляд, який, здавалося, вже ніколи не побачить, бо ж думав, ніби його поглинула земля, Гюґ тепер знову відчув на собі, урівноважений і лагідний, знову розквітлий і пестливий. Цей погляд линув здалеку, воскрес із могили і був, напевне, схожим на погляд, яким Лазар дивився на Ісуса. <…> Треба йти за цією жінкою, без розмов, просто йти аж до краю міста і на край світу». Так він дійшов до театру й зайшов до зали, придбавши квиток на місце в партері. У розважальному закладі Гюґ, удівець у скорботі, відчув себе не комфортно. Все це відбувається, не забуваймо, у суворому місті Брюґґе з його не менш суворими та аскетичними мешканцями: «Прихід Гюґа став несподіванкою, майже кінцем легенди, тріумфом злостивих людей, які завжди посміхалися, коли заходила мова про невтішного вдівця. Завдяки невідомо яким флюїдам, що завжди випромінюються від юрби, об’єднаної колективною думкою, Гюґ мав тієї миті враження, ніби він скоїв переступ, завинив перед собою, порушив присягу шляхетності, з’явилася перша тріщина на вазі його шлюбного культу, і через ту тріщину витече вся його добре плекана аж донині скорбота». Але юрба не здатна вплинути на Гюґа, щойно він бачить на сцені театру ту жінку: «Вона танцівниця! Але Гюґ не думав про це навіть хвилини. Це справді небіжчиця зійшла з каменю своєї гробниці, це його небіжчиця всміхається тепер там, підступає, простирає руки. Отак вона схожа ще більше, така схожа, що аж плакати хочеться, з очима, темна барва яких увиразнює сутінки, і, безперечно, з її, небіжчиці, косами з неповторного золота, косами, що однакові в обох… <…> Гюґ із головою, що аж палала, вражений і світячись радістю, пішов із театру знову на набережні, і перед ним, немов галюцинація, всякчас уперто, навіть серед темної ночі, поставало видиво в осяйній рамці… Він був наче доктор Фауст, що нетямився після видива в магічному дзеркалі, де йому розкрився небесний образ жінки». Гюґом, як бачимо, оволодів стан ейфорії. Це щось значно більше, ніж можна було навіть мріяти. Його небіжчиця несподівано повернулася, хай і в іпостасі зовсім іншої жінки. Гюґ анітрохи не думає про небезпечні аспекти такої приголомшливої появи. А марно: «Гюґ швидко дізнався про ту жінку все, що міг. Знав її ім’я: Джейн Скотт, що фігурувала на афіші як зірка; вона жила в Ліллі, приїздила двічі на тиждень разом зі своєю трупою й давала вистави в Брюґґе. Танцівниці аж ніяк не мають слави пуританок». Гюґ нарешті заговорив до жінки та вкотре був приголомшений: «Голос теж! Голос небіжчиці, абсолютно схожий і знову почутий, голос того самого тембру і теж немов золотий. Демон Аналогії грається з ним! <…> Придивляючись тепер до жінки ближче, близесенько, Гюґ не помічав ніякої відмінності між колишньою дружиною і нею».

