Re:цензії

20.05.2024|18:56|Олег Соловей

Відлуння найдорожчих слів

Олена Чернінька. Лемберґ: Мамцю, ну не плач. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. – 224 с.

 

Там скальди їм складатимуть пісні,

Там чисті й серцем яснощирі

Жінки, що схожі на валькірій,

І мить кортка там дана весні.

Там діти дружать з вітром молодим,

І змалку вчить їх рідна мати

Човни із дерева тесати,

Шукати небезпек, любити дим,

А як прийдеться, з усміхом ясним

В лиці суворім умирати.

Юрій Клен. «Вікінги», 1937

 

Знана львівська фотомисткиня й письменниця Олена Чернінька написала книгу про сина Михайла (позивний – Лемберґ), який зник у Бахмуті разом із побратимом 20-го травня минулого року. Батьки зазвичай не пишуть книжок про своїх дітей, але випадок із цією книгою не є звичайним: без вісти зник воїн-доброволець, зовсім молода людина, єдиний син своєї матері. Зрозуміти, що відчувала мати Михайла, що відчувають тисячі інших українських матерів, – неможливо, не маючи такого ж страшного досвіду. (Я це добре усвідомлюю, зокрема, пам’ятаючи слова і обличчя одного з бійців батальйону «Донбас» на відео із серпня 2014-го року. «Сьогодні у нас поганий день, просто сьогодні у нас дуже поганий день...», – говорив він, коментуючи події під Іловайськом, показуючи камерою телефону знищену українську техніку, розстріляну і спалену впритул. Демонструючи спалену техніку, він водночас відмовився показувати тіла наших воїнів (підіймаючи камеру в небо, аби вони не потрапили на відео), пояснивши це не менш ляконічно, ніж ситуацію з технікою: «Воно вам не треба, воно вам не треба...»). Втім, Олена Чернінька написала про свого сина, а я починаю писати про її книгу. Але водночас, і про її сина, позаяк відтепер він живе не лише у материнському серці, але також у книзі, в назві якої чути його слова: «Мамцю, ну не плач». Ніби прості і навіть буденні слова (які, природньо, живуть у багатьох поколіннях наших людей), якими діти намагаються перепросити у своїх матерів, але водночас ця мовна конструкція, потрапивши у відповідний трагічний контекст, дихає чимось значно серйознішим. Висловлюсь максимально відверто: ці слова розривають серце. Сподіваюся, написання книги, як і подальші презентації та зустрічі із читачами, допомогли матері воїна вижити та зберегтися. Один із двох епіграфів до книги також є словами сина Михайла: «Мама виховувала воїна, а не сучку! Дій відповідно!». Інший епіграф узятий письменницею з Ремарка, який ніколи не був Селіном, тому про нього можна було б і не згадувати. Слова її сина – живіші, фактурніші та переконливіші, – їх достатньо. Не говорячи вже про те, що слова Лемберґа, зіперті на вчинок; власне – на чин воїна, захисника своєї Батьківщини. Словами поета Юрія Клена із далеких сорокових років:

О сину мій, тобі на спину

Важкий тягар кладе Господь.

Пишайся ним: ти нині

Почвари йдеш збороть («Синові», 1943).

 

Лемберґ зник безвісти разом із побратимом у травневому Бахмуті, його мама дізналася про це рік тому, увечері. Він воював, боронячи це містечко; він устиг багато дізнатися про ці місця, залишивши ряд проникливих та переконливих думок про Бахмут, як про психологічний комплекс усієї теперішньої російсько-української війни (принаймні станом на зиму-весну 2023-го року). Наведу декілька цитат із написаного воїном (наскільки я розумію, у листуванні з мамою, або, радше, у його соцмережах) про Бахмут: «Що таке Бахмут сьогодні? Читаєш періодично новини і бачиш паніку. Всі говорять про оточення. Російські джерела пишуть про колосальні успіхи. Всі вдома весь час запитують, коли ж нас виводити будуть. А наші як їздили дорогою в сам Бахмут, так і продовжують їздити. Великими зусиллями збройні сили та інші формування продовжують тримати дорогу і далі. Тим часом наша 93 ОМБр продовжує тримати оборону самого міста. Кумедно чути від ворожих ЗМІ, що у нас тут гарнізон 10 тисяч людей. Тому що ти сам бачиш, якими силами і ціною тримаються вулиці і квартали Бахмуту. І поки всі верещать у ЗМІ про зраду, хлопці просто мужньо тримають оборону. Стоять міцно, дають відсіч силам ворога, який буває хвилею за хвилею пре, як рій. Перебігаючи від хатки до хатки. Точніше від того, що залишилось від хат. То що ж таке Бахмут сьогодні?».

