Це книжка про книжку. Почну з автора другої – «Моя найбільша війна. Рік 2022: у роздумах і відчуттях» (2024), яка й спричинила появу рецензованого видання. Він, Богдан Смоляк, – із тих письменників, які, на противагу зосередженим на одному літературному жанрі, працюють у кількох жанрах паралельно. В мистецьких колах його знають як неординарного поета, цікавого прозаїка, вдумливого есеїста і літературного аналітика. А ще багатьох його написанки приваблюють афористичністю й лапідарністю мислення. Нерідко він виступає у ролі перекладача, літературного редактора, художника-кольориста. І ця всеїдність доволі природна. Чимало фактів підтверджують це. Звісно, не перераховуватиму все, до чого торкнулося перо письменника, бо ця процедура зайняла б занадто місця. Адже його перша збірка поезій побачила світ ще 1995 року, а на сьогодні він є автором двох десятків книг.

Тому зупинюся лише на книжкових друках воєнного часу. Торік, скажімо, до читачів прийшла віршована книга «Істотність», яку склали сім поетичних циклів. Після того поціновувачі красного письменства мали змогу ознайомитися з лірикою класикині польської літератури Марії Павликовської-Ясножевської – він переклав рідною мовою її,  майже столітню, збірку «Поцілунки» (1926). А вже дует цих видань продовжив саме друк «Моя найбільша війна…», в якому Богдан Смоляк, щонайперше, запропонував увазі громади свої щоденникові розмисли про найважчі випроби української людності першого року повномасштабного вторгнення московитів в Україну. 

Порівнюючи ці видання, можна помітити різножанровість, у якій письменник залишається собою і не збирається сходити з обраного шляху. Він часто ставить у центр уваги розмислові й почуттєві мандрування душі, котрі приваблюють собістю взорування на навколосвіття. Це з одного боку, а з другого – хіба може залишитися за кадром питання  про відгуки на ці думки? Тут зупинюся на деяких моментах.

Не є, зокрема, секретом той факт, що здебільшого оцінювачами текстів виступають письменники. (Почасти це – злюща гримаса часу. Але не «танцюймо» навколо теми, а вглиблюймося в суть того, що написано про друки.) Й ось на авансцену сприймання виходить цікавинка. Мене, приміром, найбільше «примагнічують» писання так званих літературних «багатоверстатників». Передусім через те, що ці відгукувачі розглядають написане через призму свого розуміння жанровості й актуальності та оригінальності того, що підштовхнуло їх до розмірковувань. 

Одним із таких оцінювачів став львів᾿янин Віктор Палинський, котрий багатьом запам᾿ятався проникливими поезією і прозою, літературною та мистецькою аналітикою. Саме він створив аж три рецензії-есеї про щоденникову книгу Богдана Смоляка.

Те, що постало перед усіма, – дещо несподіване. Бо досі літературні критики до такого не вдавалися. Так, неодноразово писали про окремих авторів, та й у доробку того ж Віктора Палинського є по кілька відгуків на різні книги Ігоря Павлюка, Мирослав Лазарука, Богдана Мельничука, Олександра Гордона, але це – інше.

Три рецензії-есеї перш за все зацікавлюють тим, що автор дивиться на літеросплетення колеги з різних ракурсів. «Реалії уяви», приміром, – роздуми про роль відомого письменника у сприйманні нами непростості буднів. Звідси і звернення до творчості Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Валерія Іллі, Петра Сороки та інших, яке підштовхнуло аналітика до оприлюднення думкувань. «Це – радше імпресіоністичні окрушини, більше рефлексійні за своєю природою».

Рефлексійність пронизує й есей «Правдива вість», але цього разу вона є дещо іншою. Віктор Палинський по-своєму розмислює про те, як щоденникар сприймає те, що оточує його. Тут у поле зору потрапляють антистресова музична хвиля з творчістю Вівальді, з᾿ява у Львові знаменитої акторки Анджеліни Джолі, цитування Леоніда Кисельова… І тут таки має рацію оцінювач щоденникових записів, коли пише, що через книгу до людності промовляє «естетика антивійни»…

До речі, жанровий її зв᾿язок з реальністю, як зауважує есеїст, бачимо й у його творі «У роздумах і відчуттях…», який започатковує видання. «Сприймаючи природу, і саме як суб᾿єкт найвищої творчості, письменник намагається все ж залишатися письменником (з грою уяви та світла), зблизити себе з іншими героями»…

І на завершення. Маю, а власне поділяю думку, що про непересічні, інколи й видатні книги наших літераторів справді варто писати багатьом і не раз, щоразу знаходячи новий підхід до інтерпретації багатого тексту. І, за можливості, оприлюднювати свої спостереження окремим книжковим друком, як це зробив Віктор Палинський.