Re: цензії

У січні цього року Янові Польковському виповнилося сімдесят років. І був би цей рік, безперечно, його ювілейним яскравим роком, якби не Віслава Шимборська зі своїм, ще більш переконливим, сторіччям. Польковський у сучасній польській літературі письменник, без перебільшення, – унікальний. Ми майже всі пам’ятаємо, хоча і сьогодні не всі розуміємо мовчанку Стефаника . Дехто із нас навіть чув про «мовчанку» Ліни Костенко (хоча цей факт із іншої реальности). Кожне подібне випадання із літературного процесу привертає увагу й має численні свої пояснення. Але несподіване зникнення Яна Польковського на межі 1980-х – 1990-х неможливо пояснити ані новими політичними реаліями, ані серйозним громадським навантаженням, яке цілком могло відволікати від літературної творчости, – занадто довго мовчав письменник, – двадцять років. Можливо, про нього вже почали забувати. Але він таки повернувся. І не лише для того, аби нагадати, що він іще живий. Такі механічні повернення зазвичай підсумовуються загальним розчаруванням, – як у рецепції колеґ, так і з боку читацької авдиторії. Випадок Польковського – якісно інший. Він повернувся зі збіркою віршів «Канти» (2009) не для того, аби здаватись письменником, а задля того, аби ним бути , видаючи одну за одною цікаві книжки, тепер не лише поетичні, але і прозові. Невеличка збірка віршів «Голоси» (2012) є особливою не лише у доробку цього конкретного польського письменника. Авторитетний дослідник літератури Юзеф Марія Рушар стверджує, що «цикл “Голоси” Яна Польковського не має відповідника в польській, та й навіть у світовій літературі. Це не лише збірка, а стисла й тематично однорідна поетична книжка – цикл із вісімнадцяти віршів, що присвячені жертвам комуністичного режиму 1970 року»[1].

Епізоди соціяльної (іноді з елементами політичної) боротьби, в яких проливається людська кров, завше сприймаються як національні трагедії. З деякої хронологічної відстані їх можна трактувати як національну помилку, тимчасове потьмарення, причому – одразу всіх учасників подій (хоча всім зрозуміло, що відповідальність у кожному такому випадку лягає передовсім на владу). Втім, тут нічого не виправиш (тим більше, постфактум), бо такою є логіка розвитку людських спільнот. Пригадую, на межі ХХ – ХХІ століть із шкільної проґрами з української літератури несподівано вилучили три знакові твори, що належали клясикам: «Борислав сміється», «Земля» і «Fata morgana». Інертне пострадянське суспільство, включно з освітянською спільнотою, доволі спокійно відреаґувало на цю подію. Воно й зрозуміло: у всіх трьох повістях йдеться про речі, до яких не хотілося повертатись навіть подумки, про які українці воліли забути. Проблематика – заледве не архаїчна, до того ж – у густому обрамленні крови й вогню, – це була боротьба між умовними своїми . Таким чином, можливо, й виросло теперішнє покоління, яке абсолютно не розуміє феномену профспілок. Замість них – суди, в яких, як вважається, можна цивілізовано вирішити усі дискусійні питання, – без страйків, руїнництва й тяжкого похмілля, яке завше надходить на зміну викидам адреналіну. Особисто мені це вилучення творів клясиків відверто не сподобалося. Щодо архаїки та іншої темпоральної неактуальности згаданих повістей, то в проґрамі з літератури і сьогодні залишається чимало творів, які за змістом не менш архаїчні; чого варта лише «Лісова пісня» з її потерчатами й дядьком Левом – і нічого, драма читається далі й трактується як феєрія. Попри те, що брутальний соціяльний компонент таки руйнує у творі ілюзію-мрію, тобто людське кохання; крови немає, трупів немає, а значить, немає і травматичної аури, такої небезпечної для школярської психіки. Можливо, хоча не факт.