Можна було би стверджувати, що у цій ситуації життя перемагає смерть, життя торжествує. Але не поспішаймо. Гюґові забажалося вдруге увійти до тієї ж річки. Але ж це неможливо. Втім, він іґнорує цю істину, уявивши себе, вірогідно, кимось на кшталт Пігмаліона. Відтак, лейтмотивом роману можна вважати наступне речення: «Страждання стало для Гюґа релігією». А релігія, як відомо, – штука серйозна. Його консервативність, поєднана з депресивними станами (скорботою, що триває п’ять років) несподівано побачила шлях і напрямок. От тільки завдання його було дещо складнішим, бо справу він має навіть не з мармуровою статуєю, а з живою танцівницею: «З’явилася цікавість до плоті. Хто опише палкі обійми закоханої пари, яка довго була розлучена? Адже смерть була тільки відсутністю, бо та сама жінка з’явилася знову. Дивлячись на Джейн, Гюґ мріяв про небіжчицю, поцілунки, колишні обійми. Володіючи цією жінкою, він гадав би, ніби знову володіє іншою. Те, що видавалося закінченим назавжди, почалося б знову. Гюґ навіть не зрадив би Дружину, бо ж кохав би таки її, але в новому образі й цілував би такі самі вуста, як у неї». Все трохи заплутано у цій схемі, нагадує дурнувату гру, метою якої є очевидна самоомана, солодка й гостра водночас. Зрештою, кожен вільний сам собі пояснювати та виправдовувати власні вчинки, не зрозуміло лише, для чого стільки семантичного туману? Точніше, для кого. Ясно, що не для небіжчиці, їй, насправді, все одно. Всі ці пояснення та переконування – виключно для себе, для власного сумління, яке втомилося від власної ж таки вигадки, – скорботи, що має тривати вічно: «Отже, Гюґ відчував похмурі й гострі радощі. Його пристрасть видавалася йому не блюзнірством, а добром, так-бо він поєднав обох жінок в одній істоті: втраченій, знову знайденій, незмінно коханій, і в теперішньому, і в минулому, бо ж у них спільні очі, неподільні коси, єдина плоть, одне тіло, якому він зберігав би вірність». Як мінімум, зручно, – таке поєднання двох жінок у одній істоті. Щоправда, тут відгонить чимось відчутно нехристиянським. Чи, навпаки, – усе цілком по-християнськи? Танцівниці він, до речі, нічого не розповідає про свою колишню дружину й свою скорботу. Гуґ знімає для Джейн «усміхнений будинок» у передмісті, подалі від людських очей; змусив її залишити працю в театрі. Жінка мала належати тільки йому, – як і померла дружина. Що стосується колишньої танцівниці Джейн, то її статус коханки-утриманки цілковито влаштовує, вона не проти. Він оплачує її рахунки (які з часом лише зростатимуть), вона виконує ролю його забаганки-утриманки (дедалі з помітнішою прохолодою), – цілковито ринкові відносини і, – ніяких емоцій, і всі задоволені, – принаймні, до часу. Але не все так просто у цього тандему в умовах суворого міста Брюґґе; Гюґ мав би зважати, але він, у полоні своєї химери, поводиться необережно та ніби дещо по-дитячому: «Перед самим собою він не відчував жодного сорому, його душа не шарілася, бо він знав мотив, хитрощі цього переносу почуттів, що був не тільки виправданням, а й відпущенням гріхів, реабілітацією перед небіжчицею і майже перед Богом. Але годилося зважати на неодмінно святенницьку провінцію: як не стривожити бодай трохи сусідів, не породити ворожість, не втратити суспільну повагу, коли ненастанно відчуваєш на собі пильні очі і, так би мовити, накладені руки? Передусім у католицькому Брюґґе, де звичаї суворі! Високі