А далі у формі заперечення наративів мейстріму молодий воїн, власне, і подає свої відчуття та розуміння цього психологічного комплексу: «Бахмут – це не фортеця. Бахмут – це місце, де люди зі сталевими яйцями любою ціною тримають бій. Коли ти бачиш, як на позиції усі 300, але в тому стані вони продовжують тримати оборону і відбивати атаки ворога, який вже підійшов до них на 10 метрів. А союзних сил поруч немає. Бахмут – це місце, де водії їдуть на евак розуміючи, що кожна ця поїздка з великою ймовірністю в один кінець. Бахмут – це місце, де хлопці вже не можуть йти вперед, бо виснажені, але коли чують, що наші ще не “відкотилися”, то все одно встають і пробують пробитись ближче, щоб прикрити хлопців. Бахмут – це і місце зради. Коли ти чуєш, що пришлють підкріплення з великої землі, але більшість з того підкріплення пішли у відказ, і до тебе доїхала лише мала група. Бахмут – це місце повної переваги ворога в артилерії. А наші все одно просуваються під арт вогнем. Бахмут – це місце страху. Коли ти сидиш з 300-ми у підвалі і не можеш їх винести, бо арт обстріл і будинок над тобою просто розбирають. А ворог поруч і в любий момент може піти на зачистку, і закидати вас у підвалі гранатами. Бахмут – це місце хоробрості. Хто б що не казав, але хоробрість – це не відсутність страху. Хоробрість – це розуміння того, що є речі важливіші за твій власний страх. Бахмут – це місце покинутих тварин. Для цих людей буде окреме місце у котлі. Я дуже люблю тварин і мені важко бачити покинутих доглянутих тварин, які зараз борються з своє виживання. Бахмут – це місце смерті. І нехай не так багато наших помирає фізично. Але ти бачиш людей, які в більшій чи меншій мірі помирають у середині. Більшість солдат вже не повернуться з цієї війни настільки ж живими, як були до неї. Бахмут – це місце життя. Не зважаючи на все, люди продовжують жити і жартувати. Де в одній кімнаті борються за життя пораненого, а в іншій кітка народжує кошенят. Бахмут – це місце мрій. Бо кожен мріє про своє. Хтось хоче просто обійняти своїх рідних. Хтось хоче за довгий час нарешті сісти на білий звичайний унітаз чи просто прийняти повну ванну гарячої води. Бахмут – це люди і сукупність усіх людських почуттів та емоцій. Як місце кращих так і гірших людських проявів. Люди стоять. По трішки доводиться відходити, але тримаються. Ми розуміємо, що треба триматись і чекати контр дій основних сил, які накопичують. І будемо чекати. Протримаємось, прорвемось. Іншого варіанту немає. Віримо в контрудар наших у найближчий можливий час. Бахмут – це та пригода, що залишиться з нами до кінця наших днів».

Цих декілька речень доволі промовисто характеризують їх автора. Пишучи про Бахмут, журналісти – від воєнних до ґлямурних, – відбирають матеріял (не говорячи вже про інтерпретаційні технології), – відповідно до своєї цільової авдиторії. Натомість, Михайло Лемберґ написав про ці ж речі, як самовидець, занурений у криваву турбулентність Бахмута. Мені його текст нагадує нерозгорнутий сценарій, або нотатки до чиїхось майбутніх романів про цю війну. Хтось ті майбутні кіносценарії і романи обов’язково напише, хтось їх буде читати й дивитися. Не зле було би пам’ятати у майбутньому про самовидців, – героїв, учасників, свідків подій, – таких, як Лемберґ і багатьох інших. Чи не першою чергою це стосується спільноти мистців, які будуть писати про Бахмут. Утім, можливо, й не будуть. Чи багато написано нашими письменниками про події на «Азовсталі» у лютому-травні 2022-го року? А подія ніби остаточно відбулася. Втім, якщо вони писатимуть про Бахмут і Маріюполь так, як свого часу писали про Холодний Яр і УПА, то хай ліпше нічого не пишуть. Хай після всього деякий час буде тиша, а в ній – відлуння найдорожчих слів, адресованих дітям, матерям, дружинам. А поза тим – одвічна метафізика степу (про що так влучно писав свого часу Євген Маланюк), який раз-у-раз випробовував наших предків на міцність, а сьогодні – сучасників – у безкінечних оборонних боях. Словами вже згадуваного Юрія Клена:

В запеклім герці двох стихій

Ми завжди жертвами лягали,

Коли неситий буревій

Зі сходу дув в нестямі шалу.