Збірка Яна Польковського «Голоси», вірші з якої для видавництва «Крок» переклала Маріанна Кіяновська, далека від згаданих мною творів українських клясиків, передовсім – суттєво віддалена в часі, а час, як відомо, є категорія формотворча. Я би навіть наважився стверджувати, що час зовсім позбавлений емоцій, тому ніколи не помиляється, помиляються виключно люди. Час ковтає людей і події, перетворюючи їх на історію, яку пам’ятатимуть, або – на остаточне забуття. І тут багато чого залежить від смертних; від їх бажання, любови та солідарности. «Голоси» – це поетична містерія про локальну (вже історичну) подію, але водночас – про всепольську трагедію 1970-го року, яку полякам ліпше не забувати. Попри те, що це, мабуть, суто польська подія й трагедія, яка навряд чи мала відлуння навіть у сусідніх країнах, але тим не менш. Можливо, саме оця властивість – пам’ятати, не забувати хоча б найвагоміші події минулого, – і є тим маркером, що вирізняє людину із найширшого довкілля. Хтозна, чи не про ці ж трагічні події писав у вірші «сон» сучасний краківський поет Марек Вавжинський: «вже світанок / солдати стоять у водах каналу / по груди / зі зброєю / коло воріт морського міста»[2]. Не знаю, кому належить ідея саме такої композиції цієї книги, але вона є направду комфортною для теперішнього українського читача, який віддалений від трагічних подій 1970-го року, як мінімум на півстоліття. Після вісімнадцяти віршів, які справляють враження цілісного діялогічного тексту-містерії, йде короткий автокоментар автора. Другу частину книги складають два тексти пояснень, коментарів та історико-літературних екскурсів літературознавця Юзефа Марії Рушара: «“Голоси” – Антигони з Узбережжя» та «“Голоси” і літературна традиція» (ці тексти перекладені Юрієм Завадським).

Кожен із вісімнадцяти віршів належить «голосам», у ідентифікації яких автор демонструє принаймні деяку невпевненість, тому додає знаки питання: «Застрелений?» (декілька), «Мати?» (декілька), «Батько?» (декілька), «Син?» (декілька), «Брат?», «Наречена?», «Дружина?» (декілька), «Поранений?». Деякі голоси належать мертвим (приміром, «1927 – 2003», або «1950 – 1970»), деякі – досі живим («1950 – ?»). Право на голос у цій збірці поета мають усі причетні, він усіх чує. (До речі, на затемненій, майже чорній, обкладинці книги немає імени автора, лише назва збірки). Виникає відчуття, що ми чуємо не автора, а голоси безпосередніх учасників трагедії, які поет лише ретранслює для читача. Певно, таким і був авторський задум. Деякі вірші цілковито монологічні та виказують сповідальні інтонації, інші містять спроби діялогічного порозуміння із рідними-найріднішими людьми. Щоправда, нічого виправити й змінити уже не можна, цей мотив непоправної втрати звучить практично у всіх віршах, тобто на всі голоси. Прикметно, що у приватному мовленні майже відсутні фіґури оскарження, або ж вони суттєво притлумлені. Це взаємнення з тінями, яких уже не позбутися, але й на зустріч із якими (майбутню) – можна хіба що сподіватися:

Мені здавалося, що я ніколи не засну, що лишень ципенію

з праскою, з голкою і наперстком, з тістом на локшину,

придушена брилою серця. Мені хотілося вмерти

від сорому, що живу. Від непоступливої любові й від страху

перед твоєю безладно простертою тінню. Тепер мені майже

вісімдесят тож тобі час мене простити. Це я

вигодувала власним тілом оці безкінечні шеренги безрадних

днів. І знаю, що кожен із них убивав тебе ще раз

синку

Мати? (1928 – 2009?)

Чи зустріну тебе по дорозі? Чи принаймні на мить

присядемо на піску? Наче буї, вдаряти із вітром

у хвилі лінивого прийдешнього в тобі зіщуленого

на дні?

Батько? (1924 – 2003?)

Я не сказала тобі, що вагітна.

Ви такі схожі, вперті та запальні

й обидва покійні, ти і твій син.

<...>

У тебе такі легкі губи ніби тобі хочеться розказати

синові те чого вже не станеться.

У тебе такі матові очі ніби ти хочеш тата забрати

у рай мого лона.

Наречена? (1952 – ?)

Має рацію Юзеф Марія Рушар, коли зауважує: «Лірична техніка Польковського, яка дає можливість увійти “в шкіру” і говорити “зсередини” героїв, найповніше себе проявила в книжці “Голоси”, що збудована з оповідей живих і мертвих жертв Грудня 70-го. Вірші ці, написані сорок літ після трагедії, вражаючим чином передають страждання не стільки вбитих, скільки їхніх родин: матерів, батьків, братів, сестер, дітей, які залишилися наодинці з пусткою – нестерпною відсутністю близьких. Страждання в цьому випадку не лише всеосяжне, а передовсім тривале та стійке, яке не стишується в потоці щоденності. Всупереч прислів’ю, час не гоїть ран»[3]:

Люблю заповнений костел, не бачу тоді нікого.

Ховаюся від Бога. Не хочу себе бачити.

Мені більше жаль Його, ніж себе саму.

Смерті не боюся якщо та мені належить.

Люблю крізь темінь іти, вздовж зімлілого моря

ловити із вітру спогади

притуляти їхні ступні як пісок тулить тихий берег.

