З творчістю Бахман я познайомилася давно, здається, ще у стінах університету, читаючи переклади її поезій, які зробив у 2000-х Петро Рихло й опублікував у журналі «Всесвіт». То були вірші з двох збірок – «Відкладений час» («Die gestundete Zeit»,1953) і «Заклинання Великої Ведмедиці» («Anrufung des großen Bären», 1956). Кажуть, що після них Бахман написала ще з десяток віршів і все. Точніше, не зовсім все, бо є в її доробку і радіоп’єси, і романи, і збірки оповідань, і дуже щемливе листування з Паулем Целаном. І докторська дисертація про екзистенційну філософію Гайдеґґера. А ось вірші… Бахман змогла у двох поетичних збірках взяти настільки глибинні сенси, що, певно, й Орфеєві було би надто страшно й відповідально спуститися в підземний простір її «Темних слів»:

«Згадай, як зненацька,
на світанні, коли твоє ложе
було ще вогким від роси, і гвоздика
спала на серці твоєму,
ти темний побачив потік
що плинув повз тебе»,

бо «Надходять суворі дні», як стверджувала поетка, бо «Війну не оголошують, її продовжують. Нечуване зробилося буденним». І ті суворі часи, в яких ми тепер блукаємо Орфеями й Еврідіками, змушують нас смакувати війною – свіжоспеченою й гарячеподаною. Їжте, кажуть нам, як тоді казали якісь інші вони, коли починали ту іншу, другу за списком війну, якщо, звісно, є якісь списки чи рейтинги воєн і вбивств. Коли я тепер, під час цієї війни перечитую вірші Інґеборґ Бахман, то розумію, що цей прозріваючий і пропікаючий холод, блукаючий спиною, ніби картонною мапою, може позначатися віршами, набирати вербальних форм і виглядів.

«Велика Ведмедице, зійди-но, кошлата ноче,
хмарошкурий звіриську зі старими, як світ, очима,
зоре-очима.
Крізь зарості дикої хащі
продираються лапи твої лискучі з гострими кігтями,
зоре-кігтями.
Пильно ми стережем отари,
й навіть в твоєму полоні, не довіряємо
твоїм лінивим бокам і хижим
ошкіреним іклам,
стара Ведмедице».

«Пильно ми стережем отари» серед затяжної ночі, в якій ми зараз є/будемо до якоїсь невизначеної поки що дати припинення, зупинки, тиші, просвітлення і світанку. Мені здається, що її неопублікований (за життя й після нього!) роман «Безіменне місто» міг би додати чимало штрихів до творчого портрета авторки, яку більше цінували все ж як поетку, менше – як прозаїкиню. Про закладеність вух і носів того суспільного простору, в якому знемагала, ніби в тісній клітці, Бахман, розповідає Ліна Костенко в «Баладі про дим», де проблема непомічання смерті так само вагома, як проблема непомічання життя-яким-воно-є, непомічання мистецтва-яким-воно-є, непомічання жінки-якою-вона-є, врешті-решт.  

«У центрі міста, в людному будинку,

Такий-то поверх, скількись там годин,

Знайшли якусь обвуглену блондинку,

І то тому, що вже дошкулив дим.

О третій ночі — або і в чотири —

Вона згоріла, а ніхто не йде.

То дим подумав і з її квартири

Пішов по сходах кликати людей». (Костенко)

Справді, в одну із вересневих ночей 1973 року у квартирі Бахман сталася пожежа. Кажуть, вона курила в ліжку. Кажуть, вона курила і писала в ліжку. Це красиво і… смертельно. Бо слова легкозаймисті, бо лишається попіл, у якому даремно шукати шматки обвуглених віршів. «Мені потрібна свобода. Багато свободи», відповідала максималістка Бахман, коли її питали про заміжжя, про взаємини з Батьківщиною, про творчість.   

«А дим казав: — Та це ж не при потопі!

Де ж подівались людські голоси?

В такій перенаселеній Європі,

В такі цивілізовані часи!

Вона ж металась в тій модерній хаті,

Там плавив скло вогонь по стелажах!

Вона ж згоріла у тому багатті

Із власних віршів, це ж хіба не жах?!» (Костенко)

Через важкі опіки, внутрішнє спустошення, абстиненцію, екзистенційну  дезорієнтованість, докучливу самотність (що ще? які припущення, шановні критики?) померла Бахман, падаюча (ні, таки летюча!) зірка австрійської літератури. «Гру завершено» («Das Spiel ist aus») – так вона назвала один зі своїх віршів. І хоч плануючи створити прозовий цикл «Види смерті» (цікаво, чи там була би історія про самоспалення з (не)обережності?), а встигла ж тільки опублікувати у 1971 році перший із цього циклу роман «Маліна», не встигаючи дописати два інші – «Справу Франци» і «Реквієм для Фанні Гольдман». Цей світ, що нагадує велике безіменне місто, не чув ані диму (після), ані вогню (до) не бачив. 

