Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни

Re:цензії

03.03.2023|13:08|Валентина Семеняк, письменниця

Причастися мудрістю: таке не часто випадає

Княгиня Острозька: роман / Марія Ткачівська. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2021. – 480 с.

ТОМУ ЩО ЛЕЛЕКА ПРИНІС ЇЇ У «ЗОЛОТОМУ» ДЗЬОБІ

Давно не читала історичної прози. Не тому, що її – нашу історію (за Винниченком) читати без брому не можна. Не випадало. Зізнаюсь сама собі: якби прочитала «Княгиню Острозьку» до війни, мала б іншу думку, аніж ту, яка склалась зараз. Яка ж люта прелюта наша історія! І тягнеться вона ген-ген, ще з князівських часів. І яка жахлива ціна усіх «державотворень» та свобод, особливо тих, в часі яких живемо і «за крок» до яких перебуваємо нині.

Цей роман не просто про долю однієї людини (Єлизавета, Гальшка Острозька, донька Беати Косцелецької та покійного князя Іллі Острозького), яка щойно з’явившись на світ, одразу стає найбагатшою спадкоємницею Польсько-Литовської держави. Гальшка – це уособлення доль багатьох дітей вельмож, королів, багатіїв. На перший погляд у їхній владі увесь світ, одначе це далеко не так, а все як у тій радянській пісеньці епохи Алли Пугачової про те, що все можуть королі, і долі всієї землі їм до снаги, але одружитись, кохаючи – не може жоден король. («Кохання – не привілей королів», «Шлюб Гальшки з Гуркою нарешті підірве антикоролівські позиції серед руських та литовських магнатів»). На відміну від своєї матері Беати, яка так і не зуміла знайти стежку до самої себе, її донька – Гальшка, торує цей шлях, який повсякчас «усипаний» не трояндовими пелюстками, а нелюдськими випробуваннями. Вина була тільки у тому, що лелека приніс її у «золотому дзьобі».  Зізнаюсь, читати перші сто сторінок було важко саме тому, що приймала близько до серця написане і всередині все аж займалось обуренням, щось на зразок: ну, чому, чому така несправедливість?! Однак глибше занурившись у проминулі історичні часові пласти, прийшло несподіване відкриття (як спалах!): Гальшка – це конкордійно-символічний історичний персонаж. Вона, як та невидима золота нитка, об’єднує у своєму просторі два світи – живих і мертвих (родовід). Конкордія – латинською означає згода, богиня згоди, берегиня ладу в державі. І ця її здатність по- справжньому розкривається в останніх фінальних сценах, коли вона повністю переписує свої неабиякі статки на заснування в Острозі слов’яно-греко-латинської академії та друкарні («Мудрий народ – міцна держава»). Можна просто сказати: я люблю книги. А можна ось так: «Княгиня спіймала себе на думці, що теж любить гладити сторінки, мов подумки брести тихим плесом води, мов летіти вічним небом, шукаючи поглядом латаття зір. Це магія радості, що ховає між рядків букви, мов зґарди, мов зарубки на пам’ять. Яка дивина!».  

У ЯСКРАВОМУ  КАЛЕЙДОСКОПІ  ІСТОРІЇ

Для роману характерний ефект панорамності, де разом з нею розгортається цілісне історичне полотно. Як в яскравому калейдоскопі: різні скельця одного об’ємного цілого. Книжка заповнила в моїй пам’яті деякі історичні прогалини. Бо що я знала про гетьмана Литовського Костянтина Острозького? Нічого. І як жадібно читався мені діалог між Гальшкою і її вчителем, де онука дізнається про сміливого  дідуся, який в битві під Оршею переміг московитів, котрі зазіхнули на землі князівства. У тих було вісімдесят тисяч вояків, а в Острозького – тридцять шість. Він «Бере в полон вісім воєвод, тридцять сім командирів бойових загонів і ще півтори тисячі дворян. На дідовому боці билися русини, поляки, литовці, татари. Тільки разом можна було здолати московитів». Вам нічого це не нагадує? А знаєте, яка була улюблена настільна стратегічна гра у вищих панських колах? Таблут – битва шведів проти московитів. До речі, історичні події, вкраплені в «тіло» роману, викликають асоціативні паралелі із сучасною російсько-українською війною. Для прикладу. «Московія взялася закріплювати свої успіхи в Лівонії (сучасні Литва та Естонія) і створила на завойованих землях власний протекторат – Лівонське королівство».  Хіба не виникають асоціації з квазі «республіками» днр та лнр? Далебі знайомий почерк.