 

Щоб ви цвіли в красі стрункій, –

Ударивши у наші груди,

Відлине в степ не раз прибій

Шаленства, розпачу і блуду.

 

Книга, що має присвяту синові Михайлові та його побратимові Володі, починається одразу максимально емоційними сторінками, написаними не так письменницею, як, передовсім, – матір’ю. Маю на увазі сторінки, на яких читач дізнається, що хлопчик Михайло від народження ніколи не плакав: «13 жовтня 1994 року народився хлопчик на ім’я Михайло, хлопчик, який від народження ніколи не плакав. Чи таке буває? Сама б не повірила, якби цим хлопчиком не був мій син. Засинав ввечері по графіку. Просинався вранці й мовчав, дивився в стелю й думав про щось своє. Цікаво, про що думають новонароджені малюки? Мовчав собі, дивився в стелю, розглядав її й чекав, поки прокинеться мама. І зі спанням вдень та ж сама історія. Засинав і просинався без жодного звуку. Хіба тільки посміхався й уважно розглядав все довкола. Бо все було йому цікаво, маленькому хлопчику, який ніколи не плакав. Принаймні я так собі думала… Про твої сльози і їх ціну я дізналася абсолютно випадково». Далі мама розповідає про випадки, коли хлопчик, усе-таки, плакав, але при цьому кожного разу ховав свої сльози від мами, вірогідно, намагаючись захистити її від зайвих хвилювань. Перший раз це будуть сльози і жаль за чілійською білкою дегу на прізвисько Хтось: «Ніщо не передвіщало такого кінця для Хтося. Ще вранці він був бадьорий і шустрий. А ввечері, коли ми повернулись, більченя лежало мертве у своїй клітці біля поїлочки. Ти вів себе достойно і стримано. Ми обговорили, як підемо зараз поховаємо Хтося в парку Костюшка під деревом, де до того раніше ховали пташенят сойок, що впали з гнізда й не змогли виборсатись смотужки без батьків. Так, ніхто й не знає досі, що в парку Костюшка ми відкрили таємне кладовище пташок, а згодом і наступних білок дегу, які будуть жити з тобою усе твоє подальше життя. Ми повернулись додому після парку й ти зачинився у ванній кімнаті мити руки. Аж за якийсь час я почула з ванни дивні звуки. Спочатку мені здалось, що це сміх. Аж потім, прислухавшись, я зрозуміла, що ти плачеш, тамуючи гучність, аби я не почула. Відтоді я зрозуміла, що ти вмієш плакати». А ось випадок другий: «А одного разу ти подзвонив зі школи й таким заспокійливим голосом почав мені щебетати, що тобі здається, ніби ти підвернув ногу й потрібно приїхати за тобою. А подумала, що це черговий “трюк”, аби прогуляти школу. Крикнула в трубку щось на кшталт: “Нічого страшного. Йди на урок”. Але ти додав: “Підвернув чи зламав”. “Як зламав?” – я збила дзвінок і викликала таксі. Коли зайшла в сестринську кімнату в школі, ти сидів на спеціальному лежаку, а довкола тебе вже були лікарі й старшокласники, які донесли тебе в медпункт. Я глянула на ногу й тут же відвернулась, адже в районі щиколотки вона була в кросівку повернута в бік рівно на 90 градусів. Я хутко відвернулась, відчуваючи, що зараз гепнусь без свідомості, відкрила тамтешню аптечку й налила собі мало не півбанки корвалдину. За хвилину я підвела очі до люстра, що висіло поруч і побачила в ньому тебе. З-за спини ти дивився на мене, ледь тамуючи сльози від болю (я нарешті побачила твої реальні сльози) й … посміхався. Посміхався такою широкою посмішкою, на яку тільки зміг розтягнути губи. Ця посмішка наче промовляла: “Мамцю, ну не плач. Он дивись – я ж сміюсь. Все буде добре”. Потім я часто буду чути від тебе цю фразу. Бо я ненормальна мама, яка вічно переживала за все і по трохи, абсолютно не розуміючи, який в неї ідеальний і не схожий на інших син. Ногу ти зламав, бо на той час в тебе був період паркуру і руферства». І втретє: «Третій раз, коли ти плакав, я не бачила. Але я це відчула. По мамськи відчула. Ти вже був на великій війні. Південь України. Я вже не згадаю, чи то була Миколаївщина, Херсонщина чи Запоріжська область. Ти знаходився на передовій в окопі чи бліндажі на точці нуль. Постійно ж рвався на нуль чи ще далі. Чому так? Ми розмовляли по телефону, і ти як завжди, безтурботним голосом розповідав мені історії з фронту, ділився планами та емоціями. Я часто говорила, що дуже люблю тебе, і щоб берігся й не ліз в небезпеку. Останнє тебе трохи злило й ти відповідав: “Мамцю, я все знаю”. Та я ніколи не казала, що пишаюсь тобою! Страх! Адже коли мені таке хтось казав, я намагалась стати ще кращою, робила свою роботу ще краще, аби виправдати довіру й поділку того свого поступу, за який мене відзначити такою високою відзнакою. Я боялась сказати тобі це ідіотське слово – “пишаюсь”. Боялась, що ти як і я, почнеш геройствувати і лізти в небезпеку, аби відповідати цій високій відзнаці. В трубці я чула обстріли. Все довкола бабахкало. А ти спокійно собі жартував зі мною по телефону. І я наважилась сказати ці слова: “Пишаюсь тобою синку”. В мене тряслись піджилки і затамовувало подих. Кожен день, як ти пішов на велику війну, я помирала й народжувалась заново, ледь побачу зелений вогник біля твого віконця в месенджері, або отримаю повідомлення чи дзвінок в Сигнал. Від тебе. Цього разу я помирала від страху, що як раптом я не встигну тобі сказати, що пишаюсь. Я не розуміла, наскільки це важливо для тебе. У відповідь спочатку була довга тиша. І я навіть подумала, що перервався зв’язок. Я альокала багато разів. Аж потім почула твій голос із закладеним носом. Спокійний і трошки штучно бадьорий. Та я точно вже знала – ти щойно плакав…».