У свої сорок сім вона встигла потужно заявити про себе серед мистецького бомонду, досягти успіхів не лише як письменниця, а й філософиня, журналістка, сценаристка, драматургиня, перекладачка, лібретистка. Інґеборґ здобула кілька престижних літературних премій. Кажуть, здобула і наркотичну залежність, поетична – з нею від народження.

Цьогоріч у чернівецькому видавництві «Книги –ХХІ» вийшла друком прозова збірка Бахман «Тридцятий рік» (у перекладі Володимира Кам’янця). Це сім оповідань, різних за тематикою, фабульними сплетіннями, емоційною тональністю, але об’єднаних проблематикою міжособистісних взаємин, пошуків порозуміння між жінками й чоловіками, між минулим і сьогоденням, між подіями, які не можна змінити чи виправити, але можна прийняти їх, поріднитися з ними, ніби з найближчими друзями, відчути їхню невідворотну значимість. Повоєнну німецькомовну літературу збагатили оповідання Бахман, в яких вона міркує про війну, про передчуття війни («Молодість в австрійському місті») і післячуття також («Серед вбивць і божевільних»). Про поле бою і театр вбивств – з позиції зрілого чоловіка. Про гру у класики, перестрибування (до) пекла чи (до) раю, заучування дат початку й кінця (??) воєн, трохи розхитане дитинство, з якого зісковзує мова, ніби з гойдалки.

«Коли тривога, їм можна залишати зошити на столі й бігти в бункер. Згодом їм можна заощаджувати солодощі для поранених або в’язати шкарпетки і плести козуби для солдатів, для тих, що на суші, в повітрі й на воді. І віддавати шану, у шкільному творі, тим, що в землі й на дні. А ще згодом їм можна буде копати траншеї між цвинтарем і летовищем, яке вже віддає шану цвинтарю. Їм можна забути про свою науку й учитися розрізняти гул моторів у небі. Вони вже не мусять так часто вмиватися, на нігті на руках уже ніхто не звертає уваги. Діти зв’язують порвані скакалки, бо нових більше немає, і ведуть розмови про детонатори з годинниковим механізмом і про пласкі бомби. Діти грають у розбійників серед руїн, але інколи лише сидять там, втуплюються поперед себе і вже не реагують, коли їх кличуть «діти» (с.14). Так минають дні й ночі цих дітей, яких вже і дітьми не назвеш, хіба дорослими дітьми війни, переростками війни, її вирослими малими свідками. А тоді, «одного дня дітям уже ніхто не видає табелів, і вони можуть іти. Кажуть їм іти в життя. Весні відходять чисті розлючені води, й вона народжує стеблину. Дітям не треба казати, що вже мир. Вони йдуть, засунувши руки до обтріпаних кишень, зі свистом, який їх самих має застерегти» (с.15).

Є у збірці Бахман і драматичні тексти про внутрішні війни, про духовні розколи, душевні тріщини її героїв та героїнь, що змушені боротися самі зі собою, переборювати самих себе. В оповіданні «Тридцятий рік» чоловік опиняється на роздоріжжі власних сумнівів, намагається впорядкувати себе (за/на)ново, знайти хоч би якусь рівновагу, зустрітися зі собою в часопросторі (само)знайденння: «Він дістався готелю, зморений безсонною ніччю і боячись зімкнути очі, вклався, немов хворий, проковтнув дві таблетки й нарешті звільнився від себе. Прокинувся, аж коли знову був вечір […] Спакував валізи, поскидав туди впереміш сорочки, щітки, черевики, немов поспішав кудись і немов тримати речі в порядку вже не мало ніякого значення. Лише на вокзалі почав шукати потяг, указівним пальцем на дошці відправлень. Потрапив до найнезручнішого потяга, швидкого, який зупинявся на кожній станції, а тоді на провінційному вокзалі із зачиненою залою очікування був змушений пів зимової ночі ходити сюди-туди, тупати ногами й плескати в долоні. Хотілося сісти на багажний візок і заснути навіки. Але йому було недостатньо холодно, він був недостатньо втомлений. Його самоти не вистачало для такого кінця. В наступному потязі слухав історії попутника, який ділився з ним інформацією про те, який відсоток божевільних вважає себе Наполеоном, який відсоток – останнім цісарем, Ліндберґом, Гітлером чи Ґанді. Це його зацікавило, і він запитав, а чи можна без проблем вважати себе самим собою і чи це також не якесь безумство. Чоловік, вочевидь психіатр, вибив люльку, змінив тему й розповідав про інші відсотки та терапії цих і тих відсотків. Подлубав щіточкою для чищення люльки в носі й мовив: Ви, наприклад, ви страждаєте на… Ви надто переймаєтеся… На це ми, звичайно, всі страждаємо, в цьому нічого особливого» (с.47-48). Про страждання як нічого особливого пише Бахман так відверто, ніби це теж нічого особливого: вона сама-по-собі у полоні мови, яка тобі не належить, бо їй належиш ти. Мова для письменниці – не звичний набір знаків і значень, а різець для викроювання свого світу, жіночного у коренях і між коренів.

