Давно уже набридли псевдо-сентенції про те, що українська література суттєво відстає, принаймні на 50 літ, від європейських красних письменств, що і сяка вона, і така, і сльозоточива до сентиментальності, й сільська за типом змалювання подій і відповідного соціуму, і з нахилом до «жіночої прози» для домогосподинь, і вторинна стосовно російської, польської, англійської, американської літератур, і суттєво загальмована «класовим підходом» у радянські часи.

Тільки мало хто бере до уваги, що буквально за якихось 10 – 20 років наше національне письменство в шаленому темпі проскочило величезну епоху постмодернізму, характерну для західноєвропейських літератур ще з часів після Другої світової, і «підняло зі смертного ложа» модернізм, який у радянські часи таки розвивався (О. Гончар «Людина і зброя», «Собор»; П.Загребельний роман-експеримент «Диво», у якому події відбуваються у трьох різних історичних часопросторах; новелістика В. Близнеця та Є. Гуцала, інтелектуальна поезія Ліни Костенко й М. Вінграновського), а з початку двохтисячних років в українській літературі модернізм, із такою несподіваною, як і постмодернізм, в українському красному письменстві фактично раптово і якось навіть безболісно після «отрутохіміувту» постмодернізму (Олесь Гончар) переріс у найвищу стадію модернізму – мегамодернізм (Роман Іваничук «Орда», Оксана Забужко «Музей покинутих секретів», Марія Матіос «Букова земля»). Ось тільки українські літературознавці чомусь розгубилися від таких швидкісних перетурбацій національної літератури, і якщо починали вести мову про особливості мегамодернізму на прикладіконкретних художніх полотен, то якось аж ніяк не професійно, а по-учнівськи наївно, зате завжди обов’язково амбітно й зверхньо.

Ні, ми зовсім не збираємося критикувати конкретні літературознавчі розвідки з проблеми мегамодернізму насамперед тому, що не бажаємо взагалі нікого ображати. Скажемо тільки про те, що´ в основному катастрофічно невправні у своєму ремеслі науковці-неофіти хибно йменують як метажанр. Адже при всіх нюансах притаманних йому особливостей, метажанр – це, образно кажучи, не солянка й навіть не піца з усього того, що опинилося під рукою на «письменницькій кухні», а саме унікальна «страва від шеф-кухаря», або, знову ж таки, образно кажучи, не попурі фольклорних куплетів балалаєчника чи апробація вуличного фольклору гітаристом-недоучкою, а симфонічний концерт професійного камерного оркестру на чолі з геніальним диригентом. Й окрім усього іншого, про що веде мову митець, метажанр ще й обов’язково стає вершиною художньої майстерності непересічного, вже апріорі відомого автора «великої» прози й водночас з усіх прозових жанрів тільки роман (чи роман у віршах) і здатний трансформуватися в метажанр, що взагалі недоступно літературним творам іншої жанрової специфіки.

Але спочатку – короткий відступ № 1. Термін «метароман» (метажанр) уперше ввів у теорію сучасної російської літератури науковець Самсон Бройтман (більше відомий у Росії як Ілля Ільїн) у власній книзі (Бройтман СН. Историческая поэтика. Учебное пособие. Москва: Издательский центр «Академия» 2004. 352 с.), питомий уродженець українського міста Одеси. На думку цього літературознавця, метароман завжди й обов’язково вирішує проблему «мистецтва й життя», власне, розкриває внутрішні протиріччя мистецтва як процесу й творчої продукції і перипетії власного реального життя автора в процесі написання художнього твору. Така змістовно-смислова домінанта мегароману для нього обов’язкова, а тому мегажанром не може вважатися автобіографічний чи біографічний романи, бо герої цих романів не є суб’єктами, а тільки об’єктами творчої інтерпретації письменником.

Усебічно й належно, літературознавчо професійно, настільки це можливо, на українських теренах про метажанр повела мову Т. В. Бовсунівська у монографії «Жанрові модифікації  сучасного роману: (Харків: Видавництво «Діса плюс» 2015. 358 с.). Отже. Метажанр (мегароман) за обсягом завжди більший від жанру роману, має позародову приналежність, порушує просторово-часові рамки, є синтетичним утворенням, у часі існує набагатоменше, ніж жанр (наприклад, тільки зараз, у нашу добу), а тому майже ніколи надалі не може мати послідовників-адептів чи епігонів. Мегажанр (метароман) – це завжди авторський ексримент у єдиному екземплярі.