Така от вийшла емоційна та потужна інтродукція від письменниці-матері. А після цього авторка занурює читача у свій вечір 20-го травня 2023-го року. Телефонний дзвінок від «Домовика» о 18.20 поділив її життя на до і після: «Я й досі не пам’ятаю достеменно від “а” до “я” всі метаморфози, які зі мною відбувались у перший місяць після цієї звістки. Психіатр сказав, що це захисна реакція організму, аби зменшити удар по нервовій системі, якщо слідувати діагнозу – гостра реакція на стрес». Після цього починається ретроспективна розповідь, відштовхуючись, природньо, від 24-го лютого 2022-го року. Авторка пише, що у велику війну не вірилось, не хотілося вірити. Але раптом зник сон. (Пригадую, я так само не міг спати упородовж кількох тижнів, але це було у листопаді 2021-го. Ніколи не вживав снодійне, бо не вірю у нього. Просто лежав і дивився у стелю. Про щось, певно, думав, але я не пам’ятаю, про що. Міг би наразі вигадати, але не хочу. Якщо була електрика, йшов на кухню читати. Але читати не міг, не читалося. Тому пив каву і думав, що зранку лекції, тому необхідно поспати, але не міг. Утім, коли прочитав у новинах про розгортання російських польових шпиталів і завезену до них кров, сон повернувся до мене, бо з’явилася люта ясність: великої війни уже не уникнути. І у грудні я знову міг спати. Було відчуття, що велика війна має початися у новорічну ніч, або на православне Різдво, – у православних із тамтого боку кордону специфічне розуміння християнства та його цінностей, тому я б нічому не дивувався. (Визначаючи для себе дату початку великого вторгнення, я зовсім забув про олімпіяду в Пекіні, позаяк ніколи не цікавився олімпійським рухом та його дутою оптимістичною бутафорією). А вже 24-го лютого 2022-го року християнство повністю втратило сенс, – назавше. Як писав поет: «Тому, хто боїться – потрібна віра. / Тому, хто любить – достатньо пам’яті». Він, таки ґеніяльний, Сергій Жадан). Але повертаюся до книги Олени Чернінької.