Так само прагне зрозуміти свої незбагненні потреби й недоречні бажання Шарлотта, героїня твору «Крок до Гоморри». Коли вона пізнає ближче ексцентричну і трохи дику дівчину Мару, таємничу вечірню гостю свого дому, то відчуває, як щось заборонене і приспане прокидається в ній тієї найдовшої ночі їхніх розмов і ніжностей. З одного боку, Шарлотта боїться того, що відчула, коли та Інша сміливо «сіла й узяла Шарлотту за руку. Сплетені руки. Шепіт. Ви не гніваєтесь? Хитання головою. Неймовірне затьмарення. Встати й піти, позбутися цих маленьких липких рук. Шарлотта рвучко звільнила праву руку, взяла склянку й надпила. І вино ще є і є, хай скільки вона його п’є. Час не минає. Ці погляди, ці руки, немає їм ні кінця ні краю» (с.116). Водночас Шарлотта нестримно терпне й німіє перед невідомістю, потребує цих невловимих більше-ніж-дотиків: «як мені доторкнутися до Мари? Вона з тієї ж матерії, що й я. І з сумом подумала про Франца, який у дорозі до неї, на цю пору потяг уже на кордоні, і ніхто той потяг уже не зупинить, ніхто не зможе застерегти Франца, щоб він не повертався туди, де «наше помешкання» перестало існувати. Чи воно ще існує? Все ж іще на своїх місцях, ключ повернувся в замку, а якщо Мара якимось дивом зникне або все ж таки раптом піде, тоді завтра все здаватиметься лише сном» (с.119).  

Шарлотта експериментує з власною чуттєвістю, досліджує свою тілесність, прокидає свою розгублену і трохи сонну сексуальність, порівнює свої переживання, намагається їх описати звичайними земними словами: «Мокре обличчя Мари, ще мокре, коли вона вже почала сміятися, притулилося до обличчя Шарлотти, ніжно, тепло, і сльози обох змішалися. Поцілунки, що йшли від маленьких уст, пасма волосся, що всипали Шарлотту, маленька голова, що притулилася до її голови, – ще ніколи Шарлотта не відчувала доторку таких маленьких, тендітних, жалісних уст, такого маленького, тендітного, жалісного волосся, такої маленької, тендітної, жалісної голови. Вона шукала у своїх почуттях якоїсь підказки, у руках – якогось інстинкту, в голові – якоїсь вказівки. Але не знаходила. У дитинстві Шарлотта в пориві ніжності інколи цілувала свого котика, маленьку мордочку, вологе, прохолодне, ніжне щось, довкола чого все було м’яке й незвідане – незвідане місце для поцілунків. Десь такими вологими, ніжними, незвичними були губи дівчини. Шарлотта згадала кота і стиснула зуби. Але водночас намагалася відчути, які ті незвичні губи на дотик. Тож такі її власні губи, десь так цілують вони чоловіка, тоненькі, ледь чинять опір, майже позбавлені пружності» (с.120).

Письменниця будує жіночий діалог у тексті, смаковито «присолюючи» його ідеєю жіночої емансипованості і свободи, підкреслюючи феміністичний дискурс цього оповідання. Для Шарлотти життя з Францом було упокорюючим і прісним, а зв´язок із Марою міг би стати отим ковтком свіжого повітря, химерним польотом без перешкод, звільненням інстинктів, втечею з в’язниці усіх рацій і раціональностей, конструюванням раю заново, раю для двоє Єв, після вигнанням Адама, який роками облаштовував цей (не)рай за своїми чоловічими ідеями, а не за її, дбав про власний комфорт і мало говорив з нею, Шарлоттою, про те, чого вона дійсно хоче. Це оповідання як (не)сподіваний виступ болючості, рухома, нецементована цеглина зі стіни текстів Бахман. Бо він, цей текст, слизько вигулькує, ніби метелик з щільного кокона читацьких очікувань, бо дійсно звучить як гімн волі, як крик-й-усмішка жіночого письма. Шарлотта міркує про новий етап у своєму житті, пов´язаний із розривами і травмами, болісним ламанням стінок звичного щодення: «Якщо старий зв’язок розірвати? Вона боялася наслідків, які матиме такий розрив. Невдовзі вона підведеться, розбудить Мару, піде з нею до спальні. Поскидають з себе одяг. Буде нелегко, але нікуди від того не подінешся, так мусить починатись. Новий початок. Але як роздягатися догола, найпершого разу? Як це має відбутися, коли не можна покластися на шкіру й на запах, на цікавість, живлену великою кількістю зацікавлень. Як виявити зацікавлення, коли йому ще нічого не передувало?» (с.128).

