Найновіша українська література на диво різноманітна тематично й жанрово. Спектр сучасного красного письменства надзвичайно широкий: від так званої типово масової літератури, адресованої зовсім не вибагливим реципієнтам/реципієнтам, – до непростої, навіть надзвичайно складної, елітарної, художньо вишуканої літератури з явними ознаками «мистецтва для мистецтва». Власне, поштовхом для мого прочитання роману Ольги Слоньовської «Тетраедр» стала стаття цієї ж авторки «Quo vadis і що далі: Модернізм? Постмодеронізм? Мегамодернізм?», майже рік тому розміщена на електронному ресурсі «Буквоїд». Ненав’язливо й доступно аналізуючи сучасний літературний процес, О.  Слоньовська доволі виразно й чітко визначила його знакові особливості, вказала на модуси й вектор висхідного руху нашого національного письменства, його явний прорив уперед, тобто вже не багаторічне типове «доганяння», а й навіть суттєвий обгін літератур наших найближчих західних сусідів творчими набутками сучасного українського красного письменства, яке багатьма минулими десятиліттями з об’єктивних причин розвивалося ущербно. Такі ретельні, на молекулярному рівні прискіпливі дослідження, дають авторці реальну можливість глянути на функціонування сучасної української літератури під дещо іншим кутом. Будучи настільки проникливою, теоретично усвідомленою і літературно підкованою, письменниця вдається до цілком експериментального, не апробованого в літературі жанру – роману-тетраедра, створеного за принципом пірамідки Рубика. На перший погляд може здатися, що геометричним фігурам аж ніяк не може бути місця в літературі, проте письменниця дає чітко зрозуміти своєму читачеві, що кути багатогранника із чотирма вершинами репрезентують собою різновекторні грані людського життя.

Отож, мова йде про чотири багатовимірні літературно-художні історії, які становлять єдине ціле. Поєднані ці, на перший погляд, ідейно несумісні тексти не тільки центральними героями, а ще й причинно-наслідковими зв’язками: випадкові вчинки героїв одного роману постають причиною нещасть персонажів іншого; почуття любові одних переростає у бажання помсти та ненависті інших. Особливістю згаданих текстів окремих чотирьох романів «Тетраедра» також є те, що вони не вимагають обов’язкової послідовності у читанні як це завжди передбачає жанр тетралогії: можна читати спочатку останній роман, чи будь-який інший у довільній послідовності, адже кожен текст є самодостатнім, із своєрідними специфічними кодами, зрозуміти (відчитати) які можна лише за умови, якщо зберігати пильність та уважність. Безумовно, кожна історія, яка стала своєрідним обрамленням книги, має право на своє автономне існування, на інтимність та таємничість («художню інтригу» і «художню загадку»). За структурою масштабне епічне полотно нагадує велику двоповерхову будівлю з кількома вікнами, у кожному з яких розгортається своя сімейна драма. Що ж залишається читачеві? Стати випадковим перехожим, який з острахом підглядає за чужим життям, не знаючи, яке із дійових осіб врешті-решт виявиться епіцентром його пильності. Найцікавіше, що у будь-якому разі увага реципієнта не розсіються і не губиться в хаосі життєвих доль, оскільки авторці вдалося доволі грамотно та майстерно окреслити життя кожного персонажа власного складного і великого твору.

Мене жанр тетраедру, репрезентований великим художнім текстом О. Слоньовської, зацікавив насамперед як творчу людину, яка також пише й видає власні художні книжки. Передовсім кидається у вічі глибоке індивідуально-авторське прозирання в «корінь проблеми» самого процесу творчості, а одночасно окреслення модернізму ще від часу його становлення як літератури особливої, з елементами постійних творчих пошуків. Врешті, навіть суто український модернізм, зашифрований за яскравими образами та психоемоційними станами у цьому тексті, за ХХ ст. помітно еволюціонував, змінивши свою багатоликість на нестандартність, оригінальність і нешаблонність. Найвища стадія модернізму – мегамодернізм – в українській літературі несподівано охарактеризовується ще й тим, що на першість тут претендують жінки, й саме вони виявляються авторками великих за обсягом художніх творів, однозначно ламаючи всі упередження про те, що нібито читачі-реципієнти просто не осилять таких великих обсягом романів. Але, якщо авторка «Тетраедру» не насмілюється аналізувати своє дітище, то це аж ніяк не означає, що його не мають права аналізувати інші.

Отож, маємо чотири різнорідні та, на перший погляд, абсолютно не пов’язані між собою історії, але щось незримою червоною ниткою поєднує життя людей на сторінках цього тексту. Перше, що є спільним еквівалентом для усіх героїв «Тетраедру», – це добре відчутна, навіть дещо нав’язлива трагічність, яка містичним чином переслідує усіх персонажів. І не важливо, чи це нещасна дівчина Ганна, яка аж надто рано подорослішала і після смерті матері віддала своє життя на офіру служіння власним сестрам, які нівелювали будь-які її права; чи слизький «журналюга» Льончик Жбанкін, що звик починати усі власні справи з брехні та підлості; чи творча особлива жінка, яка ніяк не може поєднувати в собі рутинні й високі матерії, моментами почуваючись від цього глибоко нещасною… Оце тавро трагізму та неминучості змушені нести усі герої, яким відведено місце у грандіозному тексті письменниці.