Ще дитиною Гальшка дізнається, що «війна – це боротьба за волю, а її не отримують, а здобувають». Її особиста «війна» за своє «звільнення» з тенет родового «золотого тільця» триває практично усі найкращі роки життя. Аби здобути волю і розпоряджатися власним життям, а не бути розмінною монетою в чужих руках, вона (до пори, до часу) терпляче зносить все, що їй посилає доля. Мені здається, що якби Гальшка не трималася всім серцем за ментальний заповіт її першого трагічного «шлюбу» з Дмитром Сангушком: «Хоч би що випало нам на долю, пам’ятай: якщо не можеш змінити обставини, прийми їх» – її життя склалося б інакше. Хоча… Маючи ніжну і вразливу душу, вона мала русинську вдачу від батька, а відтак – шалену жагу до свободи. Тому добровільно й запроторила себе у вежу («… з якої ближче до Бога та до самої себе») на сім років, відмовляючись від другого насильницького шлюбу. Шукаючи відповідь на питання: «Що таке щастя?», юна княгиня знаходить ще більше і більше нових одвічних питань. («Щастя також іноді падає просто з неба: його треба угледіти між високих трав»). Акумулювавши у собі нерозтрачену любов, вона пронесе її життєвими стежинами, не розхлюпавши. А повернувшись у рідне гніздо, де з’явилась колись на світ, Гальшка щиро зізнається стрию: «Не той щасливий, хто вродливий і багатий, а той, у кого серце повне любові. Я щаслива, бо люблю свій Острог і всіх, хто ходить його дорогами. Серце, яке дає, порожнім не буває».

БОГА МОЖНА ПОЧУТИ ТІЛЬКИ В ТИШІ

Як княгині Гальшці вдається поєднувати у собі ніжність і незламну волю? Хіба таке можливе? Відповідь шукайте між рядками: у всіх нелегких ситуаціях княгиня (будучи юнкою, жінкою) завжди зверталася за допомогою до Всевишнього, або – ангела-охоронця.  У неї було особливе відчуття енергетичного простору не лише довкола, а й всередині себе. Її внутрішні монологи окрилюють, додають віри й оптимізму. Їх чомусь хочеться перечитувати й перечитувати, ба, навіть позначати на сторінках ті виняткові рядки. «Невже це сон, Господи?», «Тримай мене, мій ангеле-охоронцю!», «Боже, як пережити завтрашній день?», «Чи довго ще, Боже?», «Невже все це відбувається зі мною, Боже?», «Невже мрія – це брунька реальності? Господи, я бачу світло!», «Боже, допоможи моїй матері!», «Як могло таке трапитись, Господи?», «Боже, як знати, де моє світло?», «Що це за сон, Господи! Це ж треба, щоб таке страхіття наснилося!», «Боже, як втриматись?», «Я і це подолаю, Господи!», «Боже, не дай цим громам розколоти моє серце. Дай мені світла і волі, Господи!», «Порятуй його, Боже!», «Боже, невже це порятунок?», «Боже, допоможи!», «Боже, як жити далі?», «Як дивно, Господи! Досі я жила у просторих покоях…», «Боже, допоможи мені вирватися звідси. Втекти! Але як?», «Боже, як це все перебути? Як жити в цих жахах? Те, що для тебе велике, для когось – мале, і навіть не макове зерно у великому як і страх: він не хоче втікати, хоч як жени, вгризається в кожну думку, хоч як маскуйся». Глибоким символізмом пронизана зустріч Гальшки біля могили матері. Зустріч, у якій криється триєдина сутність нашого буття. Я би означила це так: донька, яка не застала матір живою, душа матері, що не дочекалась і над усім цим – присутність Творця (образ на хресті розіп’ятого Ісуса Христа). Нагадування усім (і читачам в першу чергу) про скороминущість життя, про важкий хрест долі кожного з нас, а ще про те, що після розп’яття неминуче настає воскресіння, яке дарує надію на життя у вічності. Думаючи про втрачену «ниточку» із єдиною рідною душею, Гальшка насправді помиляється, бо втративши одне – здобуває інше, міцну віру не лише у Творця, а й в саму себе. Бо, навіюючи Гальшці своє бачення світу, чи ж не про себе казала мати: «Людина страшніша, ніж усі звірі». Саме цією фразою Беата розкривала свою жаску жорстоку сутність. Але рано чи пізно за кожне вчинене зло доводиться нести плату, іноді болючішу і страшнішу, аніж сам проступок. «Боже, чому дорога до себе така далека? – запитує княгиня. Та відповідь не забариться:«Тепер я знаю: шлях до себе лежить через тишу. А самотність? Хто обирає самотність – обирає себе». Який влучний акцент – тиша! Адже Бога можна почути тільки в тиші.