І. Бахман вміло розкриває, тихо оголює природу (бі)сексуальності в дусі цнотливого еротизму, замаскованого вуаллю ночі і доброго виховання фрау Шарлотти, що в якийсь момент втрачає взірцевість, обираючи моветон, межований з гріховністю(?), а радше – з дискусійністю, з викликом традиційній релігійній моральності й богобоязливості.  «Чи не може цей рід ще раз скуштувати плід, ще раз викликати гнів, ще раз обрати собі свою землю! Пережити інакше пробудження, інакший сором! Долю цього роду ніколи не було визначено раз і назавжди. Існують можливості […]Аромат усіх плодів, рівних собі, висить у повітрі. Можуть бути й інакші пізнання, яких сягне людина. Шарлотта вільна. Така вільна, що її ще раз можна ввести в спокусу. Вона хоче великої спокуси, прокляття й кари, як уже раз цей рід був проклятий і покараний. Боже мій, думала вона, я не живу насправді, причетна до всього, даю втягувати себе в усе, що відбувається, і не користаю з власних можливостей. […] Я нічия жінка. Мене ще навіть немає. Я хочу сама визначати, хто я, і також хочу створити собі створіння, свого терпеливого, винного, схожого на тінь співучасника. Я хочу Мару не тому, що хочу її вуст, її плоті – моєї власної. В жодному разі. Я хочу своє створіння, і я його собі створю» (с.129).

Це не лесбійські фантазії оргастичного виміру свободи, це візія власної жіночої спроможності робити вибір, вибирати себе і сво-є/їх. Зрікаючись влади Франца над собою, Шарлотта замислюється про суть співучасності з Інш-ою, про здатність бути не самотньою, маючи Інш-у, так дивовижно схожу на себе: «Вона завжди мріяла про те, щоб передавати комусь світ, і покірно схиляла голову, коли його передавали їй, зціпивши зуби, мовчала, коли її хотіли в чомусь переконати, й думала про той час, коли вона була дівчинкою і ще знала, як спромогтися на відвагу і що немає чого боятися, і могла прямувати вперед з тоненьким дзвінким криком, за яким також належалося прямувати. Якщо вона зможе покохати Мару, то вже не буде вдома в цьому місті, в країні, з чоловіком, у мові, а буде в себе – а дівчині облаштує дім. Новий дім. Муситиме тоді обрати дім, припливи й відпливи, мову. Не буде більше обраною, і її більше не зможуть обирати цією мовою» (с.129-130). Мовне питання хвилює Бахман чи не в кожному творі збірки: слова губляться і знаходяться, затихають і стираються, слова теж перебувають у війнах і вбиваються іншими словами. Слова можуть об’єктивувати і ставити мітки, і в цьому їх тортурна сила. Слова роз’єднують людей ще більше, аніж мури чи кордони. Жінка має створити свою мову, аби могти говорити нею без страхів і ризиків бути не-почутою й перерваною на пів слові: «Шарлотта любила дивитися на жінок, часто вони її зворушували чи милували око, але, де тільки могла, уникала вступати з ними в розмову. Почувалася віддаленою від них, від їхньої мови, їхніх тягарів, їхнього серця. Але вона навчить Мару мови, поступово, докладно, і не допускатиме жодного помутніння через звиклу мову» (с.133).

Шарлотта обов’язково виграє у цій війні за своє тіло і свою мову. Вона переможе Франца, але спочатку себе: зможе себе зруйнувати-і-сотворити знову. А вся ця довжелезна ніч переосмислень і перетворень буде просто ніччю, з якої почнеться день, дуже вчасний і повен мирного життя, трагічно наближеного до війни і смерті: «У вікнах з’явився ранок, з першим, ще не рожевим світлом. Почувся перший звук автомобіля, що проїжджав попід домом, тоді звук кроків – дзвінких упевнених кроків, що віддалялися. Коли вони обидві були в спальні, Шарлотта знала, що вже запізно на все. Вони роздягнулись і лягли поряд – дві сплячі красуні з білими бретельками на плечах і в білих обтиснутих комбінаціях. Обидві вбиті й обидві щось убили. Гладили одна одну по плечах, по грудях. Шарлотта плакала, відвернулася, потягнулася рукою до будильника й завела його. Мара байдуже дивилася на неї. Тоді провалилися вони в сон і в буремні сни» (с.137-138)…