Re:цензії

19.11.2023|16:33|Михайло Жайворон

Жіноча поезія на війні

Серце у пікселі. Українська жіноча поезія (Ukrainian Edition) // Центр українських дослідників у Відні, 2023. – 168 с.

Одним із головних проектів Центру українських дослідників у Австрії став проект «Я в Австрії з Україною в серці». 

У межах першого етапу його реалізації команда Центру підготувала та презентувала світу видання про долю українок та їх родин у перші дні війни та процес взаємодії з австрійським суспільством. Книга вийшла у світ трьома мовами, її було надруковано на Amazon.com у США. 

Враховуючи специфіку діяльності Центру українських дослідників та тематику його діяльності, доктор педагогічних наук, професор, директор Центру українських дослідників у Австрії  Тетяна Симоненко та доктор економічних наук, професор Наталія Андрусяк наважилися об’єднати жіноче поетичне коло, а саме тих українських майстринь слова, які представили світу поезію про військові дії в Україні, зобразили жіночу долю під час війни, оспівали наших Героїв через українське поетичне слово. книга «Серце у пікселі»

Так, власне, і зʼявилася на світ колективна збірка, видрукувана на Amazon.com у США трьома мовами ( https://a.co/d/bdvKXkc ), де значною мірою відображено біль українського народу, спричинений війною путінської росії проти України. Їх автори – українські жінки, тож умовно означимо цю збірку жіночою поезією, хоча, по правді, вона не може бути ні жіночою, ні чоловічою, – війна однаково завдає болю і страждань усім без винятку. Та все ж кажуть: у війни не жіноче обличчя. Яке ж тоді воно, те зловісне лице? Яким би воно не було страшним, українські поетки, кожен у свій спосіб, долучилися до боротьби із кривавим агресором,поетичним Словом підтримуючи бойових дух українських воїнів, своїх батьків, чоловіків і синів, які на фронті і в тилу куютьнашу Перемогу. Надихнути захисників на ще більш запеклу боротьбу певною мірою покликані і новітні українські вірші про війну. 

У пропонованому виданні з моєю передмовою «Поезія – душа колективного опору» представлена поезія Лесі Дмитерко, Богдани Казанжи, Світлани Кмити, Альони Нікітіної та Євгенії Юрченко. За текстом збірки зацікавлений читач може ознайомитись із їх біографіями, дізнатися про їхній творчий шлях. Ці автори декому, можливо, уже відомі, а про деяких читач дізнається уперше. Одні уже давно заявили про себе, інші активно почали писати після 24 лютого. Хоча їхній голос не такий виразно-декларативний та односпрямований, як голос мас-медій, та це голос, що йде з душі, з особливим баченням світу, з відчуттям особистої гідності та поцінування свободи. 

Деякі тексти можна розглядати як намагання втекти від жахливого і травматичного досвіду війни до прекрасного й заспокійливого досвіду природи, усамітнення, медитації тощо. Це помітно, скажімо, у віршах львівʼянки Лесі Дмитерко, професійної редакторки, яка взялася за віршування порівняно недавно, коли втратила молодшого сина, бо від розпуки рятував папір, з яким – мовчазним і чистим – лише і могла говорити. 

 

«А мені б такий капелюх,

щоб сховатись від цілого світу,

чисто білий, без жодних смуг,

щоб проблеми ним всі накрити!».

 

Про що б не писала авторка, які б притчі чи оди не складала голубцям, вареникам, вишневому варенню чи львівській каві, як би не оспівувала усі пору року, не вправлялася в алітераціях та інших засобах версифікації, не намагалася, зрештою, утекти від війни, її вірші мають глибші закономірності постання та виражальні тенденції. Часто-густо у них взагалі не йдеться про війну, однак вона тут присутня у підтекстах – як щось відкинуте, як заперечення заперечень. Ні-ні, та й кровоточить щоразу та рана, коли будить тишу сирена, коли приходять тривожні новини зі сходу. 

 

«Знову завила сирена –

не випускає з хати.

Сунуть у ТЕЛЕГРАМІ

прикрі новини з фронту:

бомби навчились падати

двічі в одну воронку». 

