Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

02.10.2023|18:37|Ігор Павлюк

Нащадок язичеських богів

Чорногуз Ярослав. Вибрані поезії у трьох томах. – К.: Український пріоритет, 2023.

До одного поета приходиш, читаючи його біографію (життєтекст), до іншого – тестуючи його текст (у декого це і є художня автобіографія), а до декого – через випадково невипадкове особистісне знайомство у різних обставинах...

Так до одіозного Ярослава Чорногуза прийшов я через його батька – відомого письменника Олега Чорногуза, із яким познайомився, ще будучи студентом, у Львові, куди він приїхав зі столиці виступати разом з Олесем Бердником, про що ми з дружиною Людмилою написали тоді, у 1992 році, статтю «Вчився на генерала, а став письменником» у легендарну тоді газету «За вільну Україну».

У гнізді Чорногузів у Конча-Озерній у 2010 році, куди мене запросив великий і добрий Ярослав, який прийшов на мою презентацію у Спілку письменників і попросив заспівати пісню, в якій артезіанськи оприявнювалися голоси далеких протопредків, стаючи нам близькими, рідними, роблячи нас чистішими, сильнішими, добрішими, ми пили каву з коньяком і коньяк із кавою... і «до ранку» гомоніли про Літературу, зокрема про її латентні лабіринти, тайнописи, знімки скритих камер тощо, про які зі знанням справи ділився з нами, молодими, мудрий і талановитий глава Гнізда Чорногузів – Олег Федорович Чорногуз. 

Це була незабутня зустріч.

Як кажуть, є що згадати, але не все можна дітям розказати... 

* * * 

Із тих пір – органічний представник і продовжувач знатної письменницької Родини поет (автор багатьох книг віршів, лавреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського), журналіст (написав історичні нариси, активно виступає у пресі), співак-бандурист (артист Національної заслуженої капели бандуристів імені Г. Майбороди, «Заслужений артист естрадного мистецтва України»)Ярослав Олегович Чорногуз струнно уплівся в моє енергетичне поле, як і в гравітаційне поле Всесвіту (дивись «Теорію струн»), яко ті голоси предків, яких він уміє воскрешати і своїм співом, речитативом, своїми віршами-піснями, які датує зокрема отак: «2 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)», оголошуючи своє творчо-світоглядне кредо на поетичних сайтах закономірно лірично-войовниче:

Хто болото України очищає від жабів,

Й виганяє дух мертвотний із зацькованих рабів,

Хто дає, не рве, не просить,

Людям хто дітей приносить –

Її символ, ні, не туз –

Птах могутній − Чорногуз!

...з аватаром – де шляхетно сивуватий, у модернових окулярах, вишиванці із древнім, як Універсум, орнаментом та із притиснутою до серця бандурою (видно, правда, лише її гриф), реально подібний на міфологічного дитиноносного птаха-чорногуза (він же у багатій нашій мові − лелека,бусол, бузько, бусьок, боцюн, гайстер), на Вічного Волхва, чи то на язичеського бога, які у вміють легко перетворюватись при бажанні чи потребі і у вовків, і в чорногузів, і в орлів.

Орли з чорногузами іноді воюють.

Існують навіть фольклорні перекази про битви чорногузів із орлами, в яких лелеки перемагають, як-от: «Уподовж тисячі років навесні летять лелеки з Єгипту додому, на Україну, не змінюючи своїх шляхів; тисячі років стрічають їх над морем похмурі орлині зграї, раз у раз намагаючись скинути лелек назад, у море, пошматувати, знищити. Щороку все повторюється: лелеки, зустрічаючись віч-на-віч з орлами, не лякаються й не тікають – відчайдушно йдуть груди на груди, крила на крила. Старі лелеки, вишикувавшись пліч-о-пліч, першими приймають удар, ідучи на стіну старих орлів. Вони не бояться нічого: ні орлів, ні висоти, ні падінь і смертей – і розгортаються на неймовірній височині криваві битви. Лелеки знають: їм треба пробитися. Це знання живе в їхній крові так само, як в орлиній – знання того, що кожного, хто прилетів із моря, треба скинути назад, у море, або кров’ю його окропити каміння материка. Поки старі лелеки-вожаки кидаються орлам навперейми, по-геройськи приймаючи на себе перший удар, поки їм на підмогу напливають нові й нові хвилі лелечого війська, молоді лелечки-перволітки, ще не стверділі ні духом, ні тілом, відриваються від зграй і, вигнувши крила, шугають до самої землі, припадають ледь не до каміння. Орли не вміють літати й битися при землі, і перемагають їх молоді лелеки не силою та міццю, а розумом та спритністю, якої навчили їх старі лелеки, по-батьківськи турбуючись про них. Так триває тисячі літ: із року в рік ллється кров, падають із неба й розбиваються об каміння птахи, вкривається земля пір’ям – усе для того, щоб врятувати наймолодших, які, повернувшись додому, дадуть початок новому життю, новому й вічному. (Лелеки й орли. Диктанти // https://studfile.net/preview/1905344/page:3/)