башти в кам’яних шатах усюди видовжують свої тіні. Здається, ніби з незліченних монастирів випромінюється зневага до рожевих таємниць плоті, заразливе уславлення цноти. <…> У Брюґґе пристрасті, інтимні зв’язки за межами шлюбу завжди становлять щось збочене, шлях до пекла, гріх проти шостої і дев’ятої заповідей, що спонукає тихенько говорити в сповідальнях і припудрює збентеженість покутників. Гюґ знав цю суворість Брюґґе й уникав затьмарювати її. Але в житті нікчемної провінції ніщо не уникає уваги. Гюґ невдовзі, навіть не здогадуючись, породив побожне обурення. А віра, обурюючись неподобством, охоче вдається до іронії. Мов собор, що сміється й глузує з диявола своїми масками і гаргульями. Зв’язок удівця з танцівницею, коли звістка про нього розійшлася, мимоволі став темою міських розмов. Про нього знали геть усі: завдяки чуткам, які розносили від дверей до дверей, балачкам знічев’я, поширеним пліткам, до яких дослухалися з цікавістю черниць-бегінок; то був бур’ян лихослів’я, що в мертвих містах росте поміж камінням бруківки. Люди тим дужче дивувалися цій пригоді, що знали тривалий відчай Гюґа, його безпросвітні жалі, всі його думки, зібрані і зв’язані в букет, щоб покласти на могилу. А тепер усі побачили, чим скінчилася жалоба, яку вважали за вічну». А Гюґ нічого не помічав, відродившись до нового життя. Мертве місто, створене ніби спеціяльно для жалоби, і далі закликало до туги, але чоловік утратив зв’язок із його жалобою. Місто, у суб’єктивному сприйнятті Гюґа, ніби народилося вдруге; власне, відродилося у своїй давнішій привабі й силі: «Переповнені ринви марно стікали водою, тунель мостів сочився холодними слізьми, тополі край води тремтіли, мов скарга невтішного кволого джерела, але Гюґ уже не чув цього болю речей, не бачив суворого міста, немов обплутаного мережею з тисячі смужок каналів. Давнє місто, це Брюґґе-як-Смерть, удівцем якої видавався й Гюґ, тепер лише ледь торкалося його покровом меланхолії, і Гюґ, утішений, ішов крізь мовчання міста, немов і Брюґґе постав із могили й видавався немов новим містом, схожим на давнє». На жаль, Жорж Роденбах не відчував потреби розгорнуто пояснити, яким був давніший Брюґґе. Обмежившись, приміром, такою алюзією: «Саме тому Гюґ обрав Брюґґе, місто, від якого море, як і велике щастя, відступило». Власне, приватна історія вдівця Гюґа цього й не вимагала, поготів – не інспірувала. Достатньо того, що він був обізнаний із колишньою потугою Брюґґе, інша справа, знов-таки, – сучасний читач. Натомість, деякі психологічні моменти автор не втомлюється повторити по кілька разів, впадаючи в помітну нав’язливість, або не довіряючи увазі та іншим спроможностям читача зразка 1892-го року: «Поки Гюґ ходив щовечора провідувати Джейн, він не відчував жодного спалаху докорів сумління; навіть на хвилину не з’явилося почуття, що він порушив присягу, що його велике кохання обернулося в пародію і скорбота покинула його, – не було навіть того дрібного здригання, що пробігає в душі удови, яка до свого крепу та кашеміру вперше приколює червону троянду». Автор, разом із головним персонажем, на якомусь етапі просто-таки засипають читача банальностями із присмаком парадоксальности: «кохання має уривчастий характер». Або й узагалі сумнівне твердження, але неодмінно із кличною інтонацією: «У коханні діє передусім такий витончений процес: нова жінка набуває привабливості, якщо схожа на попередню!».