На відміну від своєї мами, Лемберґ завжди знав про майбутню велику війну; тобто мав щодо цього впевненість. І готувався до неї. Готувався брати активну участь у цій війні, – так буде точніше: «Михайло завжди знав, що буде велика війна. І знав він це десь на скрижалях своєї інтуїції чи відчуттів. Завчасно купував зброю, їздив тренуватись стріляти. Потім поїхав у Харків, де був головний український ІТ-офіс, зробити лазерну операцію на очі. Він полюбив це місто з першого погляду. Там жили його друзі та багато колег. Операцію Михайло зробив мало не перед самим початком широкомасштабного вторгнення. Наче застрибнув у останній вагон». (Події 24-го лютого, попри те, що торкнулись усіх нас, у кожного мають свої нюанси та неповторні деталі. У нашій родині я так само дізнався першим, про те, що вже почалося. Власне, це одне слово – почалося – я прочитав у вайбері від свого товариша із Наґарії (Ізраїль). Увечері ми листувалися, і я висловлював прикру впевненість, а він мав якісь дивні сумніви. Певно, не спав уночі, за своєю звичкою, тому встиг дізнатися першим про те, що я знав ще 1-го грудня 1992-го. (Проголосувавши того дня на референдумі, я вийшов із будівлі донецького музичного училища, де була моя дільниця, і раптом чітко збагнув, що у нас лише двадцять років на підготовку до великої війни із росіянами). Усі мої ще спали. Будити їх не хотілося, бо хтозна, чи буде у них іще нагода для спокійного сну у майбутньому. А за пару годин із садочка прийшло повідомлення, що він припиняє свою роботу. Університет мовчав, тому о 8.00 ранку, відповідно до розкладу четверга, я розпочав онлайн спілкування зі своїми студентами. Відносно мирні часи були вже позаду, натомість – велика війна). Передаю слово Олені Чернінькій: «У ту страшну ніч, яка назавжди змінить моє життя, я безперестанно моніторила новини. В нашій родині про війну я дізналась першою, бо над ранок усі, крім мене, заснули. Саму першу звістку я прочитала в чиємусь телеграм каналі. А далі посипались новини й почали множитись. Я встала з ліжка й пішла у ванну кімнату вмиватись холодною водою. В країну ступила війна. І тільки в квартирі, де міцно спали рідні, ще панували залишки крихкого миру, який от-от мав розчинитись в повітрі. Я ходила навпочіпки, наче боялась злякати оті зовсім кволі хвилини непевного миру в своєму домі. Дивилась час до часу на месенджер сина. Зелений вогник не горів. Спить. “Спи, мій дорогий”, – думала я. – “Ще є трішки часу поспати в уявно мирній сонливій Україні”». А далі все буде пов’язане виключно із війною, і ми дізнаємося про це зі спогадів матері, записаних письменницею: «День твого від’їзду я пам’ятатиму все своє життя похвилинно. Коли ходила ходуном і колихалась під ногами земля. Коли серце тріпотало й мало не вилітало з грудей. Коли зрозуміла, що більше не маю впливу на дорослого чоловіка, який в моїх очах завжди залишатиметься маленьким хлопчиком. На будь які мої “а може?” ти відповідав трохи знервовано: “Ні, мамцю, там мої друзі і їх зараз вбивають”. Ти говорив про Харків… Три візити у військкомат не задовольнили тебе відповіддю “чекайте, ми вам передзвонимо”. І ти поїхав сам. Разом зі своєю зброєю. Це було третє березня 2022 року. Ти рвався в Гостомель, або зразу у Харків. Без підготовки, не нюхавши ніколи пороху справжньої війни. Я зідзвонювалась із другом, просила його, щоб зустрів тебе в Києві й поговорив по-чоловічому. Друг – військовий. Йому я довіряю. І в нього на той момент вже був досвід перебування в місцях бойових дій. Ніколи не забуду, як шукали з тобою попутку і знайшли волонтерський бусик. Водій боявся їхати сам і ти визвався його супроводжувати. Адже в тебе була зброя. Я плакала, а ти тихо й переконливо говорив мені: “Мамцю, якщо всі будуть ховатись, то України скоро не буде. Як я майбутнім дітям буду в очі дивитись?...”. Потім ми фотографувались з тобою на пам’ять. Ти терпіти не міг оцих спільних селфі. Але в той день навіть не сперечався. А потім ти поїхав. І я хрестила слід того білого бусика, аж поки він не зник з моїх очей…».

