Кожен поет родом із дитинства та юності. Вкотре пригадуєш цю аксіому, перебуваючи під враженням після прочитання  повісті «Літо юного наймита» Яниса Акуратерса у перекладі  Віктора Мельника.  Направду ця лірико-філософська проза  дихає поезією, розчулюючи та надихаючи. Якими б суворими не виявлялися реалії, світанок кожної  долі найсвітліший, коли очі ще спроможні бачити  щомиттєве диво, а серце  здатне вслухатися у понадчасову   мелодію любові. Перший  і десятий, останній, розділи книги – своєрідне філософське обрамлення  прозового  полотна, мотивування необхідності цього повернення  спогадами  на  хутір, наче загублений у лісах, де  впродовж весни, літа й осені  героєві твору довелося  наймитувати.

Світ «Літа юного наймита», де автор і головний персонаж  –  фактично одна і та ж особа, означений  незайманою, першопочатковою  чистотою,  незгасним світлом і невичерпним теплом Творця. Коли   «все небо повне життя», а серце - «як часточка весняного торжества»,  і навіть  «вигини  ріки цвітуть, немов у казці», коли «запашна прохолода і спокій обіймають зі всіх боків. Далеко на заводях димує ріка, у високій траві сюрчать коники, і ліс слухає».  Так, ще одним героєм цього знакового тексту латвійського майстра слова, виступає начебто  звичайна природа, яка, тим не менше, - не стільки  фон, скільки самодостатньо-промовиста, водночас  персоніфіковано-олюднена та з карбом божественності. Тож «ріка здається живою істотою, повною руху  й таємниць»,  а «дим підіймається прямо, як з вівтаря, коли боги приймають жертви». І люди під час косовиці, незважаючи на втому, такі  життєрадісні, що «сонце та небо обіймають  їх руками літа». Зрештою, автор резюмує наприкінці сьомого  розділу: «Небесні потоки омивають мене, і тоді божество говорить зі мною. Я хочу бути сином природи, я її подих».

Однойменний герой Я. Акуратерса  подумки повертається   у  юність. «І відкривається простір великий і безмежний, - відчуває він. – І я там, де колишуться вітри, і білі хмари сплять пополудні, і дерева гудуть повні бджіл, і липи цвітуть на зарослих берегах рік. І хлопець-наймит у сірому одязі йде краєм поля, і я вітаю його… це я». Ця зустріч із собою означена   чуттям свята, адже   на небосхилі прийдешнього зоріла мрія.

Такий екскурс – і  спроба віднайти  сили для подальшого торування свого шляху. Попри надзвичайно важку фізичну працю (зокрема  й орача-плугатаря,  косаря), коли нема домашнього прихистку, і «раз за разом смуток    хапає незримими руками», Янис  залишається  оптимістом: «Та все ж так мені добре й тепло на серці, бо юний я і хочу жити… Все одно – я щасливий!» Він наче  озирається з висоти набутого невесело досвіду, знаючи, що життя зіткане з «тихого нездійсненного чекання, і лише зрідка – веселих миттєвостей радості». І хай  би всі досягнення, втілення мрій  виявилися «квіткою-пустоцвітом», рятівним сенсом означені незабутні дні, коли «небесне сонце цілує мене».

Можливо,  емоційний фон і філософські акценти  у повісті «Літо юного наймита» зумовлені й тим, що її писав Янис Акауратерс (13 січня 1876 — 25 липня 1937), перебуваючи на чужині – у норвезькому  Осло, куди йому, латвійському патріотові,  вдалося втекти від переслідувань з боку ще царської  російської окупаційної влади. Хоча, з іншого боку, таким чином удалося не просто вижити, а  згодом стати одним із найвидатніших латиських письменників. Він, державний діяч, поет, прозаїк, драматург, зі зброєю в руках боротиметься за незалежність своєї країни, буде  депутатом Народної ради Латвії, очолюватиме Латвійський   ПЕН-клуб, стане першим лауреатом  Національної премії, буде нагороджений орденом Трьох зірок. Творчість Яниса Аратерса вивчають  на його Батьківщині  у школах та вишах. 1991 року у будинку письменника, що в Торнякалнсі, на лівому березі Даугави, відкрито меморіальний комплекс (через дорогу – музей поета Ояра Вацієтіса). Завдяки перекладу Віктора Мельника український читач отримав нагоду продовжити пізнавати унікальний художній світ Яниса Акуратерса (раніше, 2018-го, у луцькому видавництві  «Твердиня», був опублікований «Палаючий острів» у перекладі  Ліни Мельник).

Зазвичай латиськомовних письменників сприймають як тих, які  сфокусовуються в своїх текстах переважно на долях і психології персонажів з  когорти «людей моря». Та у «Літі юного наймита» йдеться передовсім  про світ «людей землі»,  який до певної міри  близький до  українського сприйманням буття, ментальності  хлібороба. Тож читач книги, дбайливо перекладеної Віктором Мельником, може відчути суголосся і зі «Щедрим вечором» Михайла Стельмаха, й «Зачарованою Десною» Олександра Довженка, й оповіданнями Євгена Гуцала та Григора Тютюнника. «Ми будемо вічно лежати  біля зелених грудей землі, вічно купатись у  сонячних повенях, ясні й очищені, і самі посивіємо як дерева, що зацвітають і потім жовтіють у долинах, щороку і щодня мріючи ту саму мрію», - ця щемлива візія Яниса Акуратерса відображає і сприймання неминучого людьми українського села. Хоча, зрозуміло, що про перспективу якихось запозичень не йдеться. Адже в так званий радянський час  твори визначного  майстра слова з Латвії ігнорувалися, замовчувалися. Тож, як зазначалося вище,   його книги, прийшовши до нас лише у ХХІ сторіччі, стали  «своїми» в українському літературному    процесі. Адже, як справедливо зазначається  в анотації до «Літа юного наймита», «проза Акуратерса може задовольнити найвибагливіших цінителів літератури: вона надзвичайно лірична, а на деяких сторінках переходить у справжню поезію». Окремі фрагменти повісті можна сприймати як лаконічні, вишукані верлібри. Як підтвердження висловленого в анотації  - і  цей приклад: «Все проходить як у тумані… Ранки стають  прохолодними, деколи вітер стукає у віконниці, і віконниці співають… це мелодія осені».

