І

Навіть найактуальніша тема не врятує поетичний твір, якщо у ньому немає цікавого образу. Адже віршник зобов’язаний угледіти незвичайне у звичайному. Чи хоча б у плині буденності доторкнутися до його тіні. 

Саме про це подумав, коли перечитав нову поетичну книгу Станіслава Новицького. Бо читацьку уяву почали переслідувати тіні. Зрештою, хіба є щось дивнюще у цьому, коли автор друку сам закликає «…освіти свою тінь»?

Наберемося задерикуватості і спробуємо її роздивитися при світлі зворохобленого часу. Розумію, звісно, що тут є очевидність суб’єктивного бачення. Але впевнений, що це – відсвіт закономірності. Бо ж кожна людина характеризується індивідуальністю взорування, котра високо цінується у сув’язі з науковістю підходу. (Можна було і далі теоретизувати про це, але повернуся до видання перед собою, бо …).

«…на княжій горі простелилася тінь». Себто йдеться про те, що людина мусить постійно орієнтуватися на тінь давнини. І версифікатор по-своєму обґрунтовує таку необхідність: «…тінь вічності прямує і з вітром».

Куди? Вчитаємося у те, що маємо. «…відчуваєш, як цвітіння перетворилося у тінь весни». «…між літом і зимою побачиш тінь осені». «…коли тінь зими зникає за сільськими тополями».

А далі? Та буденність життя, уздрітого крізь призми долі. «…я бачу тінь твою крізь плач осінніх верб». «…туманна ніч і тінь моя блукає».

Поет, який бачить тінь.

Тінь часу.

ІІ

І на авансцену сприймання чи не першими виходять тіні найменувальності. Якщо точніше, то маю на увазі незникомість однослівності у назвах. 

Що ж тут здріємо? Еміграцію від абияковості, позначеної невигадливістю та дивакуватим прагненням наголосити на тому, що й так є очевидним. Уже вкотре помислив про це, згадавши про «Роботу» Миколи Ночовного, «Любов» Петра Поліщука, «День творення» Богдана Радиша… Вже не кажу, що тіні банальності стають зримими, коли перед зором з’являються такі «чарівності», як «Лірика» Богдана Чепурка, «Ронделі» Миколи Боровка, «Сонети» Сергія Бурлакова… Уже ця оригінальність відлякує від книги і ніщо не можна вдіяти…

Але зовсім іншим стає враження, коли та новизна зникає, наче з білих яблунь дим, коли натрапляєш на взірці неологічності, рідковживаності, говірковості. Навіть думається, що у приміщення, де взявся за читання, несподівано ввірвався потужний свіжий вітер і запорядкував там.

Щодо діалектичності, то, як мені здається, про неї прямолобно говорять «Опрісники» Василя Густі, «Ярмінок» Петра Мідянки, «Межень» Дмитра Шупти… Своєрідність дихання рідковживаностей відчувається у «Пелені» Василя Клічака, «Прорості» Анатолія Сірика, «Співаниці» Миколи Тимчака. А про магнетичну дію новотвірності годі й говорити. Особливо тоді, коли до неї домішується паліндромність.Саме про це промовляють «Тернозба» Володимира Дячуна, «Любовоспас» Костянтина Мордатенка, «Жалоколаж» Василя Рябого. 

Якщо до останнього типу найменувань віднести «Передмовчання» Станіслава Новицького, то, навпаки, буду близьким до істини.

Дивнюща тінь найменувальності.

ІІІ

Згадаю про невідворотність, котра завше переслідує поета, хоч це тільки тінь пам’яті.

Але не бачу потреби деталізувати це питання, оскільки кожен з читачів спроможний самостійно це зробити, враховуючи власні смаки.

Про деякі все ж спом’яну. Бо вони «нависають» над сприйманням, але позбуватися «загрози» зовсім не хочеться. Ба! Здається, що радієш їхньому існуванню у часовій непростості. 

Зосібна, склалося враження, що у книзі затісно рядкам. Про причетність до ріднизни: «…мене кличе степ навіть крізь безкінечність його вітрів», «…степ, як велике море розливається золотими променями сонця на небі», «…я народився між Бугом і Дунаєм».

Водночас зауважу, що географічне координатування ніколи б не дало позитивного ефекту, якби віршар не заглиблювався думанням у непростості тієї землі, з якою зріднився душею назавжди. «…тут де старовинний Галич закопано дух мого народу». «…я досі відчуваю запах Десни». «…слобожанський вітер б’є мені в серце печаллю». (Можна було б продовжити цитування подібностей, але упевнений, що своєрідна літературна арифметика не заперечила б українськості  поетичних візій молодого версифікатора.)