Говорячи про цю книжку та візерунки її сюжету, багнеться постійно цитувати, а не переказувати, бо переказане належить тому, хто переказує. А це не той випадок. У книжках, подібних до цієї книги О.Чернінької, особливо важливо чути голос авторки, яка одночасно є одним із головних персонажів. Мова наразі не так про стиль і стилістику, – не той, певно, жанр; не ті часи, не та нагода, аби оцінювати книгу у згаданих літературознавчих аспектах. Чути голос потрібно заради відчитування одноразової (сливе неповторної) автентики того, що відбувається в книзі, присвяченій одночасно дітям і воїнам: «“Бійся бездумно загадувати у Всесвіта бажання”, – тепер часто повторюю я. Адже, здавалось, ще зовсім недавно я мріяла жити сама і добряче схуднути. І от… з початком великої війни я залишилась в домі сама. А добряче схуднути довелось від нервів. Адже кожну хвилину свого життя я живу тепер війною. Вона тече в моїх венах, вона полонила мій розум, з нею я засинаю, з нею і прокидаюсь…». Ретроспективність у цій книзі має свою додаткову особливість, текст розкручується подібно спіралі, відкриваючи додаткові нюанси та ледь помітні обертони, ледве не в кожному короткому абзаці додаючи щось надто суттєве, – для розуміння як Лемберґа, так і самої авторки. Скажімо, вагомі дрібнички до розуміння того, як кшталтувався характер хлопчика, підлітка, чоловіка-воїна: «Михайло любив випробовувати долю. Коли йому було страшно, він свідомо виходив із зони комфорту, йдучи назустріч своїм страхам. Скільки разів я себе запитувала, а чи не було його непереборне бажання піти на велику війну саме таким викликом? Михайло з дитинства боїться висоти. Панічно. І саме тому він вже з підліткового віку, потай від мене, зайнявся руферством та паркуром. Наступним кроком після досягнення повноліття мав бути стрибок з парашутом. Мабуть таки Михайло боявся тої клятої смерті, набивши на руці татуху в образі жниці, яка жонглює бомбами. Таким чином він давав зрозуміти, що приручив її, що із смертю, так би мовити, на “ти”».

Окремий аспект книги О.Чернінької – війна, як онтологічна ситуація. Війна – як досвід і неминучість, війна – як виклик, війна – як проблема, з якою доводиться жити. Авторка повідомляє про своє спілкування з фаховим психологом Вікторією, цитує її, додаючи свої коментарі, вдаючись до необхідного самоаналізу та автопроєкцій. Все це неймовірно складно коментувати у відчужений «об’єктивний», так би мовити, спосіб. Про війни написано дуже багато – від античної доби починаючи. Є люди, у яких ця лектура була щоденною упродовж багатьох років життя, вони багато про неї знали та говорили, але не воюють. Вони лише «теоретики»; теорія апріорі позначена деякою інфантильністю, – навіть теорія літератури, що вже говорити про теорію війни. О.Чернінька цитує свого психолога, додаючи принагідний коментар: «На черговому сеансі у Вікторії я познайомилась із доробками Карла Ясперса, психіатра та екзистенційного філософа. Дозволю собі процитувати кілька абзаців із однієї доповіді Вікторії: “Людина мусить переживати досвіди, які не можна вбудувати до щоденної рутини. Цілком самодостатньою людина мусить прийняти цей виклик і відчути при цьому марність спроб гармонізації. Світ просідає і вже не є надійним грунтом її життя. Вона починає розуміти, що її буття людини залежить від здійснення власної незмінної одиничності, а не від задоволення, влади, прибутку, суспільного визнання… Це здобування дивного досвіду Ніщо. Спочатку він виявляється втратою світу, а потім – набуттям існування, в якому світ повстане в глибшому за теперішній сенсі. В абсолютній трансцеденції звільнену від абсолютної поверховості людину захоплює саме буття… Сутність людини схована в глибинах буття, але виникає ситуація, коли людська сутність може себе виявити. Саме тут людина заглиблюється у найбільш потаємні глибини свого буття, яке розкривається перед нею у вигляді певної безодні. Саме завдяки перебуванню в такому стані може проявитись справжня природа людської особистості… Різні філософські погляди об’єднувала одна важлива ідея. Війна – це певний стан буття, онтологічна ситуація, де існує неймовірна онтологічна щільність – трансформується людська сутність, змінюючи положення людині у світі й роблячи її відповідальною, як перед собою, так і перед світом в цілому. Все це призводить до ціннісно світоглядних змін”... Вчитуючись у ці рядки, я поринала в глибини свого нового психологічного буття. Усе те вариво, що булькало в мені тепер замість вирваного по-живому серця, потрібно було трансформувати саме в такий стан, той, який приведе мене до ціннісно світоглядних змін. Та, мабуть, механізм вже був запущений і маховик працював на повну. Адже як інакше так вийшло, що кожне слово з доповіді Вікторії, спираючись на доробок Карла Ясперса, моє єство всотувано спраглими порами, не даючи впасти повз ані краплині…».

