Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

20.08.2023|21:05|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі

Чекає поета нова дорога

Петро Коробчук. Заячий холодок: вірші. – Луцьк: Твердиня, 2023. – 208 с.

Представники старшого покоління поціновувачів красного письменства, безумовно, пам´ятають про те, скільки тарараму перед розпадом радянської імперії в літературних (і не тільки) колах наробили бубабісти – угруповання, до якого входили Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак. Глядачі і слухачі  отримали бурлеск, балаган, буфонаду. Одне слово, літературний епатаж від молодих письменників, який зламав заскорузлість стереотипів і вдихнув свіжий вітер у вітрила корабля Слова.

Гадаю, що згадка про ті часи має безпосереднє відношення до цих нотаток. Вже хоча б тому, що Петра Коробчука і Петра Мідянку досі називають неофіційними учасниками цього гурту. А переді мною – нова книга віршів «Заячий холодок» першого з них.

(Якщо проаналізувати прочитане, то можна сказати, що маємо повернення душі у проминуле. Звісно, що через оригінальне мовлення віршара, яке поєднує ліричність та іронічність. Правда, ще більше стає очевидним, що невблаганність підштовхує до більших ощадливості і точності словопотоку.)

Усе це, зрозуміло, вказує на необхідність існування у версифікаторстві оригінального виражальництва.Не бачу нічого дивного в тому, що саме на це у «Заячому холодку» вказують літературні тропи, слововияви, згадки про «населення» видіння, кольорові екстраполяції, відсвіти богошукальництва та культурологічні рефлексії.

Перш за все поведу мову про літературні тропи, серед яких вирізняються метафори, епітети і порівняння. Мені, приміром, сподобалися такі вислови, як «говоритиму внутрішнім голосом з янголами», «равлик приміряє кросівки», «хрущі повдягали шаровари  й вишиванки»… Зблиски метафоричності існують й у деяких епітетах, коли згадати про такі словосполуки, як «рецидив горя», «сльози дощу», «дерев´яні руки човна». А вони, як і «поїзд покоління», «сніговиті години» належать до авторських взірців тропу. І мирно сусідують зі звичними для читальникового зору висловлювання типу «барви веселки», «наша ніжність», «зелене листя»…

Розумію, що такі «одвертості» дещо програють несподіваності. Але, мабуть, тут варто більше думати про доречність подібного у контексті. Коли з такої «дзвіниці» дивитися на «Заячий холодок»,то виникає думка про недоречність словесних еківоків.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Окремої    розмови.як   мені  здається,заслуговують порівняння.   У першу чергу це має    місце через їхню неодновимірність. Адже маємо буквосполуки зі сполучниками і без них. Окрім оцих словотворів маємо також співіснування присутності та відсутності сполучників в одному реченні. Непоодинокими є також випадки поєднання іменників і прикладок. Це, зокрема, підтверджують такі фрази, як «берези світючі як поминальні свічі», «сова ніби й мудра», «мій коханий для мене мов китиця мирри». Просту порівняльність в обрамленні сполучників доповнює безсполучниковість: «осінь – весни псевдо», «я – сам собі школа», «сон – не книжка». Своєрідним протиставленням цим ствердженням є співіснування присутності та «відсутності»: «з тобою ми – як дорослі діти», «воно мерехтить як пізній осінній мак», «а ми з тобою такі ж, як і тоді – молоді». А хіба можна оминути увагою такі порівняльні словочарівності на кшталт «розводи – ласиці», «хуга – притуга», «кріт – братик»?

Перелік подібних вдатностей можна було б продовжити. Але це не змінить думки про позитивність сприймання, якої (на мою думку, звісно) досягнуто  за рахунок неординарного слововживання. Скажімо, про це прямолобно говорять неологізми: «людинокнижка», «безстрашенко», «липокленовий». Іноді уздріваємо й рідковживаності на взір «скрик», «осорома», «противенство». Це ж стосується й діалектизмів: «лямець»,  «всупір», «знимки»…

Але це ще не все. Помітним є також тяжіння Коробчука Петра до синонімічності. Наприклад, у вірші «Синонімолеки» мені вдалося нарахувати аж сім аналогів слова «лелека»: «бусель», «боцьон», «чорногуз», «жабоїд», «гайстер», «дзьобун», «буцень», «бузько» (Погодьмося, що поряд з таким слів´ятком, як «жабинство» вони  зачудовують.) До появи хорошого враження спонукає вміле використання автором прозаїзмів чи незнаних багатьма означень у поетичних текстах: «бібліофаг», «шкуродер», «презентант». Якщо до подібного у читальників виробилося позитивне сприймання, то цього не скажеш про такі буквотвори, як «сласті», «хазяїн», «рублів». Але не думаю, що тут з´являється підстава говорити про негатив. Адже все бачиться інакше у світлі іронічної філософічності, яка нерідко межує з жартівливістю і сарказмом. (Чи не слід тут балакати про неординарні осучаснення бубабістського промовляння до навколишності?)

Мені здається, що це іноді прозирає у згадках про «населення» книги, до якого зараховують  рослини і дерева, звірів і птахів, зірок та небесних світил. «…як об стіну горохом», «ми не підемо з тобою у гай ані під верби цілуватись», «а когут дотримується старосвітчини», «вивірко! отсей чолов´яга хоче помінятися з тобою місцями»…

Варто доторкнутися і до кольорових екстраполяцій. «А взимку – в снігу – плине корабликом жовтим», «замріявся чорний пес», «Дивиться грізно червоний Марс», «ніч – це біла дошка», «бо – виявляється – Йосип зелений», «…котиться фіолетове небо між хмарами», «червоні вуста у липневої вишні», «…чи то барви сріблястого світанку». До речі, іноді трапляється так, що барви сходяться в одному рядку : «прибіжить синій тракторець з сивою файкою», «у чорному світі є білий світ».