Дивуватись новим подробицям:

коли я носила тебе в собі нетерпляче, зі злістю,

а ти мене сильно копав і випихався в майбутнє.

Мовчущий. Такий як нині

Мати? (1931 – ?)

Серед невинних жертв грудня 1970-го, голосами яких говорить поет, привертає увагу голос застреленого неповнолітнього (1954 – 1970?) з першої поезії. Підліток загинув від випадкової кулі. Втім, усі розуміють, – того грудневого ранку випадкових куль на Узбережжі не було. Вражають чи не передовсім відсторонені інтонації цієї страшної оповіди. Маємо неймовірний приклад алієнації (відчуження) від власних шістнадцяти років життя: «Того дня моє життя тривало тільки годину. / О пів на п’яту я прокинувся в багатоквартирному домі. / А до п’ятої сорок мені відкривався уділ. <...> / Куля продиралася довго крізь іній і стукіт рейок / через поранене зіжмакане світло змішане із мастилом / заляпаного болотом сонця щоб урешті-решт продірявити мені шию / крізь вікно ґдинської електрички. / Що ж, вам доведеться повірити, що я все пережив за годину / адже не воскрес і мені ще досі / шістнадцять років. / Якщо я брешу і зі мною не сталося те що все ж таки мусило статися / то вірте – жоден зі світів / насправді ніколи / не існував» («Шквал. У студеній сорочці прямую уздовж затоки...»). Око чіпляється за рядок – «Якщо я брешу і зі мною не сталося те що все ж таки мусило статися», власне, – за слово мусило . Чому це мусило статися з шістнадцятирічним підлітком («Життя. Шістнадцять гігантських літ. / Вони проносилися так легко, що я забував дихати / а коли охолов настав день аби відчитати»), який, швидше за все, навіть не був учасником робітничого протесту, та якого куля відшукала в електричці? Цей перший вірш є чи не найскладнішим серед інших. Можливо, мова тут чинить спротив і деякі речі замовчує, утаємничує. Мові так само болить, як і свідомості. Мову судомить, попри ознаки відчуження, мова жива і вагома, особливо у ситуації, коли окрім неї, нічого не залишається; за кожним словом – роки життя відкладеного, нагло згорнутого в тугий сувій («слова, що мов шкіра світобудови»). Говорить застрелений , який на час теперішнього говоріння бажає розповісти не лише про те, що відбулось, але і про те, що мало відбутися у житті («Важко перелічити кожне з магічних втілень»), в якому вже були стосунки з Жеромським і Норвідом, з Леонардо («креслення легких крил») і Доротою, «донькою зварника з Корабельні Військового Флоту та Афродити Холодних Морів / ув’язненої в мішкуватій суконці з кримплену»:

Так, я став батьком, чи добрим – справді не знаю.

Дітей я не пам’ятаю а може боюся згадувати

їхні льняні задиристі ніжки і слова, що мов шкіра світобудови.

Я пізнавав старість. Бог з’являвся, зникав.

Із високих слів сходив Христос аби я сумнівався

і торкався перстами. Мандри? До Кракова і велосипедом за місто

крізь непролазну гущавину солодких серпневих обіцянок.

Цього разу я жив зосереджено пригальмовуючи обертання Землі

щоб відчувати як стигнуть у сутінках стежки піскуваті часу.

Варто почути й коментар самого Польковського, більшість речень якого завершуються питальними знаками: «Чи поезія не має бути особливо чутливою до анонімного невисловленого повідомлення, знищеного галасом смерті, хаосом брехні, вапном забуття? Чи це найінтимніше з мистецтв не повинне надавати свій голос і зменшувати свої поривання? Забувати про себе хоча б на мить? Досліджувати долю вицвілих, збляклих людей, чиї живі прагнення ув’язнули в нечіткій фразі тіні? Чи нас, котрі – ми – безперервно підлягаємо забуттю, упізнають інші забуті? Що кажуть про нас померлі? Чи запам’ятали нас? Чи ми вслухаємося у тих, кого не пам’ятаємо? Убиті на Узбережжі в 1970 році мають свої імена, пам’ятники (хоча ми не впевнені, що таки знаємо про всіх вбитих), існують у пам’яті, яка передається у родинному колі. Вони живуть також як один із символів опору проти нелюдської влади в другій половині ХХ століття або як одне зі свідчень її злочинної діяльності. Нещодавно декотрі ожили у фільмі “Чорний четвер”. Я замислююсь, чи ми не могли би підійти ближче до них і до тих, кого вони любили? Втілитися на вічний момент у їхнє сповнене тривання і подорожі, і воскресле, і вже розмите, і нерозпізнане, і віковічне, і спалене, і ненароджене життя?»[4].