Вона, до речі, стає набагато зримішою, коли у віршах час від часу з’являються тіні давнизни. Але тут маємо одну заковику. Оті доторки до проминулого вигідно вирізняються пов’язаністю із сьогочассям, що надає шарму неповторності виданню. «…у скіфському кургані посеред степу лежить забута історія про війни ворогів і держави». «…мені й досі сниться скіфський курган біля старої дороги я досі чую голоси предків котрі хочуть доторкнутися до вічності вони закликають своїх нащадків біля могили свого володаря біля дерев’яного стовпа на якому я бачив обличчя Перуна». «…ти живеш дивлячись на світ очима неба що дивляться на землю і на людину». (Можливо, дає відповідь на питання про те, для чого усе це. «…я вірую я вірю і молю хай світ колись про кожного згадає».)

Тіні проминулого. Непроминальні тіні.

ІV

… такими, між іншим, є і жорстокі тіні сьогочасся. У вигляді примар болю та непростості війни за незалежність рідної землі зі знахабнілими рашистами – імперолюбами ординського штибу. «…краще згоріти у праведному вогні свободи, але не здатись терпіння найкраща якість в людині».

Переконаність людини, яка висловлена з публіцистичною прямотою, котра певною мірою є далекуватою від поетичності? Так! Але це декларація, якій віриш. Бо… «…не бійтеся патрона у патроннику… так може зробити тільки справжній чоловік котрий обирає смерть у вічній печалі життя». «…бо це не стрільбище а кляте поле і ти тільки встигай споряджати магазин на цій земляній полиці». «…їхні червоні знамена пофарбовані у кров наших з вами предків».

Своєрідна молитва поета, який став воїном і зі зброєю в руках захищає рідну землю. Відвертість людини, котра бачила труднощі та не приховує їх. «…над Харковом пісні не чую а чую зітхання чужої душі». «…для них Україна немає ніякого значення». «…клятий  вій розливає чисте цвітіння в ріки чорної крові тепер». Біль душі та небом днів правдовісною птахою витає відчуття, що «…пісня і мова душа найрідніша що живе в наших жилах єдина на всіх».

Якими нікчемними на цьому тлі здаються рядки римувальників, в яких є все правильним з ідеологічної точки зору, але поетична справжність залишається недосяжною. «…зайди, душогубці підлі й злі, ми ж на рідній, на своїй землі, від кремлівських звільниться заброд сильний, непоборний наш народ» (Ярослав Ткачівський). «…на захист Батьківщини піднялися всі, навально знавіснілий ворог суне» (Тетяна Комлик)..

Коли читаю такі та подібні «одвертості», то все більше думається про обридливий та отруйний бур’ян сучукрлітпроцесу, котрий своїм буянням затінює проросні справжності у текстах Станіслава Новицького, з уст якого звучить «тінь одягнула мою сорочку хоче бути справжньою людиною».

Тіні війни за справжність.

V

Досі йшлося про рядки молодого поета з так званої громадянської лірики. Але вияви неординарності пронизують і вірші з філософськими знаками. «…а я думаю куди мені подітися від сну від пам’яті від березневих дощів від пам’яті про клен який пам’ятає дитиною».

А хіба мотиви справжності є чужими для поезій з барвами пейзажності та любовності? «…сонце п’є воду з річки, як дитина що просить теплого хліба і молока», «…в твоїх зелених зіницях час здається мені порожнім як ця вулиця на якій росте мертва трава». Дехто, либонь, не заперечуватиме, що на вірші з цієї книги можна дивитися з темарійної «дзвіниці» , керуючись певними вимогами віршознавства та не думаю, що такий підхід був би доцільним у даному випадку, бо часто-густо ці мотиви так переплітаються у текстах, що їх неможливо виокремити. 

Тому об’єктивнішим є намагання говорити про виражальність поетичних текстів, наголошуючи на літературних тропах, слововиявах, згадках про «населення» книги, кольорові екстраполяції. Зрозуміло, що тут також не можна залишити поза увагою наявність богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів – цікавинок з помежів’я між вражальністю і темарійністю.

… такі потрібні крокування тіней часу до поетичної образності.