Наводжу цю розповідь повністю – щоби глибоко-високо зрозуміти-відчути характер, характерництво Ярослава Чорногуза, адже прізвища просто так не отримують...

Чорногузи перемагають, бо вони – Поети (Поезія (грец. ποίησις — «творчість» від ποιέω — «роблю», «творю»), а справжні поети (творці) − це і є нащадки богів своїх предків − як медіуми між Сварогом, Перуном, Дажбогом, Хорсом, Велесом, Стрибогом, Симарглом, Мокошею, Ладою й Ладо, Лелем і Полелем, Ярилом, Купалом, Дивом, Туром, Родом, Трояном, Долею, Переплутом, Мареною... і нами − людьми.

На кого із них найбільше подібний наш Ярослав, − тайна за сімома поколіннями. Тут тест на ДНК безсилий, бо тут владарює Дух, який відчитує лише посвячена (омолитовлена) Душа, але людям не розповість, а лише Творцю.

Язичеською богинею постає у нашому світі і дочка Ярослава – Ярина Ярославівна Чорногуз: українська поетеса, волонтерка, військовослужбовиця, морський піхотинець, військовий медик, розвідниця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, яка за версією журналу «Фокус» входить до списку 100 найвпливовіших жінок України (2021). 

Про неї – пізніше мій окремий Логос у дискурсі Поезії сучасної війни.

* *  

До свого повноважного фізичного (бо метафізика поза часом і простором) Ювілею Ярослав Чорногуз прийшов, як то мовиться, досягши свого зросту і сили, пропонуючи нам оцю магічну не лише для християн, але й для всіх релігій, фізик, метафізик, хімій та алхімій разом із астрономією Трійцю: три томи своєї співтворчості з Універсумом, де є і авторова пісня (вищий егрегор поезії Змісту), і вінки сонетів – найвища її Форма, творячи разом Логос-формозміст – як Формулу, як Матрицю, як Кохання, як Любов...

Біо-бібліографія Ярослава Чорногуза відома, її легко знайти в бібліотеках і у Всесвітньому Павутинні.

Зазначу лише, що сам себе він приписує до неокласицизму, а улюбленими своїми Вчителями відкрито називає Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, П´єра Ронсара, Франческо Петрарку, Василя Симоненка, Олександра Олеся, Володимира Самійленка, Миколу Вороного, Максима Рильського, Адама Міцкевича, Івана Гнатюка... присвятивши кілька добросердних віршів і мені, грішному, у першому томі із рядками на кшталт «Зате відкрився людству Божий шлях […] справжнього поета», за що я природно вдячний нашому неокласику. 

* * *

Про многоіпостасну по горизонталі формозмісту, але витончено цілісну по вертикалідуху, творчість Ярослава Чорногуза писали вже такі гуманітарні титани нашого Відродження як Микола Жулинський (стаття «Поетична мандрівка порами року»), Ігор Михайлин (стаття «Подорож від станції Кохання до станції Любов»), зокрема зазначаючи: 

«Поезія Ярослава Чорногуза — це своєрідний молитовник сповідника традиційного світобачення і світосприйняття, витоки якого сягають дохристиянських часів, того періоду буття українців − полян, сіверян, деревлян та інших іноплемен, коли вони одухотворяли і обожествляли саму природу» (Микола Жулинський). 

«Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Разом з тим це цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві» (Ігор Михайлин).