І це той випадок, коли поезія виходить за свої жанрові й будь-які інші межі. З іншого боку, це та ситуація, коли поезія повертається сама до себе й породжує щось на кшталт катарсису. Мабуть, добре, що ця збірка така ляконічна, що в ній небагато віршів. Інакше в ній можна було б емоційно втопитися. Принаймні, «звичайного читача» надовго не вистачило б; про щось подібне говорить і фаховий читач Юзеф М. Рушар: «“Голоси” Польковського – передовсім сімейна трагедія, настільки сильна та зворушлива, що лише з великим зусиллям насмілююся писати про ці вірші. Вона пробуджує в мені надто сильні почуття, щоб я був здатен дотримуватися історико-літературної дистанції, аналізувати стиль та стратегію побудови поетичної напруги»[5]. Питання форми в такому тексті поступається гострим зашпорам змісту:

Любий Татку, я страшенно Тебе ненавидів

тому що тебе не було а була решта світу.

Мабуть ще також тому, що дошкуляли злидні.

Нам помагав дядько, парафія, сусіди.

Коли трохи підріс я збирав пляшки, шмаття і брухт.

Ми їли водянку на хлібі, затірку і картоплю,

картоплю, картоплю. Я тебе ненавидів

бо ти був деінде і зовсім не дбав про нас.

Як ненависть уже холонула я дивився на маму

котра якщо не плакала, то плакала навіть більше.

Тоді поверталася ненависть і вижити було легше.

<...>

Польща. Не вмію про неї казати.

Я бачив її у сестрички сухих очах

і в плечах мами які був здригнув зненацький

поворот майбутнього.

Син? (1960 – ?)

Водночас, не віддавши належне пошукам відповідної форми, поет не зміг би втілити бажаний зміст. І дослідник так само, услід авторові, розглядає питання форми, елементи її ґенези та еволюції: «Можна сказати, що ми маємо справу з поетичним маніфестом поезії людської долі, поезії, що стає в її обороні, чи, як розуміє цю проблему Войцех Ліґенза, це поезія ламентаційна»[6]. Свідомість, як окремої жертви, так і усього огрому жертв, має обличчя, спотворене пароксизмом страху, страждання й ненависти. Навіть, якщо крику не чути, його все-таки, варто почути, – без цього ці вірші не прочитати:

Сонце ще не піднялося, лежить на мокрім піску.

В тихій гавані скопаної постелі лежу і думаю про дитину.

Ще зовсім темно між моїми ногами

та невдовзі почну родити. Родити до кінця своїх днів.

Наді мною і піді мною розростається тиха темінь

як у мені коріння любові.

Народжу її, народжу, пришию блюзнірством до тебе

відтак поглине мене світанок.

Дружина? (1950 – ?)

І знову Юзеф М. Рушар: «І про етику та поетику: о. Юзеф Тішнер в “Етиці солідарності” пояснював солідарність образами та словами, запозиченими з Євангелія: “Носіть тягарі один одного”. Таким чином, позбавивши жертви потреби вираження їхнього болю, поет втілив ідею солідарності: підняв чужий тягар. А в розрізі традиційної поезії – виступив у ролі хору Антигон. “Голоси” – це Антигона, роль якої поділена між матір’ю, сестрою, нареченою, дружиною, братом, батьком, сином – між людьми, які люблять, і яким призначено носити пам’ять і біль страти – поділена скорботою, що спрямована супроти світу, ба навіть супроти загиблих, а не лише винних у злочині. Фраґментований характер знання про тих, які загинули, і про живих, які тужать, віддзеркалює недосконалість перцепції змученої душі, яка надто мала, щоби вмістити стільки смутку. Одна справа – суспільна чи політична трагедія, а зовсім інша – особиста втрата, разюча відсутність, яка щоразу дається взнаки, і щоразу по-іншому»[7]. Вірші-голоси, що належать застреленим, пораненим та їх рідним, таки направду зливаються у цій книзі в єдиний багатоголосий тренос за Узбережжям :

Дивлюся на свої нігті – нерівно намальовані.

Малюю їх щодня, змиваю лак, тоді знов малюю.

Малюю, змиваю, малюю.

Ранкова меса і нігті не дають мені

розклеїтись. Тож можу ходити на цвинтар

до свого синочка.

Небога каже до мене знаю, що сина твого убили.

Та все закінчилося і триває лишень у нещасній твоїй голові.

Знаю, тебе бісить той генерал, овіяний славою героя,

ну але плюнь на нього.

А я нічого не можу загасити, затоптати, замкнути.

Духи приходять вночі, щоб скімлити й кпити