Фізіологія перемагає, але і вона не здатна забезпечити всі запити Гюґа. Навіть коли йдеться про суто матеріяльне, дрібне й банальне, як от у сцені із сукнями дружини, які Гюґ просить приміряти Джейн, – усе завершується його поразкою і то доволі болючою: «Кохання, як і віру, підтримують маленькими обрядами. Отже, одного дня в голові Гюґа з’явилося дивне бажання, яке одразу всякчас не давало йому спокою, аж поки справдилось: побачити Джейн в одній із тих суконь, вбрану так, як одягалася небіжчиця. Джейн і так дуже схожа, а коли до тотожності обличчя додасться тотожність одного з уборів, припасованих, як він бачив колись, до такої самої постаті, покійна дружина завдяки цьому немов повернеться ще з більшою вірогідністю. Божественна мить, коли Джейн підійде до нього отак одягнена, мить, яка скасує час, дійсність і дасть цілковите забуття! Коли Гюґ повернувся додому, ця думка стала ідеєю-фікс, він став одержимий нею, здавалося, ніби в голові ненастанно калатає дзвоник». Нав’язливі стани в принципі визначають екзальтовану натуру Гюґа. Джейн, своєю чергою, висміяла застарілий фасон суконь небіжчиці й моду десятирічної давнини, заявивши, стоячи перед дзеркалом: «Я наче якийсь давній портрет!». Апотеоза схожості виявилася фікцією: «Гюґ споглядав. Хвилина, яку він у мріях бачив як кульмінаційну і прекрасну, видавалася занапащеною і тривіальною. А Джейн сподобалася ця гра. Їй закортіло тепер приміряти другу сукню, у нападі безтямних веселощів вона затанцювала, раз по раз виконуючи антраша, знову вдавалася до хореографії. Гюґ відчував, як у душі наростає смуток, мав враження, ніби він присутній на прикрому маскараді. Йому вперше не вистачало чару фізичної схожості. Вона ще справляла свій вплив, але навпаки. Без тієї схожості Джейн видавалася б йому тільки вульгарною. Завдяки схожості вона на мить створила в нього враження, ніби він знову бачить небіжчицю, проте пусту і банальну, незважаючи на те саме обличчя і ту саму сукню, – враження, яке відчувають у дні церковної ходи, коли ввечері зустрічають тих, хто зображував Діву Марію, або інших святих жінок: ті акторки ще виряджені в мантії, побожні туніки, але вже напідпитку, вже в полоні невибагливого містичного карнавалу під ліхтарями, рани яких кровоточать у пітьмі». А далі – більше. Гюґові, з його забавою-перверсією, доведеться в короткому часі дізнатися, що Джейн – анітрохи не схожа на його колишню дружину: «Гюґ страждав, бо відмінні риси між жінками день у день проступали виразніше. Навіть коли йшлося про зовнішність, він уже не мав змоги й далі плекати ілюзії. Обличчя Джейн набуло певної черствості, водночас на ньому проступила втома, зморшки під очима, що немов кидали тінь на незмінний перламутр і агатові зіниці. Крім того, їй знову заманулося, як і за часів свого театрального життя, припудрювати щоки, червонити вуста, чорнити брови. <…> Відмінності між обома жінками тепер щодня ставали дедалі виразніші. О, ні, небіжчиця була не така! Ця очевидність засмучувала Гюґа, забирала те, що правило йому за виправдання цієї пригоди, жалюгідність якої він уже почав бачити. <…> Гюґ гостріше, ніж будь-коли, відчував, що вся його душа розм’якла й розбита: він виходив з дому, повертався, знову виходив, гнаний, так би мовити, зі своєї оселі до оселі Джейн, ваблений до її обличчя, коли був далеко від неї, і опанований жалем, докорами сумління, самозневагою, коли опинявся біля неї. <…> Гюґ поступався всім примхам Джейн, але вона анітрохи не відповідала йому прихильністю. Натомість дедалі частіше виходила з дому, інколи пропадала цілісінький день, увечері теж, відсувала призначені з ним зустрічі, писала йому поквапливі записки». Джей починає зустрічатися з іншими чоловіками, але Гюґ уже не може від неї відмовитися: «Уже не йшлося про небіжчицю, шарм Джейн мало-помалу зачарував