Особливу увагу авторка приділяє в романі двом іншим важливим категоріям, які стають у буквальному сенсі – його енергетичними стовпами. Це час і простір. Володіючи неабиякими інтелектуальними знаннями,  Марія Ткачівська вдається до художнього прийому екфразису – відтворення словесними засобами картин мистецьких виробів, скульптур, зображень чи будівель (за Ігорем Качуровським). Чарують описи давнього Острога, оточеного височенними мурами, валом, ровом. Опис кінематографічний, деталізований. Я нарахувала аж 9 народностей, які вживалися у згаданому місті! Ну, і звісно ж – таємничий Львів: «Гальшка вдихала дух міста. Вона чула стукіт його серця, музику його голосів…». Опис з’яви міста Лева – вельми цікава і захоплююча мандрівка, відтворена у слові так, що відразу спрацьовує відчуття віртуальної реальності…У східній філософії час – це Бог, який закликають не марнувати. У згаданому романі час для головної персонажки Гальшки – це вирок, який буквально – працює проти неї. А ще мене не покидало дивне містичне відчуття, іноді здавалось, що головна героїня, «відірвавшись» у просторі від авторки, вже сама собі моделює певні ситуативні «розв’язки», а письменниця тільки «спостерігає» пером. Гальшка для мене класичний взірець екзистенційної героїні самотності. До того ж – різних їхніх «видів». Це добре прослідковується через увесь твір. Авторка, добре освоївши історичний матеріал, майстерно змальовує внутрішній світ Гальшки-підлітка, Гальшки- юнки, дівчини, жінки. Передусім, не забуваючи про її статус – княгиня.  

ПРИЧАСТИТИСЯ МУДРІСТЮ: ТАКЕ НЕ ЧАСТО ВИПАДАЄ

Отже, про час як фізичну величину і як філософську категорію. Вони невід’ємні одне від одного. Час минулого присутній у часі теперішньому (за Тарасом Салигою). Гальшка значну частину своєї життєвої енергії віддає… у своє минуле. Щоразу, перебуваючи у важких життєвих ситуаціях, вона інтуїтивно живе спогадами, які живлять її дух, відтак відновлюють сили. І що цікаво (важливо!), письменниця двадцять два рази використовує у структурі роману поняття Часу. Він  як та стрічка Мебіуса плавно перетікає з одного сюжету в інший – і нікуди не зникає, навпаки, лишень підсилює словесний текст. Для прикладу: «Тік-тік». І зупинилися стрілки годинника», «Тік-тік», –  хитався маятник годинника, а вона думала, що вже зупинився час», «Тік-так», – стрілки годинника, мов молоді коні, мчали новеньким циферблатом у світ достиглих садів», «І розсипався час на дрібні хвилини, і прудко втікав від крутелі життя…», «Тік-тік», – утікає за стрілкою час. І його щораз менше…», «Час – таки крадій. Він забирає і добре, і зле – й нічого не повертає», «Можна спинити руку часу, якщо спинитися самій», «Час перебирав годинами, мов кольоровими камінцями зі скриньки її дитинства», «Тік-так»,  – поцокував годинник золотими підковами часу» тощо. І навіть в «Епілозі» кілька абзаців починаються словом «Тік-так»… Та лишень в єдиному місці (розділ «Час обірвати нитку») Марія Ткачівська об’єднує дві філософські категорії «Час і Бог» в єдине могутнє ціле. Це тоді, коли Гальшка рішуче робить нарешті свій вибір і змінює долю: «Настав час класти на всіх болях велику крапку. Час увірвати нитку, яка сплутує кроки. Час встигнути жити. Поможи мені, Боже, далі гордо нести княжу голову й не зійти зі шляху свох мрій і намірів».