Не маючи на меті підважити поради психолога, я зі свого боку, радив би читати хороших письменників. Наприклад, Гайнріха Белля. Його «Смерть Ельзи Басколяйт» («Der Tod der Elsa Baskoleit») не так про війну, як про травматичну пам’ять, і людяну співпричетність до пам’яти батька, що втратив під час війни єдину доньку. Письменник навіть не уточнює, що саме сталося. У цьому немає потреби. Він лише зауважує, що була довга, занадто довга війна. Ельзи більше немає, але є її батько, замордований власною пам’яттю. Або, скажімо, твори українця Ігоря Костецького, який писав про війну безпосередню, війну-до-війни та війну-опісля-війни (роман «Мертвих більше нема», новелі «Тобі належить цілий світ», «Перед днем грядущим», «Боротьба за прапор», «Ціна людської назви», «Поїзд раз-у-раз спинявся», «Шість ліхтарів і сьомий місяць», «Поет та його женщини» та ін.), розповівши про війну навіть те, що вона й сама про себе не знає. Ситуації в творах різні, здебільшого зовсім поза бойовими діями, але скрізь від людини письменник вимагає бути людиною та пам’ятати, що крихкий світ зіперся на чиїсь конкретні плечі й може загинути, якщо людина не буде людиною (тобто, добродієм).

Олена Чернінька написала книгу про сина. З одного боку, вона й не могла її не написати, поготів, – будучи письменницею. Водночас, читаючи, я відчував, як складно їй було її написати. Книга читається легко й разом із тим, треба робити перерви, дістаючи із пачки чергову сиґарету. Книга про сина та його побратимів, про Україну, яка б’ється із ворогом; книга ретроспективна, але водночас ніби розвернута у майбутнє. А ще – ця книга про всіх добровольців і мобілізованих, які робили і роблять те, що мусять; інакше, словами Лемберґа, не буде ніякої України. Ця книга, по можливості, має потрапити на очі усім українським матерям; у певному сенсі, це книга для всіх: «Наша зелена кімната пахне Бахмутом. Його землею. Адже на твоїх берцях LOWA стільки тої землі налипло… Дістаючи їх з целофанового пакета, що приїхав з передової разом із твоїми речами, я нюхаю цю землю, торкалась її пальцями, цілую. Адже нею ступав ти, її оберігав від рашистської чуми, за неї мерз у холодних підвалах, виїжджав по ночах на завдання, або як ти кажеш – на роботу, нею ж і повертався у сірих ранкових світанках. Це земля твоїх предків по лінії дідуся Миколи. Ох, як же він тебе любив, твій дідусь Микола. Як же я його просила щодня оберігати Тебе з небес». Тут же, за принципом багатошарової чи поліфонічної ретроспективи, чергова згадка про хлопчика: «Брудні берці з землею Бахмута на чистому бежевому килимі у тій самій кімнаті, з якої ти ще зовсім малюком писав листи Святому Миколаю. Один такий лист я зберегла. Ти написав його, перев’язав сріблястою святковою стрічкою і віддав мені, аби я відправила поштою: Святому Миколаю від Михайла, місто Львів, адреса така-то, Зелена кімната. Саме так ти підписав листа. А всередині намалював наряджену ялинку із дописом:  Дорогий Миколаю, я хочу набір солдатиків, який ми бачили із мамою в “Ме́тро”. Я хочу, щоби там було дуже багато зброї, два солдатика, і якщо буде щит, то зі щитом, а як буде ліхтарик, то з ліхтарем. Але головне, щоби було два солдатика”. Я не розгортала цього листа більше двадцяти років. А як учора розгорнула, ледь стримувала сльози. Ти вже з першого класу готувався до великої війни, мій дорогий Воїне, мій Вікінг з чорним волоссям, рудою бородою і сірими очима, які в ясну погоду стають блакитними…». Авторці-матері, як і багатьом іншим українським матерям, залишається пам’ять. А у пам’яті – гордість за таких синів, яким був Михайло із позивним Лемберґ: «Колись я виховувала сина. А тепер він виховує мене. Кожну свою дію, кожне своє слово я тепер “приміряю” на нього: “А що би в цій ситуації сказав мій син?”. Його тікток зовсім невеликий, адже рідко що туди постив. Та все ж, один пост Михайло присвятив мені. На відео одне з найскладніших бойових завдань, зняте на гоупро побратима, стоїть підпис: “Мама виховала воїна, а не сучку! Дій відповідно!”. Для мене це велика честь. Так, мій любий синку, саме ти тепер мій учитель».

