Перегорнута і прочитана остання сторінка умовно останнього з чотирьох романів – книги-тетраедру Ольги Слоньовської «Медуза-Ґорґона». Жанр оригінальний, новаторський, але ж новаторство завжди стає лакмусовим папірцем критики.

   Стрівшись на життєвих перехрестях у першому за часом видання романі «Загублені в часі», інші три основні дійові особи наступних художніх текстів («Інстинкт саранчі», «Знехтувані Ноєм». «Медуза-Ґорґона) «обростають» індивідуально важливими деталями, новими вагомими фактами або штрихами в автопортретах, змушують читача повертатись до початку розповіді та шукати аналогів у світовій літературі, бо в українській такий роман-метажанр - перша ластівка, але, дозволю собі так сказати, з орлиним зором і розмахом крил.

   Як відомо, земляк Ольги Володимирівни Іван Франко мріяв створити велику реалістичну епопею галицького суспільства. Скоріше всього, це прозове дітище мало бути подібне на «Мертві душі» Миколи Гоголя, «Людську комедію» Оноре де Бальзака чи «Ругон-Маккарів» Еміля Золя. Саме епопею останнього зі мною перелічених митців й було принагідно згадано в спонтанній розмові з Ольгою Слоньовською, коли ми удвох неспішно прямували від Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника до осередку обласної «Просвіти», де мало відбутися дійство урочистого присудженя премії імені Ярослава Дорошенка в галузі сонета.

– Еміль Золя у циклі романів, віддавши на їх написання більше двадцяти років життя, показав французьке суспільство через призму життя однієї сім´ї та її нащадків протягом цілого сторіччя, – зауважила Ольга Володимирівна. –  Розвиток подій, закономірно, тут художньо триває від досить віддаленого минулого до років життя автора. Герої ж моїх романів живуть і діють у нашу добу, паралельно, є сучасниками, власне, перебувають майже в єдиному час опросторі, більшою мірою – в Україні . Це своєрідний зріз суспільства, показ доль непересічних людей, різних за світосприйманням, рівнем моралі, врешті, статтю, обраною професією, соціальною приналежністю, походженням, світло на яке проливають лаконічні екскурси в минуле предків головних психотипів романів. Вектор дії у мене аж ніяк не за вертикаллю часу , як у французького класика, а по горизонталі часопростору, принаймні в річищі останніх тридцяти-сорока років сьогодення, що загалом для історії є мізерною миттю. Врешті, кожен із чотирьох моїх романів абсолютно автономний і розпочинати читати мій «Тетраедр»  як насамперед вирішальний елемент художньої світобудови текстів у цілому, а не тематика чи проблематика, що завжди мають безпосередні стосунки до поетики назви, можна, починаючи від «Медузи-Ґорґони» чи «Інстинкту саранчі» або від «Знехтуваних Ноєм», або й від «Загублених у часі», власне, в якій завгодно послідовності, – нічого суттєвого при цьому не втрачається,  але подібне прочитання виявилося б просто неможливим явищем у випадку дилогії, трилогії чи епопеї, будова і наскрізні змістовно-смислові зв’язки яких передбачають, що кожен наступний у часі художньої дії роман ніби виростає з попереднього й героями та й усім змістом глибоко коріниться в ньому. Більше того, всі чотири моїх романи мною творилися паралельно, а не, як це прийнято, кожен наступний аж після завершення попереднього.  

Чому?

–   Тому, що зв’язати, змонолітизувати їх своєрідними «скобами» взаємопов’язаності інакше виявилося б просто неможливо. Найскладнішими в процесі написання виявилися «вузли» взаємопроникань кожного роману зокрема в тексти інших трьох романів. Отже, від мене вимагалася особлива, точніше - ювелірна увага до інформативного насичення, найменших деталей, алюзій, нібито мимовільних згадок, які згодом виявляться особливо вагомими. Досить було випустити з уваги якийсь малесенький нюанс – і фатально розпочиналося те, що стається у випадку дефекту в’язаної речі: одна «незловлена» вчасно петля здатна безповоротно зруйнувати увесь виріб.

–   Але ж виходили Ваші романи друком почергово.