 

Загалом поезія Лесі Дмитерко притягальна тим, що вона щира, виважена і розважлива зі своїм читачем, ділиться з тим, що пережила сама. Її вірші, за визначенням президентки Асоціації українських редакторів Ярослави Приходи, «завжди до речі, завжди на часі, завжди настроєві, оптимістично-мудрі. Читаєш – і проблеми відступають, перемикаєшся на позитив… У наші часи – такі тривожні й непевні – то  як еліксир молодильний». 

Читач цієї книги не зможе не помітити добірку духовної лірики Олени Білоусової, яка наразі знайшла притулок у Відні (Австрія). Авторка не ставить собі за мету дотримання високих художньо-мистецьких чи естетичних стандартів. Але її віршування є духовним одкровенням, прагненням висловити свої почуття у більш-менш римованому слові. Поетка переважним чином зводить свій погляд до неба, бо саме цим поглядом сходить Бог. Для неї «понад усе – Любов Творця», до чого у різних інтерпретаціях закликає вона і свого читача: «Тримайся міцно за Христа!». Схоже, цей жанр, створюваний ще у XVI столітті представниками духівництва, учнями духовних шкіл, мандрівними дяками чи лірниками, не згубився і дійшов до наших днів. Коли у минувшину за основу бралися мотиви Святого Письмаапокрифижитія святих тощо, то наразі тематика віршованої релігійної лірики ґрунтується на сьогочассі. Тож цілком зрозумілі ностальгійні почуття авторки, її невимовна туга за Україною, яку ворог намагається розтерзати на шматки. 

 

«За краєм тим – моя країна,

Розтерзана війною вкрай.

Я подумки до неї лину

На Богом вишитих вітрах». 

 

Поезія налаштовує читача на потоки чистої і світлої енергії, відкриває шлях до гармонії і самовдосконалення, нагадує, що оновлення власної душі неможливе без Віри, Любові і щирого прагнення до пізнання Істини.

Творчість стала порятунком і для поетки та барда Богдани Казанжи із Миколаєва. Коли ракетні удари пройшлися по її рідному місту і перші касетні бомби впали на її будинок, вона лише на один місяць виїздила до Чернівців, а наразі залишається вдома, крізь свою поетичну душу пропускає усі тривоги і біль воєнного часу. Війна радикально змінила її свідомість, оголила серце, зняла рожеві окуляри, через які іноді хотілося бачити світ. До 24 лютого писала російською, видала дві поетичні збірки, з півтора десятка пісень, але тепер, як сама зізнається, все те у минулому. 

 

«Все минуле – ущент. 

Не боюся шляху вперед. 

Можу йти крізь вогонь. 

Неможливо згоріти вдруге».

 

У творчих людей наразі свій фронт – культурний, і мова на цьому фронті – могутня зброя. Хоча клята війна щодня дивиться в очі, для поетки «Щастя єдине, що ти не один. / Цілий народ повстає за свободу». 

Війна, безумовно, повʼязана зі сферою почуттів, із сильними враженнями та емоціями, що так чи інакше охоплюють людей. Як свідчить поезія Богдани Казанжи, вона також суттєво трансформує життєві цінності та пріоритети. Сильні відчуття, зміна звичної картини світу та усталеного способу життя, втрата впевненості у завтрашньому дні – усе це особливо вплинуло на авторку, котра, вочевидь, за своєю природою є чутливою особистістю. Глибокі емоційні переживання викликають, приміром, ось ці поетичні рядки:

 

«Я колекціоную шрами як власні трофеї.

І раптом якщо не змогла відродити Помпеї,

То значить, попереду це.

Розіллю на папері

Усе, що вирує циклоном в моїх думках.

 

Скільки болю і попелу стало в земній атмосфері...

Зачинивши страхи, відчиняєм в майбутнє двері!

Під уламками люди живцем...

Та ж Господь на Небі

Якнайбільше ракет розтирає в своїх руках». 

 

Шукаючи порятунку у творчості, Богдана Казанжи, яка «все тепер про ненависть знає», допомагає людині відшукати біль, який тліє у її душі, у її тілі, зібрати в одній точці і відпустити. Стискаючи волю в кулак, поетка створює зримий образ, картинку воєнних буднів українського міста:

 

«Я проростаю, наче квітка, крізь асфальт

Під звуки вибухів та клекоту швидких». 