VІ

Отже, літературні тропи? Безсумнівно! Та їх у цій книзі є чимало й неможливо згадати про усі. Тому поведу мову лише про ті, що стали «жертвами» мого суб’єктивного взорування.

 Скажімо, серед метафор мою увагу привернули такі вислови, як «збираю простір а потім чорні черепки у степи», «тополині очі посеред перехрестя дивляться на сіру кам´яницю», «дощ рубав дрова вогненним мечем». Запам’ятовуються й епітети на кшталт «хвиля тимчасовості», «колиска весни», «літній манускрипт», «тінь яблука», «білий рушник неба», «розхристаний вітер». Ця образність стає ще цікавішою за рахунок порівнянь на взір «треба напитися мовчання як чистої води з криниці», «тільки усмішка мов каяття», «душа – складна будова світу».

Неодновимірними також є слововиражальні засоби. Нерідко, приміром, у віршах молодого поета побутують неологізми: «теплотінь», «безрух», «чужіє», «перегомін». Вплив рідковживаності відчувається у появі словотворів, на зразок «піанола», «адамашка», «акафіст». Існують підстави говорити і про ознаки говірковості: «мре», «гоне». І втішно, що все це «працює» на цікаву образність! «сива адамашка сповзає як туман з дерев»… 

Цікаві образи існують також у згадках про населення книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «…я люблю це місце тут полин мені за брата а сад за життя». «…спочинь біля стежки яку скопитили коні», «…над полем чайка степова», «…збуди цей світ мудрістю і світлом вранішнього сонця».

Образний ряд у поезомовленні Станіслава Новицького продовжують кольорові екстраполяції. «…світ пожовк від печалі», «…ось долоні сонця на білому рушнику неба», «…степ як велике море розливається золотими променями сонця на небі», «…у червоному платті я бачу тебе і час плине разом з пам’яттю ріки яка також мине», «…літо це ознака нашої присутності у цьому зеленому саду, де падають яблука в обійми літа», «…так ніжно мені від чорного поля осіннього», «…побачити синь твого погляду», «…наче знов прийдуть дивитися в очі посивілим»…

Вчитуюся у такі рядки і ще більше думаю про неординарне висловлення думки у рядках, котрі свідчать про помежів´я темарійності і виражальності.

Невмирущі ті образності. 

VІІ

Здається, що саме вона супроводить рядки з наявністю в них богошукальницьких мотивів: «у мовчанні як у нічній німоті можна відчути голос Бога до якого молимось», «яблуко зріє і падає у Божі руки», «голос самоти чути наче дзвін у сільській церкві»… Можна мовити чимало схвальних слів про цей напрям поетичного думання, та гадаю, що про все найліпше говорить органічність вислову. 

Вона залишається актуальною і для культурологічних акцентів. «…допоки знов лелеки дійдуть до самоти». Це – з вірша, епіграфом до якого став рядок з твору Володимира Базилевського. А ще ж маємо тексти, спонукані Іваном Драчем і Тадеєм Карабовичем, присвяти Мирославу Лазаруку, Михасю Ткачу, Еммі Андрієвській, Віктору Погрібному, Ірині Мироненко.

Зацікавлює, що у кожному такому творі натрапляю на образні вдатності: «…побачу чужину у безмежності життя, у безмежності людської душі». «а чайка степова, немов душа, кудись летить», «печалюсь світом і душа моя вертає пам´ять». 

Немає сумніву, що ці рядки свідчать про неординарну виражальність. Але і про доторки до темарійності теж. Адже поетичні богошукальництво і культурологічність – розділи філософської лірики.

І закономірно, що у такі миттєвості все більше думається про тіні різності.

VІІІ

Вони й справді ходять за рецензентом, коли він наближається до крапкування у свої нотатках.

Чому ж вона, ця різність, так не дає спокою?

Навряд чи варто забувати, що в книзі Станіслава Новицького маємо різність форм. Поряд з верлібрами, які переважають, бачимо римовані поезії. Данина моді? Почасти так. Й промовляє про це не тільки цей друк. Згадаємо хоча б про книги Сергія Дзюби, Анатолія Мойсеєнка, Богдана Смоляка…

Дехто запитає: чому літературний критик наголошує на цьому моменті? Та не тільки тому, що він є характерним для видання у книжковому потоці. Хочеться більшого припадання автора до сонетів, ронделів, секстин, катренів, які спроможні ще більше оживити образність верлібристики молодого автора. І, зрозуміло, прагнеться, аби новий друк підтвердив це.