У метаромані різні світи: мистецький і реальний у постійних взаємних рефлексіях письменника і головного героя його власного твору переплітаються настільки міцно й тісно, що сприймаються реципієнтами як єдине явище. Літературний герой виступає не лише об’єктом, а й суб’єктом естетичної праці автора, яка включає в себе не тільки споглядання видуманого світу і літературних героїв, але й розповідь про них потенційним читачам, розкриття характерів засобами виїмково романних прийомів.

Водночас автор може стати, а в переважній більшості обов’язково стає, героєм (персонажем) власного метароману. Вже з цієї причини російські літературознавці вважають роман у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»

мегажанром. Щоправда, мегароман характерний тільки для епохи модернізму, якого й близько ще не було в епоху О. Пушкіна, але для Росії завжди було характерним видавати бажане за дійсне.

Але – відступ №2. Метароман – це своєрідний і водночас повноцінний роман у романі. Містифікація в такому метажанрі мало не завжди обов’язкова. Водночас метароман – завжди двопланова художня структура: у метажанрі об’єктом виявляється не лише «роман героїв», а й процес самого творення літературного твору, власне, специфіка процесу творчості письменника. Іншими словами, суб’єкт у такому художньому тексті перетікає в об’єкт – і навпаки, адже герої такою ж мірою впливають на творчість автора, як і він сам – на їхнє характеротворення.

Іншими словами, автор і герой (герої) вступають у взаємозалежні й надзвичайно складні стосунки. «Роман у романі» завжди виявляється предметом інтересу не тільки потенційного реципієнта (читача, літературознавця, критика), а й самого автора, який натхненно й невідлучно прагне якнайглибше збагнути специфіку власної творчості. Тим часом типове «вторгнення» автора у свій твір (авторські відступи) – це ще аж ніяк не ознака «роману в романі», тобто, аж ніяк не метажанр, бо питання вставлення мистецтва до реальної дійсності (життя автора) не стає проблематикою такого твору. Та повенемося до роману-експерименту Ольги Слоньовської «Тетраедр».

Я недаремно вивела в заголовок рецензії слова з Біблії, бо, по-перше, роман «Тетраедр» справді активно б’є джерелом життєвої повняви та пульсує багатством творчих відтінків, по-друге – мислення письменниці є достатньою мірою містичним. Наперед хочеться сказати, що, як на мене, її літературний експеримент, як не дивно, унікально вдався. Потужна праця, про що животочить сам зміст твору, в якому дивовижним чином і присутній як повноправний літературний герой, і як містифікація – водночас умовно присутня сама авторка. Я особисто насправді не тільки в сучасній українській, а й зарубіжній літературі нічого подібного не зустрічала.

Історично-пізнавальна канва роману «Тетраедр» загалом веде читача ще від дрімучої «совєтчини» і, врешті, навіть «поминками еСеРеСерища» (подібні саркастичні означення вражають їдким сарказмом і філігранною влучністю) аж до початків української незалежності, яка аж ніяк не є легким подарунком долі українській нації, бо потребує офіри-плати сотень людських доль і надалі.

Вражаючий темперамент тексту з перших сторінок «Загублених у часі» – умовно першого згідно композиції в цілому «Тетраедра» – роману, пронизаного кровоносними судинами трьох наступних романів, майже не дає реципієнтам можливості перевести подих, бо з кожною сторінкою занурює в якусь нову подію, пригоду, казус або життєву драму. Треба зазначити, що й усі чотири романи претендують на своєрідні романи-монологи кожного окремого головного героя, що є також далеко не частим явищем у сучасній літературі.

Окремо хочеться сказати нібито про місцями навіть виражену й водночас заперечену надзвичайно складним шляхом до сімейного щастя «попелюшковість» позитивних жіночих характерів, протягнуту крізь долі непересічних жінок, яким нічого й ніколи не падає «з неба». Своєрідний «закон бумеранга» свідчить про письменницьку бунтівну натуру і недремну потребу справедливості у всьому і вся. Бо! – Носії добра і наївної довіри рано чи пізно мають бути обов’язково винагороджені, а зло і несправедливість повинні тяжко й навіть доленосно поплатитися як в житті реальному, так – літературному.