його, і він страшенно боявся її втратити. <…> Гюґ не був дурнем, бо ловив Джейн на брехні, поєднував різні ознаки, а невдовзі дізнався геть про все, коли до нього відповідно до звичаю провінційних міст щедро потекли анонімні листи та листівки, сповнені образ, іронії, докладних описів ошуканств і розпусти, про що він уже здогадувався… Йому називали імена, подавали докази. Тож ось який кінець цього зв’язку з жінкою для побачень, хоч утягла його в цю халепу причина, дуже пристойна на початку! Щодо Джейн, то він розірве стосунки, оце і все! Але як надолужити свій крах перед самим собою, перед жалобою, що стала сміховинною, перед тим священним, що було його культом і щирим відчаєм, який став тепер публічним посміховиськом?». Насправді, все було значно серйозніше та складніше: «Він знову жадав Джейн такою, якою вона є. У душі він соромився свого боягузтва, але вже не зміг би жити без неї. А втім, хтозна? Світ такий лихий. Джейн навіть не хотіла виправдатися». Гюґа лякає перспектива його абсолютної самотности. Зрештою, цей страх цілком зрозумілий. А ще, попри те, що він сам колись обрав Брюґґе для втілення й вираження своєї скорботи, він таки боявся лишитися з містом наодинці, без посередництва хоча б і такої легковажної жінки, як Джейн: «Але найтяжче його засмучувала не розлука з Джейн, і не сліпучі скалки розбитого дзеркала, – він жахався на думку, що йому загрожує самотність, він лишиться сам на сам із містом, між ним і містом не буде вже нікого. Звичайно, він сам обрав цей непоправний Брюґґе і його сіру меланхолію. Але тягар пітьми башт аж занадто тяжкий! Із Джейн він звик відчувати, як вона прибирає ту тінь із його душі. А тепер на нього припав увесь її тягар. Він знову опиниться сам, стане здобиччю дзвонів! Ще самотнішим, немов овдовівши вдруге! Місто видаватиметься йому ще мертвішим». Ось яке розчарування наздоганяє дорослого заможного чоловіка, який інфантильно бавиться у дивні ігри, довірившись звичайній авантурниці. А молода хижа жінка, збагнувши у чому її авантурницьке щастя, поводиться цілком логічно: «Джейн скористалася тривогою Гюґа. Того дня з властивим їй нюхом авантурниці вона зрозуміла, якої влади набула над чоловіком, що потрапив під її цілковитий вплив, піддався в усьому. Кількома словами Джейн цілком заспокоїла Гюґа, знову завоювала, стала в його очах безневинною, знову зійшла на трон. І тоді подумала, що Гюґ у свої літа, обтяжений безвічним смутком, хворий, як складалося враження, і дуже змінившись за кілька останніх місяців, довго не житиме. Він видавався багатим, був чужим у місті, не знав там нікого. Що за безумство вона скоїть, якщо випустить його спадщину, на яку так легко накласти руки!».

Християнинові Гюґові, хай навіть і не найбільш ревному в місті Брюґґе («Гюґ жив і навіть молився, знайшовши для себе бальзам у витворах уяви; чекав небіжчицю в садах невідомо яких небес; мріяв про неї в церквах під звуки органа»), опонує зі свого далека відомий невір Геракліт Ефеський з річкою, в яку (за слушним його твердженням) не можна увійти двічі. Врешті-решт, Гюґ із Гераклітом погодився, задушивши коханку косою дружини-небіжчиці та залишившись у чомусь на кшталт абсолютної порожнечі: «Дві жінки були ототожнені в одній постаті. Дуже схожі в житті, ще більш схожі в смерті, яка надала їм однакової блідості, тож Гюґ уже не розрізняв їх, бачив єдине обличчя свого кохання! Труп Джейн був привидом колишньої небіжчиці, видимим тут тільки йому. Гюґ, полинувши душею в минуле, пригадував тільки дуже далекі речі, початок свого вдівства, час, куди, як здавалося, він тепер повернувся… Дуже спокійний, він сів у фотель». І тут уже на думку спадає Демокріт, але читача уже й без нього нудить від аполоґетики інфантилізму, яку чомусь трактують як свято декадансу. Втім, можливо, він так і виглядає, – европейський