–   Звичайно, почергово, – це ж насамперед проблема матеріальних коштів, неабияких затрат на видання кожної книги навіть зокрема, а не те що «гросбуха» не неповних 1000 сторінок. Завжди є ризики, чи видання окупиться, тим більше, ризики з таким непростим художнім конгломератом, як мій «Тетраедр». Тож із видавцем «Українського пріоритету» Володимиром Федоровичем Шовкошитним ми належно продумували, в якій послідовності мої романи видавати, адже літературознавцям краще, напевно, починати читання «Тетраедру» з «Медузи-Ґорґони», проте для більшості звичайних читачів саме  цей роман може видатися надто складним для сприймання, навіть залітературизованим. До того ж, найбільш читаючі сучасні цінителі художніх текстів прагнуть невеликих за обсягом творів. Якщо один із кількох взаємопов’язаних романів художньо не вдасться, читач уже навряд чи візьме в руки й інший твір цього ж автора. Неминуче прослідковується парадоксальний ефект: якщо хімічний склад океану не відображає краплина води з нього, значить, ця мізерна частка води – зовсім  не з цього океану.  Врешті, дилогії, трилогії, тетралогії, епопеї, які для реалізму виявилися спочатку експериментальними, але згодом типовими жанрами великої прози, для сучасного читача нечитабельні апріорі. Нинішній інтелектуальний споживач художніх літературних текстів прагне «густої», насиченої подіями невеликої за обсягом прози, категорично не сприймає сюжетної «тягучки», розмазаності подій на десятках сторінок. «Мильних серіалів» йому вистачає вже й на телебаченні, тому письменник або має що сказати коротко і ясно, або ж його твір автоматично перетворюється в нечитабельне, глевке літературне гмо.

     Усвідомлюючи, що в кожного реципієнта художніх текстів є власні запитання до автора, я ризикнув поставити свої особисті, не дотримуючись жодної методики чи системи, залишаючи це авторам монографій і дисертацій.

1. Зараз наше рідне українське Міністерство освіти і науки пропонує пере форматувати шкільну програму з літератури, бо, мовляв, у ній занадто багато страждань. Вихід нібито знайдено: т вори класиків на перспективу замінять творами сучасних авторів. Ваші герої (і позитивні, і негативні) також чимало страждають. Звичайно, залежно від рівня морального гарту. Невже вони і справді « загублені в часі » і не належать сьогоденню?

– У часі загублені всі. Найперше – реальні, живі  люди. Адже коли саме приходити в цей світ, не ми обираємо, як не обираємо батьків, Батьківщину, свій власний генофонд, риси характеру, зовнішність, навіть натальну карту життя. Все те, що маємо право обирати, існує тільки як шанс. Якщо його не використати, то й про вибір нема що говорити. Але для аналізу літературних надбань це явище не має жодного стосунку. Письменник – деміург, він творить художній світ за взірцем реального, проте його герої також отримують метафізичне право на відстоювання власної лінії поведінки. Авторові приходиться або з власними персонажами боротись, або дати їм повну волю чинити так, як їм заманеться. Врешті, «заманеться» – не те слово. Літературні персонажі діють згідно власних характерів, світоглядів, принципів, життєвої мети. Проте чим ці дійові особи потужніші, вдаліші, правдивіші, кращі (кращі – насамперед художньо, бо може мова йти і про більшою мірою негативного персонажа), тим письменникові з ними складніше справлятись, бо диктувати якісь власні авторські умови вже й не приходиться. В таких умовах набагато легше залишити художнє полотно взагалі незавершеним, ніж протистояти власним героям.