Нова книга, як і дві попередні, які я читала раніше («Тримайся за повітря» та «Голос перепілки») – клондайк афоризмів. Афористичний стиль написання з тих, кого знаю із сучасних письменників, найбільше притаманний Марії Ткачівській. Це соковите і розкішне чтиво. Так зараз майже не пишуть (за малим винятком), бо в багатьох молодих письмаків і письмачок переважає технократичний тип мислення і сприйняття світу, у них відсутнє спрагле бажання пізнання світу як такого, від чого душі бідніють-міліють. Як в того, хто пише, так і в того, хто читає. Впевнена, що той, хто читає зараз ці рядки, у буквальному сенсі «причаститься» первозданною мудрістю, якою насичений роман. Таке не часто випадає: «У кожної долі своє перо. Право писати ним має тільки Бог», «Хто не вміє приймати поразок, не знає ціни перемог», «Це тільки щастя підкрадається навшпиньки – біда навстіж відчиняє двері», «Там, де дзвенять гроші, мовчить совість», «Слово – не тільки меч, а й щит. Головне знати, як ним користуватися», «В журбі, як і в щасті, єдина суща мова – стукіт серця», «Що їй, свічці, догоріла – та й по всьому. Лиш би запалив хто. Людина мусить сама видобувати в собі вогонь, навіть якщо в ній мало живої іскри», «Музика – це думка душі, яку творець випускає на волю» тощо. Я все ще продовжую мріяти, що пані Марія колись таки впорядкує окремою книжкою свої афористичні висловлювання. Майстерно володіючи художньо-виражальними засобами, Марія Ткачівська інтуїтивно «виділяє» важливі визначальні фрази (таких у неї є достатньо). Вона ніби обрамлює їх метафоричним сяйвом і вони відразу стають відчутними: «За три дні сум змахнув крильми над домом Острозьких. Ілля помер». А ось зустріч двох братів, один з яких (Ілля)  лежить на смертному одрі. Замість «прости», старший брат каже: «Хай старе залишається в минулому». Отож «Сум сипав зорі у пригорщі часу, та слово «прости» змивало з вікон пил минулого, який заступав душі вільний позирк на сонце».

«Зате тепер вона стала вільною, наче йшла по воді, наче бачила радість у кожній краплі дощу, наче всесвіт розклав на шляхах сотні дзеркал просвітку»  – ось вона, головна формула божественного у людині, у кожному з нас. Бо воля – це не прив’язаність до матеріального світу. Згадайте «Лісову пісню» Лесі Українки і оте сакральне Мавчине «Боже, я вільна»! (у відповідь на «Божевільна!» Килини).  

І на завершення моїх роздумів. Сучасна світова література – це масова література, книги якої як ті метелики одноденки. Вчора вони ще були у всіх на устах, а завтра про них вже забули. Тому я дуже зраділа, коли побачила книгу Марії Ткачівської «Княгиня Острозька» серед книг переможців на Міжнародному конкурсі Фундації Українського Вільного університету імені Воляників-Швабінських. Це особливий знак і визнання. Особливо зараз, у часи лихоліття.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю
07.02.2024|10:08
Оголошено конкурс на здобуття літературної премії ім. Ірини Вільде на 2024 рік


Партнери