Із книги я дізнався, зокрема, що Олена Чернінька здійснила поїздку на Схід. Приблизно у ті місця, де зник її син. Там вона написала й відправила синові листа. Я хочу вірити, що лист, довгенько покружлявши степами, знайшов свого адресата. Але ще більше мені хочеться вірити, що Михайло колись повернеться до рідного міста, що став його позивним, увійшовши у плоть, кров і дух; до мами Олени й дружини Марти, до бабусі й тети Юлії, до колеґ по роботі та до всіх своїх друзів і побратимів. Хай повернеться туди, де на нього так щиро чекають. Це було б справедливо: «Свій лист до сина я вирішила запускати у місці, найближчому до Бахмуту – в Костянтинівці. При дорозі Олексій зупинився, аби я запустила в небо кульки наповнені гелієм, до яких причепила свій лист. “Мій дорогий Михайлику, ми всі віримо, що ти живий і вперто чекаємо тебе вдома. Бабуся кожен день ходить в церкву і молиться за тебе. Марта кожного дня пише тобі довгі-предовгі листи, Юлічка кожен день тебе згадує, до неї ти приходиш в снах. Твої маленькі братчики Ярослав і Юрчик дуже тобою пишаються, люблять тебе і чекають. Усі твої друзі й побратими хочуть вірити в чудо. І на роботі тебе всі зачекались. Та що там, у фейсбук вже цілий твій фан-клуб організувався на моїй сторінці. Адже я не можу без тебе і дня. Усі ми тебе дуже-дуже чекаємо! Тебе й найкращого побратима на світі – Володю Бананчика! Хлопці, повертайтесь живими. Без вас ніяк! Люблю. Цілую. Твоя мамця”. Я довго тримала кульки за шнурок, до якого був прикріплений лист. Тримала і розуміла: я пишу лист до тебе. І не важливо, за якою траєкторією вони полетять, я дивилась їм услід, аж поки вони не зникли з поля видимості. І тоді я дивилась в небо. А на ньому палало Сонце та дарувало надію...».

 

20 травня 2024 р.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.06.2024|13:55
Роман Макса Кідрука "Колонія" перекладуть польською
18.06.2024|19:14
Yakaboo підтримує ініціативу Join UP! Скористайтеся безкоштовними* перельотами для дітей з аутизмом!
16.06.2024|10:25
Закарпаття збагатилося повістями про драматичне кохання
12.06.2024|18:55
Олександр Михед презентував у Лондоні книжку "Позивний для Йова", перекладену англійською
10.06.2024|18:18
Не тільки про дикий Захід
10.06.2024|18:13
Оголошено конкурс на літературну премію ім. Б.-І.Антонича "Привітання життя"
23.05.2024|11:49
Завершується передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
19.05.2024|11:47
В Україні видали першу частину з трилогії Соми Морґенштерна
19.05.2024|11:41
«Мій розмір – Чернівці»: у «Видавництві 21» триває передпродаж нової книжки Володимира Килинича
19.05.2024|11:36
Вільні голоси Криму. До друку готують документальну книжку про кримських політв’язнів


Партнери