–   Проте ми вели мову про чинну програму з української літератури…

–   Звичайно. Але пора повертатися до наших «баранів». Як відомо, предмет і об’єкт – різні речі. Крім цього, на жаль, у нас, українців, чомусь завжди прийнято вести мову про одне, а при цьому ще й мати на увазі дещо інше, а неясність висловів, неточність думки завжди призводить до спотворення самої суті предмета розгляду. Отже, насамперед треба встановити, що саме ми маємо на увазі, коли говоримо про страждання в літературних текстах. Це страждання, породжені кофліктами різного типу? Життєві випробування персонажів? Трагічні розв’язки літературних текстів? Урешті, цим усім до краю переповнені світові взірці красного письменства! Чи не так? Отже, йдеться про щось інше. Я також категорично проти депресивних художніх творів як у середніх, так і в старших класах. Не треба лякати підростаюче покоління життям, бо всім його все одно прийдеться  прожити. Як слушно зауважував Ф. Ніцше, життя кожної, без винятку, людини справді нелегке, але всі ми, метафорично кажучи, – досить витривалі в’ючні тварини, щоб його нести досить довго. У розмові про шкільний курс літератури просто тільки треба внести ясність, що саме стосується поняття «багато страждань». Літературних текстів не існує без конфліктів, і це має відношення не лише до драматургії, в якій конфлікт мусить бути яскраво вираженим. Колізії, випробування, страждання, пошуки виходу, індивідуальний вибір героя/героїні  в екстремальній ситуації, глибокі переживання, перебіг почуттів, шкала емоцій – нормальне явище в художньому тексті, а не аномалія! Більше того, в художньому творі мусить існувати «тісний», «густий» художній час, а літературні персонажі мають переживати значно більше подій і апріорі ширшу шкалу випробувань, аніж реальні пересічні люди. Інша справа, що літературний герой не повинен бути «здохляком», який піднімає руки вгору ще до початку боротьби, не має права бути капітулянтом, нездатним до опору обставинам, не може нити, вити й ридати від першої сторінки художнього тексту до останньої, бо в такому морі сліз втопить суть літературного тексту, як сліпе кошеня в брудній калюжі. На моє переконання, літературний герой повинен виходити переможцем у поєдинку з долею, навіть гинути, якщо вже так складаються обставини, що іншого вибору не залишилось, має непереможним . Оце саме той ключовий нюанс, який завжди домінує у світовій літературі, на відміну від української, яку спочатку народництво, яке нав’язувало читачеві комплекс обов’язкового й вічного співчуття до «простого народу», який у такому показному й іноді навіть відверто фальшивому прояві (О. Пчілка «Сосонка», Б. Грінченко «Дзвоник», А.Тесленко «Школяр», І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», В. Стефаник «Новина», О. Кобилянська «Земля»)  на ділі не відчував жодної потреби, а в ХХ ст. – завідомо штучний і політично заангажований метод соцреалізму – перетворили українське красне письменство в суцільні плачі й ридання, масову пораженську безвихідь, безплідні, проте на кожній сторінці афішовані страждання ущербних і слабовольних персонажів. Засилля подібної літератури в курсі шкільної програми, закономірно, вже в реальному житті здатне продукувати лише невдах, нікчем і пристосуванців, адже шляхів опору злу в таких художніх текстах письменники не пропонують узагалі, оскільки найкращі їхні літературні герої або деградують до рівня злочинців (Чіпка Варениченко), або аж ніяк не сприймаються як ймовірні узагалі в контексті історичних епох, висвітлених у прозових текстах (М. Стельмах «Щедрий вечір», «Гуси-лебеді летять»,  «Правда і Кривда, або Марко Безсмертний»), чи обирають вторований десятиліттями путь похилою площиною по низхідній лінії чи безпричинно морально або й фізично гинуть. Чому ж письменник їх прирікає на смерть?  Бо наляканий народженням під його пером аж настільки непересічної особистості не знає, куди ж такого прекрасного героя приткнути (І. Франко «Перехресні стежки», О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала», Микола Хвильовий «Я (Романтика)».

– Але  ж це не завжди так!

– На жаль, майже завжди, власне, десь аж ніяк не менше, ніж на відсотків 90, саме так. Проте найстрашнішим є навіть не цей факт. Належний, неупереджений літературознавчий аналіз, наприклад, «Землі» Ольги Кобилянської, міг би цей твір показати в  іншому освітленні, а образ Рахіри при такому трактуванні аж ніяк не підпадав би під поняття дискримінації за приналежністю до циганського роду – на ділі в повісті це чи не єдиний образ сильної, цілеспрямованої, розумної, безкомпромісної жінки, яка виборює право на особисте щастя, повагу в громаді й місце під сонцем усіма їй доступними методами. Найстрашніше, що в колонізованій як Західній, так і Східній (навіть радянській) Україні герой-українець не мав права проявляти себе самодостатньою особистістю, національно самоідентифікуватися, не міг зайняти належного місця у суспільстві, оскільки йому навіть офіційно не було дозволено любити Україну й український народ (жупел «буржуазного націоналізму» на ділі виявлявся страшнішим від привида Дракули). Якби появився подібний психотип нескореного й самодостатнього героя-українця, самому письменникові виявилося б непереливки. Згадаймо долю найкращого українського письменника-фантаста Олеся Бердника, страшне покарання за патріотичні вірші їх геніального автора – В. Стуса).

– Невже в українському красному письменстві взагалі нема творів, які не були би вражені бацилою скигління?

–   Є. Високохудожні, багатопроблемні, надзвичайно цікаві. Порівняйте першу частину тетралогії «Волинь» Уласа Самчука – «Куди  тече та річка» з творами про дитинство М. Стельмаха «Щедрий вечір» і «Гуси-лебеді летять» – й належний висновок зробите самі, бо ж хвала радянській владі у М. Стельмаха – бутафорна, й аж ніяк не міг Михайлик жити в раю, коли саме в час його дитинства Україна пережила два голодомори й криваву колективізацію.

–   Вам особисто найбільше не імпонує М. Стельмах?