Цікавим залишається також питання культурологічних аспектів.Та не тільки тому, що іноді виникають згадки про Арістотеля, Канта, Сковороду, Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Павла Тичину, Андрія Малишка, Бориса Нечерду, Ігоря Римарука, Тараса Федюка. А ще не тому, що існують присвяти письменникам Сергієві Дзюбі та Олександрові Клименку.

І тут набагато цікавішими здаються звернення до фольклорних джерел. Хіба не свідчать про це вислови на кшталт «кров з носа», «накивав п’ятами», «спить без задніх ніг? Коли зір натикається на  такі висловлювання, то мислиться, що саме вони підштовхують до думки про поетове крилатослів´я: «все гаразд чоловіче просто старішаєш», «змаг ведуть на тернових теренах наші палкі пожадання й права», «душе незаможна проте незалежна»…    

Не вважаю перебільшенням (принаймні на основі «Заячого холодка»), що у творчості сучасних поетів бринить богошукальницькі струни: «Вірить у мене Бог», «його жар – жар огню, воно полум’я Господа!», «можливо Бог через церкву вас напоумить і ви зробите відповідний висновок». (В даному випадку чи не найбільше причаровує до себе природність звучання.)

 

Опісля такої зауваги в декого, безумовно, виникне питання: чому рецензент «танцює»  навколо чинників оригінального висловлення думки, а соромливо оминає питання про тематичні пласти, хоч у віршознавстві є поділ лірики на громадянську, філософську, пейзажну та любовну.

Справді існують підстави говорити про превалювання громадських мотивів у віршах «Глобус України», «Крути». Філософічніфстю в неординарному виконанні познаковані твори «Внутрішній голос», «Умовний спосіб». Пронизують щемливістю рядки, де «осінь цілує небо», чи «жовтим серйозом зиркають груші», якікожен уздрить у текстах «Осінь. Цвіту в коханні» та «Школа». А розділ «Щоденник Юлії Ружинської-3» – взагалі оспівування любовних почуттів.

Але водномить переслідує думка, що мова про ті чи інші тематичні нюанси є дещо умовноми. Під впливом невблаганності життя тематичні пласти сприймання навколишності природно нашарувалися один на одного і в світі вже немає сили, котра би повернула звичність. Бо саме нею і стала теперішність. Це можна проілюструвати на циклі «Сім білих сонетів для Ніки». Однотемність тут ніби й присутня. Автор зосередив увагу на кончині собаки. Але час від часу перед читацьким зором з´являються реалії непростості сьогодення. «І з чого трагедію робить?В країні війна он». Й одразу починають з´являтися думки про громадянськість поезії. Примара філософічності постає на сприймальницькому овиді, коли читаємо, хоча б «гори здолаєш, та не здолаєш ти горя». А пейзажинки? Ось одна з них – «пильно сканує довкілля, за хвильку ж – то за метеликом стрибне, то ще за якоюсь комашкою», по-своєму зображена і залюбленість. «А ще із тобою, серце моє – моє серце, ти в ньому, Ніко, Нікусю, принцесо, меншенька сестро моя, на всі мої літа жива і немруща». Про любов людини до собаки? А що тут такого, якщо розібратися? Але любовна тематика у поезії є не тільки відображення інтимних почувань між мужчиною та жінкою, а й показом їх у ставленні до всієї навколишності. (Якщо в думках про «сім білих сонетів» досі йшлося про узагальнені моменти, що характерні для поезії в цілому, то є й аспекти суто авторського плину. Вона існує у вигляді іронічної філософічності.)

Ще один особистісний нюанс, якщо говорити про «Заячий холодок» Петра Коробчука. Іноді лунають голоси, що у таких віршах мало ліричності на кшталт «у тілі води – дерев´яні руки човна» чи «вітри гудуть доброзичливо». І почнуть такі опоненти наводити численні приклади з творів авторів проминулих десятиріч. Згоден, що можна ступити на такий путівець. Але не маємо права забувати, що кожна епоха має свій стиль вираження думки. І хочемо того чи ні, а саме це дозволяє сказати, що книга – неординарне відображення часу, в якому живе автор.

Він, до слова, перейнятий не тільки цим. Коли аналізувати «Заячий холодок», то залишається помітним тяжіння віршника до циклічності поезомислення.  Вчитаймося у такі добірки, як «Заячий холодок, або «Орфей у пеклі», «Щоденник Юлії Ружинської-3», «Відлуння»…

Циклічність вираження зримо вияскравлюється перед нами, коли Петро Коробчук виступає у ролі інтерпретатора шести сонетів білоруського поета Віктара Шніпа. (З творчістю цього версифікатора знайомий ще з 80-х років минулого століття, коли надибував його твори в журналі «Маладосць» та в щорічнику «Дзень паэзіі». Свого часу навіть переклав його вірш «Дорогою чорною через чорну ніч».) Не приховуватиму, що мені сподобалися рядки типу «Пройшли літа, немов пройшли дощі», «І міст у рай охопиться вогнем, І нам освітить наш з тобою час», «День оцей пролетів, як стріла». Все частіше, вчитуючись у «Заячий холодок», думаю про спробу суміщення поетичних стилістик автора оригіналу і тлумача.

...Про нову книгу відомого поета можуть бути й інші думки. Але байдужої реакції точно не буде. Бо хоч автор і пише, що «За ту іскру, що дано згори – ти вже повернув борг Богові», це зовсім не означає зачохлення пера, бо «руку свою подає далека дорога».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю
07.02.2024|10:08
Оголошено конкурс на здобуття літературної премії ім. Ірини Вільде на 2024 рік


Партнери