 

Ці образи, наче шматочки смальти, складаються у поетичну мозаїку сьогодення, зраненого, але нескореного українського міста («Миколаївське літо»).  В іншому вірші авторка висловлює щиру вдячність «янголам, які сплять в окопах», котрі постійно «під вогнем і попелом», за можливість жити повноцінним життям, дихати свободою: 

 

Тобі до землі вклоняюся 

І руки цілую в тріщинах, 

За те, що я прокидаюся. 

За те, що живу без відчаю.

 

Не може не привернути до себе увагу читача і дещо модерна поезія Світлани Кмити із м. Камянське Дніпропетровської області. Їй характерне живе фіксування відчуттів, спонтанність та сугестивність вислову, вільна віршована форма, зумисне позбавлена розділових знаків. Надається неосяжний простір фантазії, осмисленню тонких матерій людських переживань, викликаних війною. Її поезія – своєрідне жіноче сприйняття світу і осмислення подій, вона наповнена ненавистю до ворога, що несе смерть та руйнування. У ній є любов до свого близького та звичного, любов до природи і «країв, що твої». Добре ілюструє цей настрій, скажімо, її вірш «Країна», що увійшов до цієї збірки:

 

так палають світи зовсім рідні тобі

і прирученим звіром вертається біль

безшелесний неначе молитва

ледь розтулених губ — аж холонуть вуста

вистигають роками розп’яті міста —

за любов не спиняється битва

за краї що — твої або ті що вже не

лише кровне хапає тебе за живе

але дух що в тобі не зламати 

жодній силі земній щоб лічити з нуля

ця країна твоя як незграбне маля

в ній усе мов нестерпні стигмати

як зґвалтоване диво як Божа печаль

за любов яку Він на хресті розпочав

але вийшло лише те що вийшло —

і горить грішний час як стеблина тонка

та безсмертні в тобі крові дика ріка

і свобода і вірність Всевишня.

 

Як хтось підмітив, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну одним війна дала  слова, а іншим… заціпеніння.За незбагненною логікою одні починають бурхливу творчу діяльність і їхнє письмо виходить на інший рівень розуміння та представлення життя, інші ж навпаки – замовкають, очікуючи, коли у них зʼявиться мова, суголосна новій реальності. Скажімо, саме під час війни, як здається, розкрила свій творчий потенціал Олена Нікітіна, вчителька англійської мови Вінницько-Хутірського ліцею. Ще донедавна вона, як і багато інших, писала «у шухляду», але коли загинув однокласник під час ракетного обстрілу аеропорту «Вінниця», все змінилося, емоції зашкалювали і виливалися на папір. Її вірші – суцільне сплетіння болю, сліз, співчуття:

 

«Ти мені болиш в районі Марʼїнки, 

Десь в міжреберʼї Знамʼянки, 

Десь під Бахмутом і Бучею,

Де душі невинні змучили». 

 

Звертаючись до своєї ліричної героїні, яка нарівні з чоловіками стала до лав Збройних Сил України, поетка не відкриває америк, коли каже: «Війна – то не справа жіноцтва! /А в тебе й серце, здається, у піксель!» («Іксик»). 

Юлія Нікітіна говорить не лише про війну, а й про свої відчуття та переживання за тих, хто зараз не з нами, а десь там, де «небо гуркоче алюмінієвими тарелями», хто зі зброєю у руках відстоює нашу з вами свободу. У поетки виникає щире бажання якось підтримати і захистити їх хоча б словом, і це промовляння набуває ознак говоріння від імені всього народу. І вона горда з того, що представляє прекрасну половину людства, вільного мислити і діяти: 

 

«Жіноцтво країни так мужньо красиве!

Бо душі їх зіткані із вільних вітрів!». 

 

Серед тих, хто не змовк у війну і загалом продовжив свою попередню поетику, – Євгенія Юрченко із Житомира. До цього вона вже встигла заявити про себе широкому письменницькому та читацькому загалу як авторка прозової книги та чотирьох збірок поезії, а цьогоріч прийнята до Національних спілок письменників та журналістів України. 