–   Ну, що ви? Це ж геніальний творець української «великої» прози. Його романи «Кров людська – не водиця», «Дума про тебе», а особливо «Чотири броди»– й у наш час належно не поціновані й вдумливо досі літературознавцями не прочитані. Проте ми вели мову про шкільну програму. Для розуміння моєї позиції в цьому питанні уважно перечитайте найкращі взірці нашого красного письменства, твори які дивом уникнули пошесті «соцреалізму»: «Україна в огні» О. Довженка, «Дума про тебе» або «Чотири броди» М.Стельмаха, «Людина і зброя» Олеся Гончара, «Дума про невмирущого» П. Загребельного. Так, це літературні тексти далеко не про найкращі часи для самореалізації людини, це художні речі навіть про епохально тяжкі випробування, про війну, але ж герої саме цих художніх текстів повноцінно живуть і в екстремальних ситуаціях, а не ниють та стогнуть при найменшій життєвій невдачі чи йдуть на дно в першій-ліпшій життєвій калабані. А які глобальні й животрепетні проблеми поставлені Т. Шевченком у «Розритій могилі» чи І. Нечуєм-Левицьким у романах «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський», а який чудовий роман «Диво» П. Загребельного, яка художньо досконала «Орда» Р. Іваничука! А з поезії настільки повноцінними є «Дитячий альбом П,. .Чайковського» Ірини Жиленко чи «Золоте ябко» Дмитра Павличка. Та й «Украдене щастя» І. Франка, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського чи й новела «Щурі» Є. Гуцала або ж його «чорнобильська» новелістика могли б зробити шкільну програму з літератури надзвичайно цікавою, багатогранною, вагомою. Натомість чинну програму з кожним роком лиш доповнюють все новими й новими, причому абсолютно не цікавими для старшокласників творами, в тому числі й сучасної літератури, а «рукавичка» від такого перевантаження вже розлазиться по всіх швах. Так. У середніх класах учнів треба насамперед навчити читати й отримувати естетичне задоволення від прочитаного, тому тут у кожному класі можна пропонувати досить багато коротких, але своїм художньо-смисловим компонентом оптимістично наповнених художніх текстів. І таких насправді є чимало! Ось тільки наші укладачі шкільної програми з літератури про ці художні тексти й самі наймізернішої уяви не мають, а тому пропонують саме ті, які ще існували в підручниках з часів радянської школи й авторам чинної програми відомі з власного дитинства. Ось і маємо ляп на ляпі. «Щедрий вечір» М. Стельмаха – яскраве підтвердження такому явищу. Але ж, здається, мова йде про старші класи. Покійний А. Фасоля розробив прекрасну програму для старших класів, та тільки ж вона для студентів філологічних факультетів і журналістики, а не для десяти- й одинадцятикласників.  Якби у старших класах з усіх навчальних предметів була тільки українська література за цією програмою, бідні юнаки й дівчата і тоді відчували б неабиякі труднощі в її опануванні, адже в старших класах на виконання домашніх завдань зі всіх (!) навчальних предметів передбачається максимум три години, а щоб виконати лиш одну цю програму, прийдеться випускникам засиджуватися до темної ночі! Невже в 10 – 11 класах не досить вивчати по 7 – 8  письменників, як це прийнято в Німеччині, Англії, Франції? Наприклад, на моє переконання, в 10 класі текстуально доречно вивчати І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», Івана Франка «Мойсей» і «Украдене щастя», Лесі Українки «Лісова пісня». В. Стефаника «Марія», О. Кобилянської «Апостол черні» і «Зійшов з розуму», М.Коцюбинського «Intermezzo» і «Тіні забутих предків», В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», П. Тичини «Сонячні кларнети», Є. Маланюка есеїстику; в 11 класі – О.Довженка «Щоденник» і «Україна в огні», У. Самчука «Марія», О. Гончара «Людина і зброя», П. Загребельного «Диво» і «Дума про невмирущого», В. Симоненка – громадянську лірику, Ліни Костенко «Маруся Чурай» і «Сніг у Флоренції»,  роман Р. Іваничука «Орда». Врешті, можна й дещо в мною запропонованому списку й поміняти, але ж не  перетворювати чинну програму в безрозмірну «рукавичку», бо й вона, згідно відомої казки, неодмінно лусне. Якщо випускники належно будуть ознайомлені бодай із цими, мною переліченими,  персоналіями авторів і їхніми найкращими творами, все інше національне літературне багатство їм виявиться посильним для добровільного самостійного прочитання на перспективу, власне, протягом усього життя. Однозначно: замість амбіціозних претензій до її сьогоднішнього наповнення, шкільну програму треба детально обговорити, належно проструктурувати і – найголовніше! – в жодному разі надалі не перевантажувати! Шкільний курс літератури повинен давати учням естетичну насолоду, а не з причини кричущої непосильності осягнення безрозмірності формувати відразу до української  художньої книги.

– Проте вибір письменників і їхніх творів – справа не одного дня. Це надзвичайно важлива стратегія на роки, а не тимчасова тактика, як у нас прийнято вважати.