декаданс, – не буду сперечатися. Хоча творчість знаного декадента Оскара Вайльда виглядає зовсім інакше. І ляконічна, але яскрава, творчість Раймона Радіґе, – так само анітрохи не схожа на роман Роденбаха. Про символізм цього тексту немає чого сказати, позаяк він відчутно надуманий. Хіба що можна було би покрутитися довкола безкінечних туманів у місті Брюґґе, але ж вони є об’єктивною реальністю Фляндрії, то для чого в туман вкладати щось більше і глибше, аніж туман, як він є. Те саме з церковними дзвонами, які постійно чує Гюґ, і які відлунюють у його свідомості, – так чи інакше, – залежно від психологічного стану цієї людини: «Дзвони, здавалося, перебували у змові з містом, коли тепер Гюґ блукав щовечора з дедалі гострішим чуттям тривоги, з мукою кохання до Джейн, жалем за небіжчицею, страхом перед своїм гріхом і можливим прокляттям… Дзвони переконували, спершу були дружніми, давали добру пораду, а невдовзі стали нещадними, лаяли його, – так би мовити, видимі та відчутні круг нього, наче ворони навколо башт, – збурювали його, бамкали в його голові, силували його, чинили примус, щоб забрати жалюгідне кохання, відірвати його від гріха!». Або, після того, як до першої небіжчиці зусиллями Гюґа додалася ще одна: «У тиші долинуло бамкання дзвонів, усіх дзвонів одразу, вони закалатали, коли процесія зайшла в каплицю Святої Крові. Це кінець, чудова процесія… усе, що діялось, що співали, – подоба життя, воскресіння ранку». Дзвони є серцем міста Брюґґе, тому їх так добре чути. Вони є непомильним камертоном, за яким усе суще налаштовує власний ритм, щойно позбудеться маґічного впливу фізіології та приєднається до релігії страждань: «А місто Брюґґе має передусім обличчя Побожного. Саме від міста походять поради віри й аскетизму, від мурів його притулків і монастирів, від численних церков, що стоять навколішки в камінних мантіях. Місто стало керувати Гюґом і накидати йому покору. Місто знову стало Персонажем, головним співрозмовником його життя, що справляє враження, відраджує, командує, людина орієнтується залежно від Міста і саме з нього висновує всі свої причини діяти. Гюґ невдовзі знову почувся опанованим містичним аспектом Міста, і то тільки тепер, коли насилу уник постаті Жінки і її омани. Він уже менше дослухався до Жінки і саме завдяки цьому краще чув дзвони. <…> Ох, ненастанний передзвін у Брюґґе, велична відправа по небіжчиках, що невгавно лине в повітрі! Від неї немов шириться огида до життя, виразне усвідомлення марності геть усього і попередження про смерть на шляху попереду…». Направду, можна навантажити містичними сенсами середньовічну дзвіницю на Ринковій площі в Брюґґе, – з усіма її в часи Роденбаха 48-ма дзвонами (сьогодні їх 47), але Белфорт і без Роденбаха є споконвічним символом цього міста. «Праця Пігмаліона проста, – прокидатися поруч із Галатеєю, дивитись на небо й зітхати: знову осінь, знову хмарно й самотньо, і шкіра її мармурова – холодна й тьмяна», – як писав український поет-декадент Вальтер Отто Драґ. На відміну від леґендарного Пігмаліона, літературний Гюґ живе перетворює в мертве, мовляв, а чим іще можна займатися у мертвому місті Брюґґе. Можливо, в цьому і варто бачити суть декадансу. Втім, Брюґґе і сьогодні виглядає живим і привабливим, незважаючи на всі старання маестро Роденбаха. Зрештою, як свідчить історія літератури, жодному письменникові так і не вдалося приватизувати простір, який уже був, – задовго до його народження. Письменники, не говорячи про їх персонажів, – лише тимчасові зайди й гості у цьому вічному (за Гераклітом) світі, який невпинно тече і змінюється. Інша справа, – простір, щойно створений письменником, – суто умовний, але, тим не менше, живий, – мова про світи Фолкнера, Кафки, Шульца, Маркеса або Феодосія Рогового.

вересень 2024 р., с. Вороновиця