Зріднює  «Літо юного наймита» з українською прозовою традицією ( у стилі Михайла Коцюбинського, Василя Земляка, Валерія Шевчука) і  невимушена насиченість містикою. Зокрема Мартиньш ділиться з Янисом  чутками  про втаємничений ліс, «коли кругом нечиста сила ходить, тоді людська мудрість нічим не пособить…Нечистий собі шукає нову здобич». Той же супутник  наймита ділиться сокровенним: «Кожна душа жива, і вона приходить назад у духах. Шукає, як би зігрітись…». А скільки життєдайної енергетики в дійствах із нагоди Янового дня, суголосного з українськими дохристиянським Купальським святом, згодом приуроченим церквою Іванові Предтечі. Восени, коли  «дні туманні й беззвучні. Опали останні листки та останні квіти», Янис  відчуває-бачить,  що «по ночах гуляють духи в довгих сірих пальтах». І навіть у місті, озираючись у прожите й пережите, герой повісті,  прикривши очі руками, у полоні самотності зізнається, що згадує  «Мартиньша  і його розповіді про духів. Так, як і там, ці духи – то мої дні. Вони ходять довкола мене, духи їхні живі й невмирущі…І ніхто мені вже нічого не каже. Тільки духи гуляють, і на вежах  годинники відбивають дороги пробіглих  годин…».

Вочевидь, навіть зважаючи на автобіографічну  основу повісті, не  варто  цілком ототожнювати образ Яниса  із  автором  (хоч в Акуратерса таке ж ім’я). Головний персонаж усе-таки репрезентує художню дійсність. При цьому вдача  Яниса наче генетичного  запрограмована на образне сприймання буття. Він інший, інакший, аніж оточення.  «Не розумію, чому я не можу бути там, з ними, - зізнається він у внутрішньому монолозі. - Так, мене вразила дивна хвороба, і вона жене безперестанку – примушує то бушувати й біснуватися, то плакати». Він надзвичайно вразливий і, терпляче зносячи труднощі,   водночас сильний, гордий, волелюбний. «Тож залиште мене в спокої, ви, щасливі білі люди, - радійте, - я працюю на вас, яке вам діло до раба, до собаки! Мої рани знов роз’ятрились, і жаль проймає всю мою істоту. Мені хочеться втопити все моє життя в болоті  - так я думаю; але я хочу бути гордим і не хочу, щоб мене жаліли. Залиште мене в спокої з вашими жалощами!» - з юнацьким максималізмом промовляє подумки. Отримавши скромну зарплатню за літо, він мріє про книжки, які матиме можливість купити, про навчання зимовими вечорами, оскільки живе амбітною метою: «Я ж поклявся здобути крила і злетіти вище гір, і клятва моя свята».

Але власні проблеми не перетворюють Яниса    в ображеного ненависника, заздрісного егоїста.  Роздумуючи про долю Мартиньша, «раба землі», він робить мудрий універсальний висновок: «Скільки може винести одна людина – ніякої міри для того нема».  Риторуючи з приводу того,  чи хтось побачить тугу й біль цього трудівника, він узагальнює, маючи на увазі й інших землеробів: «Та хоч ти й один – ти великий, Мартиньшу, ти творець землі, другий після Бога, твого Творця». Дивлячись  на Мінну, «схожу на розквітлу жоржину», зворушений, наче зазирає у майбуття, адже «в її приданому теж буде одне зелене літо, повне і важких нош, і світлих днів, і лісової зелені, і запаху квітів, і тихого нездійсненного чекання, і лише зрідка – веселих миттєвостей радості». Навіть до Петеріса Ґрантса, господаря, який йому найбільш неприємний, ставиться зі співчуттям  (із ноткою іронії), адже «дім і майно     спутали його як в’язня, і через кожну дрібничку він бурчить і лається. А на свята співає молитви. Яка нещасна людина…».

Ідилічна настроєвість «Літа юного наймита» еволюціонує у чесне самоусвідомлення героя (як і самого автора). «Я шукав досконалості, я   шукав місця, де було б щось більше, аніж замкнуті в лісовому шумі дні, - ділиться сокровенним Янис. А відтак резюмує: - Але досконалості та ясності нема ніде». Тож, коли в природі починає володарювати осінь, приходить вже не юнацьке прозріння-усвідомлення: «…кричать по ночах перелітні гуси, і їхня пісня проводжає нас – тих, у  яких  не буває ніяких польотів, аж поки не забере нас земля». 

«Літо юного наймита», будучи своєрідним творчим заспівом Яниса Акуратерса  до інших знакових прозових полотен, водночас  - і один із його вершинних здобутків. У цьому, хочеться сподіватися, переконається й український читач різної вікової категорії (до слова, у Латвії повість студіюють школярі). Зауважимо також, що спонукатимуть до прочитання і цікаві ілюстрації Марини Шутурми, й концептуальний підхід видавництва, завдяки чому книга й естетично, навіть у суто зовнішньому вияві, приваблює. Таке вдале художнє оформлення   гармонує з потугою  унікального тексту Яниса Акуратерса, який сумлінно та натхненно інтерпретував українською    Віктор Мельник.