– Звичайно. Бодай рік методисти, літературознавці, вчителі-практики на сторінках фахових журналів і в системі Інтернет повинні сперечатися, дискутувати, апелювати, доводити, проте витворити шкільну програму не на якийсь рік чи два її скоропостижного існування, а принаймні на одне-два десятиліття. Сучасна література мусить почекати бодай років п’ятнадцять, поки якась її найдовершеніша частка буде впроваджена в шкільну практику. Мусить появитися погляд на сучасні літературні здобутки  із відстані часу. Принаймні, так прийнято у Європі. А в нас, українців, крім цього, треба ще й належно розглянути бодай основні шляхи розвитку українського красного письменства, бо ж навіть у  ХХ ст. українська література проявила себе красним письменством і модернізму, й конгломерату модернізму з соцреалізмом, і літературним явищем постмодернізму, й метамодернізму який зараз відчайдушно виборює «місце під сонцем»  і, що найголовніше (!) – зараз українську літературу представляє однією з найрозвинутіших європейських літератур, від яких, чого таїти правду, в лещатах СРСР вона вимушено відставала десятиліттями. Але ж ми з вами домовлялися вести мову про мій власний роман «Тетраедр», а не про літературу в цілому.

 – Пригощаючи водою з нової криниці Ваша героїня другого плану з роману «Медуза-Горгона» згадала слова з Біблії про дарунок людині – життя: «Приходь і пий воду життя даром...» Але, прочитавши інші складові «Тетраедру» - Ваші романи «Згублені в часі», «Інстинкт саранчі» та «Знехтувані Ноєм», переконуєшся, що вода життя не завжди достається безкоштовно. Яку требу жертву – її завжди кладуть на вівтар життя головні герої кожного з романів і, зокрема, « Медузи-Горгони » ?

   Врешті, наведені слова в «Медузі-Ґорґоні» менш відомі від афоризму Григорія Сковороди про те, що Бог зробив важке непотрібним, а необхідне – неважким. «Приходь і пий воду життя даром...» – це свідчення доброзичливості Господа до свого творіння – людини, того беззаперечного факту, що Бог ніколи не вимагає від людей непосильного. Жага багатства, матеріальних цінностей, легкодоступних майнових інтересів погубила не одну яскраву особистість. Так сталося й з Льончиком Жбанкіним, так ледве не закінчилося й для Юрія Змитника. Проте для інших моїх основних героїв (і другорядних персонажів – також) матеріальне благо ніколи не виявлялося вершиною щастя. Від них дуже багато вимагається в житті – і закономірно, що їх щедро нагороджено. Біблія не таврує багатство, але осуджує непомірну жагу багатства. Стосовно причин і наслідків – це закон бумеранга, який передбачає: за зло отримаєш втричі або й востократ більше зла, за добро – отримаєш тільки добро, але не завжди відразу й не стільки в грошовому еквіваленті, скільки в Божій опіці, сприянні, чудесному порятунку в найважчу мить і благополуччі та щасті. Кожен із моїх психотипів проживає надзвичайно насичене подіями й життєвими перехрестями та колізіями життя. Реальній людині це взагалі просто не посильно. Літературні ж дійові особи несуть у собі потужний заряд здатності демонструвати той факт, що людина ніколи не залишається покинутою Богом напризволяще, що найбільший грішник може і здатний покаятися, щоб переродитися морально й духовно. Той, хто деградує остаточно, – зовсім не жертва несприятливих обставин, а в своїй індивідуальній гордині, безрозмірному Его – невиправна істота.

     У романі «Медуза-Ґорґона» людяність у стосунках із далеко не ідеальною матір’ю насилу, але таки неухильно завжди зберігає Алевтина Миколаївна, сама також аж ніяк не безгрішна особистість, через що тяжко й глибоко переживає своє спонтанне моральне падіння. Образом сильної жінки тут постає Олена М’ятна. Ідеалом українського чоловіка у цьому моєму романі стає лікар Гріг-Григорій. Уже тільки тому, що він – чоловік письменниці, Грігові можна поспівчувати. Талант – завжди випробовування не стільки для його носія, скільки для ближніх талановитої людини.

3. Маючи деяке відношення до літератури, часом запитую себе, що таке талант письменника – дар Божий чи покара від Всевишнього, приречення не т і льки на творчі муки?. Хотів би почути Вашу думку.