У перші дні повномасштабного вторгнення рашистів на українську землю змушена була на кілька місяців поїхати з донькою до Кракова, де взяла участь у літературно-мистецькому проєкті «Wiersze na murach», а повернувшись до рідного міста, виборола призове місце у літературному марафоні «Відсіч».

Добірка поезій Євгенії Юрченко, представлена читачеві у цій книзі, написана після 24 лютого 2022 року. Як вона сама каже, «від війни не можна сховатися чи втекти, вона подорожує з нами, накопичена у нейронах, щоразу нагадує про себе пульсуючим болем і озивається словом, у якому, попри все, живе віра у святу Перемогу»

Глибокий душевний стан жінки, вимушеної біженки від війни, авторка розкриває в одному зі своїх віршів, написаних далеко від отчих країв:

 

Війна подорожує з нами, накопичена у нейронах.

Війна не залишається у прикордонній зоні.

Вона тут, у голосі, який звучить російською.

Знову стрічаю Марію – русяву, чорняву, руду…

Янгол фарбує акрилом мальви.

Дві Марії плачуть,

а третя говорить крізь сльози.

Це – і її війна…

Їй болить ненароджений хлопчик,

їй болить дівчинка з Бучі,

Одеса і Маріуполь,

вона ж бо Марія…

Три Марії прокидаються щоранку –

і кожна йде своїм шляхом

з війною у нейронах.

Третя Марія говорить польською…

Третя Марія носить подвійне ім’я.

Третя Марія розуміє українську серцем,

вивчила якось раптово при першій зустрічі.

Перша Марія колише своє немовля…

Друга Марія закрила сина собою…

Третя Марія вірить у нашу волю…

 

Росія розуміла, що це екзистенційна війна двох просторів – українського простору свободи і російського простору рабства.Після потрясіння від такої екзистенційної загрози поетка почала промовляти про щось глибоке, справжнє та важливе. Спонукає, приміром, до роздумів образ квітів, викопаних з корінням, але посаджених знову. Якою б не була похмурою тональність твору, він життєствердний, сповнений віри у перемогу світла над темрявою: 

 

Квіти на гостинній чужій землі…

Викопані з корінням і знову посаджені…

«Де б ми не були, там будуть любов,

книги і квіти…».

Квіти на чужій землі, книги-розмовники,

Біблія на столі.

Слово у храмі, де оселився Бог,

Той, що на всіх один…

Знову душа літає за сотні кілометрів:

в мирний Житомир, у Київ і в Маріуполь…

Ми прокидаємося, щоб посадити квіти…

Фіалки померли вдома на білому підвіконні.

Біліють підсніжники наперекір війні.

 

Мілітарна поезія Євгенії Юрченко позбавлена зайвих слів, зате вони метафоричні, прості і зрозумілі, легкі, як помах крил метелика, здатного викликати бурю емоцій. У її віршах  «тиша відспівує мертвих із Маріуполя», «слова застрягли… і оживають краплями літньої зливи сивої», «рік вигорів», «розпанахано час на «до» і «після» війни».  

Хоча війна ще не закінчилася і «всі емоції випалено в монохром», не зупинилося те, що промовляє у серці чи виринає на екрані цифрового пристрою. Поетам просто необхідно говорити за тих, хто уже ніколи нічого не скаже. 

Тож цілком природньо виглядає: ця війна призведе до появи ще чималої кількості справжніх поетичних текстів, позаяк поезія – душа колективного опору.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

16.06.2024|10:25
Закарпаття збагатилося повістями про драматичне кохання
12.06.2024|18:55
Олександр Михед презентував у Лондоні книжку "Позивний для Йова", перекладену англійською
10.06.2024|18:18
Не тільки про дикий Захід
10.06.2024|18:13
Оголошено конкурс на літературну премію ім. Б.-І.Антонича "Привітання життя"
23.05.2024|11:49
Завершується передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
19.05.2024|11:47
В Україні видали першу частину з трилогії Соми Морґенштерна
19.05.2024|11:41
«Мій розмір – Чернівці»: у «Видавництві 21» триває передпродаж нової книжки Володимира Килинича
19.05.2024|11:36
Вільні голоси Криму. До друку готують документальну книжку про кримських політв’язнів
17.05.2024|14:06
Оголошено короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
10.05.2024|18:25
ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"


Партнери