Слово Тараса Несміха – терпке, чуттєве, глибоке. Відчутно, що писане серцем: пульсує пристрастю, бринить енергією, дихає життям. Надзвичайно щире і справжнє, пронизане метафорами і алегоріями, тонкою і глибокою філософією буття. Це певною мірою проза в поезії і водночас поезія в прозі. 

«...У літо снів моїх вже увірвався листопад –

Розкидали волхви скрізь золоті принади.

В них погляд твій дає таємний знак:

"Не повертай назад! У спогадах не знатимеш розради"...» ("Осінній сум") 

У цих кількох поетичних рядочках стільки глибини і стільки смислів, що їх цілком можна взяти за основу для принаймні оповідання. 

Для порівняння – прозовий рядок: 

«Твої очі – джерело натхнення, на берегах якого згуртувалися мої думки.» ("Зізнання") 

Направду, поезія! Майстерна і водночас зворушлива, адже достеменно йде від серця. 

А ось іще цитата з прозової замальовки: 

 «Я хотів зізнатися тобі, але правда голками впивалася у шкіру і слова завмирали на губах, перетворюючись на колючий сніг. Я хотів – німі білі троянди повільно падали до твоїх ніг…» ("?) 

Тарас Несміх

Неймовірно красиві алегоричні картини вимальовуються в уяві, коли читаєш ці кілька рядків, у яких – так багато! Читати хочеться поволі, неквапом, аби вповні відчути і насолодитися розкішним плетивом слів. І хтозна, чи відчитуєш саме те, що воліє передати автор... Якщо піднестися на ту саму частоту, на якій він, – звісно, шанс є. Зрештою, важливо – відчути: 

«...Розгублений світ перед очима. Згасаючий пломінь надії… Небеса… і легкість. Потужні поривання вітру. Летять розпатлані книги. Біснуваті потоки речень малюють моторошні картини. Стрибають розгублено рими...» ("Поезія падіння")

У тому прерогатива високого Слова, адже саме у високому слові, окрім написаного, існує те, що між рядків. Якщо автор майстерний, а читач уважний і має уяву – є шанс відчути геть усе. Тарас Несміх достеменно володіє цим словом, адже його письмо збурює уяву, змушує до розмислів, а найголовніше – торкає за душу. Далі – справа за читачем. 

Власне, автор підтверджує мої сентенції, цитую: 

«Привселюдність руйнує красу. Тому я тут, серед похилих трав. Вони завжди мовчать і не вимагають у мене слів. Справжнє міститься поза словами…» 

У наповненому óбразами і метафорами письмі виразно відчуваються пошуки власного стилю. Зрештою, слово Тараса Несміха вже самобутнє, воно одразу торкає і заглиблює в себе...:  

«...Вона мала безліч імен. Мініатюрними корабликами вони, один за одним, пропливали по ній. Які ж вони прекрасні, ці імена!.. Тиша... шепіт… дзюркіт... хвиля… мовчання... світання... надвечір´я... серпанок...» ("Ріка каламутна")

...дивує унікальним переплетенням чоловічої відчайдушності та сили з проникливою ніжністю...: 

«...Льодяна крига вкривала простір. Тверда і безжальна. Крихка і посушна. Глибокі тріщини пронизали пересохлі русла. Стрімкі суховії сіяли на промерзлий ґрунт гіркоту. Серед океану льоду ледь помітно вирізнялося озерце. Самотньо плавала у ньому конвалія...» ("Палаюча свічка і постать") 

...надихає до життя, наповнює енергією: 

«...Достатньо йти туди, куди тебе кличе серце. І ти отримаєш ті крила, які найбільш пасують саме тобі...» ("Палаюча свічка і постать")

...зворушує душевністю...: 

«...Я обгорнуся крилами твоєї душі. І бачитимуть усі наш політ – серед хмар, у полум’ї тривожного суму… там палатиме наше спільне серце...» ("Музикант і ненароджена мелодія") 

...а часом навіть смішить...: 

«Я запізнився, бо бігав по закусь.» ("На лекції") 

Та найголовніше те, що слово Тараса Несміха справжнє. Саме тому воно збурює таку зливу емоцій і вражень. Вивищує понад земним. Допомагає віднайти сенс і зазирнути углиб себе, ба навіть роззирнутися довкола, аби поглянути на світ під дещо іншим кутом.