  – Талант – одночасно й небесна найвища в земному житті винагорода, й найтяжчі випробування. Талановита людина собі взагалі не належить. Вона може когось любити, чогось досягати, щось примножувати, але насправді найбільше вона любить свій Божий дар, найактивніше старається досягти вершин мистецтва, найщиріше примножує свої феноменальні вміння й здібності. У певні моменти життя талановита людина – егоїстичне чудовисько, найвірніший слуга чи служниця найвимогливішого в світі ангела творчості, медіум-посередник між Богом і людьми, пророк-оракул. Сказане в художньому творі від імені «я» збувається невідворотно. В цьому я пересвідчилася однозначно. Коли в «Медузі-Ґорґоні» чоловік Алевтини Миколаївни Гріг умирав від інфаркту, я злякалась писати про його смерть і «випрямила» криву, описавши мало не чудесне зцілення й навіть його відрядження на Донбас парамедиком. Останнє було явно штучною деталлю, але нею я щосили старалась відвернути невідворотне від власного чоловіка. Нічого в мене не вийшло: Михайло згорів усього за два місяці від саркоми підшлункової залози. А він же систематично обстежувався в лікарнях останні два роки, й увесь час ми від лікарів чули як не одне, то інше, але ж не смертельно небезпечне: пісок в нирках, невеличкий камінець у жовчному, початки гастриту. Саркому прогавили, її просто не побачили доти, доки вона не вразила всю підшлункову й своїми метастазами проникла аж у спинний мозок. Коли ж чоловікові остаточно винесли смертельний діагноз, як вирок, я з розуму сходила від самобичування: ось чим обернулася літературна колізія, яку так необачно я почерпнула з Небесного Архіву.

– На останніх сторінках роману-сповіді « Медуза-Горгона » Ви чи Ваша героїня письменниця Алевтина Миколаївна дозволили собі вступити в суперечку з Небесним Творцем, дорікнувши Йому за недосконалість створеного світу , людьми освоєного  методом проб і помилок. Настільки вірогідна ця дискусія? Поети люблять ставити запитання Небесам, але чи чують вони відповідь? А може, хтось все-таки чує або читає в Астральному А рхіві? А потім пише під диктовку Всевишнього....

     З Богом, як тільки нас особливо гостро дістануть якісь події, звалиться на голову якась біда, горе, великі неприємності, сперечаються всі. Подумки, звичайно. Людина – нетерпляча, амбітна, самовпевнена й зарозуміла. Останнє, напевно, було їй дано Богом «на виріст», ось чому й появилася нічим не аргументована райська заборона не коштувати плодів із дерева добра і зла. Проте якщо Адам і Єва вже райського яблучка скуштували, то їхні нащадки автоматично набули здатності відрізняти, щό саме Богом заохочується, а щό – осуджується і карається. Книга книг Біблія вимагає від людей не стільки повного послушенства, й дотримання букви закону, стільки розуміння й дотримання духу закону. Як тільки вже в Старому Завіті найстрашніші грішники змінюються на краще, змінюється на краще й ставлення Бога до них. Навряд чи наслав би Бог на людей всесвітній потоп, якби Ной кинувся рятувати інших, а не у своєму егоїзмі дійшов до думки, що він – найкращий серед людей. Не прийняв же Бог у жертву Якова від Авраама, замінивши дитину жертовним ягням, яке приволік ангел, уже тому, що батько лиш гірко засумнівався в доцільності людської жертви, свого пізнього і єдиного сина.

    Стосовно «диктовки», то мушу визнати: писалося без жодних мук творчості, сюжети нібито приходили зовні, персонажі самі вдало скеровували річища романів. Там, де я самовільно втручалася в події, це аж ніяк не йшло на користь ні романові, ні мені, як авторці. Натхнення пропадало, задоволення зникало. Ще й, як у польоті літаком, несподівано формувалася «повітряна яма», і вигребти з неї було ой як непросто, деколи навіть приходилося нищити кілька сторінок уже готового тексту й впадати в гнітючий стан апатії.

 – Мені доводилось писати критичні замітки на полях хрестоматійних творів, коли зустрічалось щось неймовірне з розряду « рояль в кущах » . Як Ви гадаєте, чи є в романі « Загублені в часі » саме такі факти? На мою думку, нещасній Ганні, героїні цього роману, занадто часто щастить... Але ж це не типова «попелюшка».

      Роялю в кущах не було, зате в хвилини наближення натхнення й упродовж творчої праці постійно звучав камерний оркестр. Іноді вночі я прокидалася саме від звуків камерного концерту, якого ніхто, крім мене, із моїх домашніх не чув. Ця дивовижна музика завжди означала для мене одне: пора без жодних зволікань сідати за комп’ютер, інакше Небесний Архів зачиниться й трансляція моїх творів урветься.

     Стосовно образу Ганни, то саме ця героїня мені особисто дуже близька.  Найімовірніше, я й сама  реально могла стати саме такою, якби вчасно не вирвалася з глибоко провінційного села й не зустріла людину, подібну до Гріга. Неправда, що Ганні надто часто щастить. Просто вона сильна особистість, а сильні не піднімають руки вгору перед боєм, вони взагалі ніколи не здаються – й обов’язково рано чи пізно таки виграють поєдинок із навіть найтяжчою і найпідступнішою долею.