Відгукувалися також, як зазначає в автопередмові до корони сонетів у класичному викладі «Світло кохання» сам Автор, Андрій Малишко, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Володимир П’янов... Менш відомі − Інна Росєва, Людмила Хитровська та багато інших, чиї слова читач знайде у тритомнику, а ще ж – численні веселково-калейдоскопічні коментарі у соцмережах, на сайті «Поетичні майстерні» тощо.

 

* * *

 

Громадянський, щиропатріотичний ліро-драмо-епос першого тому, де зібрано улюблені автором сонети – жанр, який він розвинув в українській літературі, − інтимно сусідить із різноформним-різножанровим томом другим, де Ярослав Чорногуз − поет кохання, український Петрарка, тим більше, що він із Петраркою народився в один день. Третій том повністю − пейзажна лірика, натурфілософія, де автор – український Левітан, як називають Ярослава фанати у Фейсбуці, маючи на увазі знаменитого художника, а не диктора совіцького радіо.

Тобто, як бачимо, ці три томи (то ми...) так щиро-щедро інкрустовані фундаментальними доброзичливими анотаціями, що зостається погодитися із ними, бо ювілейне слово не любить дискусій, і сказати щось своє, не сказане, несказанне... 

Отож...

Якщо в корінь – то тексти Ярослава подібні на язичеські молитви.

Як от.

Порівняємо літеру і дух текстів.

Оце молитва предків:

 

Боги мої, Предки світлі і трисвітлі!

Русь Велика – Вітчизна мила!

Сонце предковічне огортає променями землю рідну.

Мокоша матінка тче ниті Долі,

Дана охопила руками землю, чорну мов тло одвічного Дива.

Я йду стезею Прави до брами Іру з Прадідами воєдино.

Перун веде мене у Вічність безсмертного Роду.

Чує душа голос Предків у посвисті вітрів Стрибожих,

І єсть то велике Коло явлення Родів Слов´янських,

Коло вічне і незнищенне, безсмертне, мов Віра моя,

Тверде, як Алатир-камінь! 

                                   (Слава життя вічного)

 

А це вірш Ярослава Чорногуза:

 

КАРБ*

 

І

 

Як відсвіт сонячний Ярила,

Засяє меч, Арею, твій.

У нім – Перуна Божа сила,

Що воїнів веде у бій.

 

ІІ

 

І воїни, загиблі побратими,

На луки, на Сварожі відійдуть.

Запам`ятаймо їх ми молодими,

Вони Вкраїни нашої – могуть.

 

Небесні сотні вирушать до Бога,

І гірко їх оплачуть матері…

Пролита кров у цій смертельній грі –

Вона освятить нашу Перемогу!

 

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ.

−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−

* Ці рядки написані мною на прохання нашого керівника Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди, народного артиста України Юрія Курача. Відтепер вони постійно звучать у концертних виступах капели, коли виконується цей номер.

 

Мудрому і чутливому до Слова цих текстів достатньо, щоби погодитися у їх ключовій екзистенційній схожості.

Тут і батьківщина, і любов... і космос...

Тобто сакральна світоглядна триєдиність світобудови, який красиво вірний (згадаймо формулу «краса вірності» Олеся Гончара) не ідеальний, а оригінальний, пісенний поет Ярослав Чорногуз, чия одна строфа про кохання – індуктивна модель усієї його творчості, як в одній сльозі його, що котиться по струні бандурній, відбивається уся душа народу нашого, увесь Вирій Богів предків наших, чиїм яскраво-візерунковим нащадком він є...

 

В твоїх обіймах я сьогодні

І завмирав, і умлівав.

Ми в щастя падали безодню,

І всі губилися слова.

         (Ярослав Чорногуз. Із вірша «Апокаліпсис і порятунок людства»)

 

Слова без любові-кохання – просто шепіт вітру, а олюднені – вони молитва Стрибогу, Логос...

Тому... 

 

Проголосимо СЛАВУ Богам, 

Які є Отці наші, 

А ми є їхні Сини. 

І будемо достойні 

У чистоті нашого тіла і нашої Душі, 

Яка ніколи не вмирає.

 

Слава Ярославу Чорногузу.

Амінь.

 

14 червня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю


Партнери