Другий аспект, який скоріше є причинно-наслідковим елементом першого, це – закон бумерангу. Усі психотипи, які зумисно вчинили підлість, обманом, брехнею і облудою досягали певних вершин у житті, вкінці опиняються у глибокій помийній ямі. З цього випливає, що цей роман є не просто художньо знаковим літературним явищем, а ще й своєрідним моралізаторським двигуном з елементами дидактизму.

По-третє, авторка, створюючи цей текст, є не просто письменницею, а й психологом, наркологом, небезпечним кримінальним авторитетом, шахраєм-журналістом, і головне – вона навіть спробувала себе у чоловічій ролі! Описуючи кожного з двох головних героїв-чоловіків від першої особи («Я»), їй доводиться цілковито притлумити в собі власні почуття жінки. Кудись поділося всюдисуще фемінітивне почуття солідарності, надмірне співчуття чи жаль до чергових жертв «любого друга» Жбанкіна. Авторка цілковито розчинилася в образі головного героя, долаючи стереотип ґендерного поділу літератури за статевою ознакою.Подані прикладові сполуки лише засвідчують помітний вплив модернізму на творчість О. Слоньовської, зокрема на згаданий роман. Свідоме використання образу-маски «Я», що має карнавальну основу і сягає своїм корінням ще язичницьких часів, дозволяє авторці бути різною із кожним новим героєм. Мова йде про костюмований елемент, який у літературі модернізму сприймається як уміння видавати себе за іншого. Тобто, якщо відтворити буквально: одягнути на себе інший одяг, іншу личину й характер, щоб стати абсолютно іншою людиною. Психологічне значення образу-маски «Я» обумовлене бажанням особи митця/мисткині хоч на короткий час позбутися локальності своєї думки, стати доступною для будь-яких перевтілень, пройти шлях від блазня до володаря світу чи навпаки. Будуючи нерівномірний характер своїх героїв, які можуть і бути різними, і достоту схожими, спричиняється до появи ще однієї важливої риси модерної творчості О. Слоньовської – колажності, принцип якої полягає у хаотичному або зумисно-вибраному укладанні сюжетних епізодів. На перший погляд, скріплені однією лейтмотивною ниткою сюжети, виглядають штучно, проте з іншого боку створюють ефект безмірності та неосяжності. Кожна історія, в якій цілковито розчиняється авторка, немовби цеглинка, яка долає шлях до великої архітектурної споруди. Важливо, що таких цеглинок (історій) є чотири, і ми добре знаємо, що функціонувати автономно вони не зможуть, повноцінно реалізуючись виключно тільки у взаємовигідному поєднанні. Говорячи про спільність авторських сюжетів, які поєднані під одною обкладинкою, варто акцентувати і на їхній розбіжності. На мою думку, авторка цілком свідомо уникає конкретних часових періодів, згадуючи про часопросторовий континуум ніби принагідно, до слова. Це цілком аргументовано, оскільки часова петля тягне за собою відповідність історичних подій, моментів і знакових дат. Авторські ж історії більшою мірою пов’язані з психологічним наповненням, аніж із часово-історичним. Врешті, оригінальний експериментальний роман не претендує на статус родинної саги, як це зробила С. Андрухович у своєму тексті «Амадока», де описується життя кількох поколінь родини на тлі історичних подій вгадуваної читачами країни чи місцевості. Пишучи сімейну сагу, письменниця С. Андрухович переосмислює різні періоди національної історії та показує, як змінювалися умови життя впродовж епох. О. Слоньовська ж навпаки – аналізує семантику і психологічну основу дій і вчинків головних героїв, міцно не прив’язуючи їх до часу і простору. Мета письменниці була гуманною – продемонструвати читачеві просту істину, що людина за своєю природою грішна, тому схильна до помилок і неправильних дій, але в той же момент вона має право на прощення.

З чотирьох фактично автономних романів, із яких складається «Тетраедр» і які є типовими образами-масками, особливої уваги заслуговує «Медуза-Ґорґона». Саме з допомогою цього твору читач-реципієнт проникає у святая святих письменницької творчості, саме тут виявляється, що не автор керує своїми літературними героями чи персонажами, а вони відстоюють власне право на свої особистісні погляди, вчинки, дії, стиль життя. Врешті, й авторка, а не тільки її герої, на сторінках роману стають об’єктом прискіпливого розгляду й аналізу. Метажанр вимагає сприймати письменника як повноправного героя його твору. Та найголовніше, що несподівано вловлює читач-реципієнт: єдино справжнім метафізичним «одруженням» письменника/письменниці є його/її умовний шлюб зі власною творчістю/власним талантом, і саме творчій реалізації все своє життя служить митець/мисткиня, й саме митця/мисткиню дуже ревниво сприймає мистецтво й не визнає права на жодну зраду своєму талантові.

Отож, підсумовуючи сказане, доходимо до думки, що експериментальний та нешаблонний роман О. Слоньовської «Тетраедр» є новим літературним явищем, який ламає композиційні стереотипи, нівелює правила ґендерної приналежності, структурно претендує на автономність кожної історії та зовсім не зобов’язує свого реципієнта до читання з «першої сторінки», оскільки регламентує фабульну локальність кожного сюжету, надаючи йому статусу повноцінності та самостійності. З огляду на вище зазначене і високу художність роман О. Слоньовської – непересічний, навіть знаковий твір сучасної української літератури, а тому цілком заслуговує Шевченківської премії.