 – Немало сторінок у Ваших романах присвячено « ідіотизму психології с ільського соціуму» . Чи зрозуміють (точніше – чи сприймуть) сучасні читачі, зокрема Ваші студенти ці сторінки? Боюсь, що гортатимуть сторінки далі, пропускаючи незрозуміле, як дехто пропускає описи природи...

Село у своїй неприглядності злиденного існування середини 90-х років ХХ ст. постає насамперед у «Загублених в часі».  Це не художній вимисел. Це трагічні реалії життя. У складні моменти історії держава завжди «вирульовує на рівне й сухе» за рахунок сільських мешканців, їхніх скалічених доль, занапащених талантів. Насамперед село завжди несе на власних плечах тягар політичної чи економічної криз. Політичні діячі прекрасно розуміють, що бодай із голоду село не вимре, а все інше й до уваги ніким не береться. Чи зрозуміють сучасні читачі основні авторські акценти в «Загублених в часі». Звичайно! Я ж ніде й нічого не пересмикнула. Об’єктивність показу явищ, подій, людських доль завжди стає лакмусовим папірцем того, чи твір не грішить надуманістю. Без роману «Загублені в часі» всі інші, великою мірою, урбаністичні твори, не запропонували б художньо загальної картини того, що відбувалося й відбувається досі в нашій державі. Сільське населення мігрує в міста. Зробіть опитування студентів – 99 відсотків народжених не в місті, навіть у рідне село, де є цілком пристойний особняк, родючий город, нова школа й дитячий садок, категорично повертатися не хочуть. Це не виїмково українська, це світова тенденція. Але читати про село молоді люди будуть, причому незалежно від власного місця народження, тому що для них це насамперед своєрідна екзотика. Це на рівні свідомості. На рівні підсвідомості – значно важливіше: це спроба пізнати витоки. Ось тільки не треба писати про село одноманітно, тупо, нецікаво. У місті ми деколи навіть не знаємо, хто живе в сусідній квартирі, яка його спеціальність, хто найближчі родичі. А в селі всі про всіх знають якщо вже не до сьомого коліна, як було раніше, то бодай на три покоління вглиб. Повірте, й це немало. Поки ми не усвідомимо феномен українського села, узявши з нього найкраще, нам усім буде дуже тяжко адаптуватися в сучасному світі, який здатний морально й духовно вихолостити людину протягом якихось 20 – 30-и років її свідомого життя, витворити з неї прагматичного біоробота-споживача матеріальних благ. Сумніваєтеся в істинності мною сказаного? Запитайте своїх міських сусідів, скільки разів за останніх п’ять років вони були в театрі, на виставці картин, на концерті, в кіно, на весіллі, на хрестинах, в лісі, а це ж дійства звичніше звичних. Скажете, й сільські мешканці театри й виставки картин не особливо відвідують? Зате вони набагато частіше ходять одні до одних у гості, вибираються на природу, святкують сімейні дати в досить широкому колі родичів. Почуттєвий мікроклімат села набагато тепліший від міського, емпатія в селі більш природна, ніж у місті, де переслати якусь сотню по Інтернету людині в біді легше, ніж, наприклад, відвідати будинок перестарілих, в якому власній мамі, наприклад, єдина донечка-письменниця винаймає няню, яка одну-дві години щоденно спілкується зі старенькою, може, найнята нянечка й годує її з ложечки, але ж рідна кровинка при цьому не відчуває найменших докорів сумління, що не появляється коло мами тижнями й місяцями: мовляв. я ж неабиякі гроші плачу за індивідуальний догляд старої! Якби хтось подібно поводив себе в селі, найближчий соціум дуже швидко навів би порядок із явною фарисейкою.

 – Ваші романи – це сповідь перед уявним мікрофоном чи перед Всевишнім, бо, скажімо, антигерой роману «Інстинкт саранчі» журналіст Льончик загинув, не встигнувши довести до кінця свою останню підлість. Авторка прирекла його на смерть оправдано чи на догоду багатостраждальній Ганні, героїні попереднього роману?..

     Це взагалі не сповідь. Це панорамна картина близького своєю суттю до нашого реального світу витвореного письменницькою уявою світу художнього. Усіма чотирма романами з «Тетраедру» я нікого цілеспрямовано й нав’язливо не виховую, нікого менторським тоном не повчаю. Парадокс, але я навіть цілеспрямовано не виводила типових персонажів, бо ж мої романи належать до мегамодернізму, а не до реалізму, й тут акцент мусить бути на яскравих неординарних персоналіях, а не на представниках типової сірої маси. Таких, наприклад, як мої персонажі Льончик Жбанкін чи Юрій Змитник, ви особисто не зустрічали серед журналістів чи лікарів, до когорти яких особисто належите? Ну й що? Ви ж не можете гарантувати, що подібних психотипів нема серед представників цих спеціальностей узагалі або серед політиків, учителів, науковців, бізнесменів. Навіть якщо взагалі не знайдеться й близьких до моїх героїв прототипів ніде, це теж аж ніяк не може вважатися контраргументом. Тому що є літературний збірний багатограний і художньо вдалий персонаж. Існує роман, в якому цей психотип функціонує на повну потужність – тож які взагалі можуть бути претензії? Дехто з так званих обсерваторів сучасного літературного процесу застряг настільки далеко в часі, що при зустрічі не соромиться звинувачувати мене в недостовірності художньої правди, закидає мені атеїзм і нешанобливе ставлення до Бога. Я глибоко віруюча людина, але не богомольна старушенція, яка б’є поклони і хреститься на кожному кроці, вважаючи, що цим без особливих зусиль обдурить Бога й заслужить рай. Мої романи несуть заряд духовності, а не атеїзму. Проте ортодоксам подібне пояснювати годі. У їхніх книгах слово «Бог» на кожній сторінці, зате гріх і фарисейство – беззмінно також на кожному життєвому кроці. Вони всіх демонстративно повчають, як саме треба жити, але самі особисто постійно чинять лише так, як їм персонально вигідно в конкретну хвилину буття.

     Стосовно Льончика Жбанкіна, то «нечиста сила» у ставленні до нього більш ліберальна, ніж до Юрія. Жбанкін апріорі попереджений, йому навіть продовжено час на виправлення.

–  Але ж у Ваших романах справді є образи «нечистої сили». Точніше, моє запитання стосується найбільшою мірою роману «Знехтувані Ноєм». Лікар Юрій проходить всі кола земно го пекла, морально опускаючись все нижче й нижче , але, врешті-решт, виривається з тенет володаря Пітьми і тягнеться до Світла. Це спроба сказати читачеві, що не всі ми такі пропащі?..   Не знаю, як хто, а я особисто переконався, що чотири романи написані « на єдиному подиху » , який тривав кілька років доповного виснаження авторки . Як Вам працювалось, розказано в останньому романі. І відразу написане віддано до друку. Ви не поклали романи на дно шухляди, не дали « відлежатись » , щоб згодом поглянути на них пильним оком читача чи редактора. Адже відомо, що в шахи найкраще грає той, хто спостерігає за грою противників збоку. Чи не появилось бажання переписати деякі сторінки?

         Всі романи «тетраедра» написані протягом двох неповних років. Такої інтенсивності творчого процесу в мене раніше ніколи не було. Проте ніякого виснаження я взагалі не відчувала.

 – Чесно зізнаюся, що найбільше вражень мав від роману  « Медуза-Горгона » . Тут і сприйняття авторкою чужих творів, тут і запрошення до власної  « творчої вітальні » . А ще розкриття секретів задуму, процесу роботи. Але звідси і найбільший мій протест – романи написала не Алевтина Миколаївна, а Ольга Володимирівна! Переконаний, що саме від її імені мала вестися мова в цьому романі. Гадаю, що Ви не змогли обійти спокусу додати розповіді трішки жіночих фантазій про лицаря на білому коні – створили героїні нову родину, нові життєві перипетії, хоча описали, як мені здається, власні страждання. Чи я помиляюсь?     А ще було би дуже цікаво почути про метажанр і мегамодернізм. А на завершення: надіюся , що я ніде Вам не наступив на « коханий мозоль » . Але кортить запитати: над чим Ви зараз працюєте?

    Стосовно метажанру й мегамодернізму, то в «bukvoid» є моя стаття «Quo vadis і що далі: Модернізм? Постмодеронізм? Мегамодернізм?». Матимете бажання – прочитаєте.  Стосовно моєї творчості, то в Україні війна. Патріотична лірика як різновид громадянської, стає «важкою артилерією духу». Ось чому від першого дня війни, 24 лютого 2022,  у Фейсбуці я постійно друкувала свої поезії, які вже об’єднані в збірку «У камуфляжі й бронежилеті». Також працюю над романом-дилогією «Любов, суниці і патроним». Але роман-експеримент «Тетраедр» – для мене особливий, Відчуваю, що подібного твору в нашій літературі ще не було.

   –  То, можливо, саме цей твір  варто висувати на Шевченківську премію?

    Є така думка. Я нічого не загадую наперед. Уже двічі на  цю премію я доходила до третього, останнього, туру, але завжди виявлялось, що це ставалося «не в тому місці й не в той час». Але загалом, нічого просто так не відбувається, а тим більше – не народжується з-під пера. Все стається саме тоді, коли має статися.