Тому щиро-невинних героїнь романів рано чи пізно рятують нібито випадкові обставини та повороти долі не без, звісно, аж надто всерозуміючих «рятівників». Тоді як власники негативних характерів чи носії зла також рано чи пізно отримують від життя по заслузі. Цей лейтмотив окремої лінії роману-експерименту сповна підкреслюється приказкою з уст однієї з героїнь: «Бог високо – бачить далеко». Хоча, мене, як читачку, сторінка за сторінкою постійно супроводжувала підозра, що авторка навмисно взагалі не користується раціональністю, щоб мати можливість якомога більше нагнітати світла там, дехочеться, щоб воно таки було.

Як на мене, з прози пані Ольги виразно прослідковується, що авторка –чудовий поет, і оригінальне образне мислення в окремих абзацах не полишає постійного захоплення потенційних читачів. Я ж особисто давно для себе відзначила, що хто творив талановиту поезію – ніколи не скине планку й занурившись у сферу прози. Хоч нібито лірика й проза – вкрай відмінні творчі всесвіти. Наведу кілька романних поетичних перлинок із «Тетраедру»:

«аеродром для крилатих ілюзій»; «мучитися проблемою, як єретик у катівні інквізиції»; «плюну – втопишся»; «я їх (жінок) колекціонував, умертвляв у формальдегіді своєї безсердечності, приколював булавками байдужості до встелених плюшем картонних коробок розтління»; «мій внутрішній голос – мій персональний інквізитор»; «вона схудла від наших зажимболів і коханології»; «рік натужно крутив педалями планети»; «над гарячою туркою піднімалася кучерявою перукою пахуча кава-кавуся»; «її інтуїція вила вовком»… А взагалі, подібні самоцвіти можна наводити й наводити, як і відверту оголеність життєвих істин: «Закохані до безтями сорокап’ятирічні жінки смішні й жалюгідні», «Хронічний страх призводить до виродження інтелекту й моралі»…

Під час читання «Тетраедру» зримо оживає атмосфера як совіцького, так і постсовіцького часопростору, густо пронизана жаргонізмами, блатними

куплетними, вуличними наспівами, шпаняцькими жартиками та погрозами.

Складається враження, що привид Росії окуповує український міський соціум розпустою, бездуховністю, російськомовною порнухою, низькопробною «попсою», яка завжди надзвичайно близька до вуличного фольклору. З такого «ширпотребу» виразно випливає стійке і наболіле відчуття цинічного пограбунку українського народу, бо усе, що за совітів з неможливості витратити на щось варте уваги, добротне, причому як на рівні духовності, так і на рівні фізичному, своєрідно клалося на «ощадкнижку», а тоді «пішло на труну КПРС».

Після Помаранчевої революції підкошені політичним цинізмом дух і здвиг народу вкотре тяжко переживають повернення України в лихі 90-ті, але «… двожильні й уперті у своєму прагненні виживати й жити українці все одно не переставали ростити хліб, грати весілля, народжувати дітей і молитися, молитися, молитися…». А тим часом: «…бабло крутилося, половинчасті закони приймалися, пільги народним обранцям гарантувалися, недоторканність, наче бронежилет у зоні бойових дій, носилася й не зношувалася…». Складається враження, що в одній державі паралельно існують дві України – одна для жменьки багатих, а інша – для решти виснаженого безперспективністю існування народу, якому й надалі не світить нічого хорошого, крім злиднів, заробітчанства й зневіри.

Проте, перемога Помаранчевого майдану не в матеріальних завоюваннях, яких виявилося мізерно мало. Перемога саме в перемозі (вибачте за оксюморон), у тому, що народ відчув свою власну підсвідому силу, навчився боротися, відстоювати, розсмакував перемогу, а тому більше не захотів по-мазохістськи впиватися отруйним питвом власних поразок. Народ, стаючи глобальною нацією, явною по всіх материках, водночас неухильно й шаленими темпами дозрівав як нація політична. Звичайно, російським політологам і провладним олігархам від такого видовища й таких умовиводів, іноді навіть ставало не по собі.

Письменниця місцями дає чітку оцінку росіянам, явним отприскам «русскава міра» в Україні їхніми ж питомими голосами: «…Нас нікада нє панять, но прастить можна: ми, русскіє, все бєз ісключєнья, бальшиє раздалбаі!... Такой уж ми ат раждєнія народєц нєблагадарний, нєвніматєльний і нєнадьожний…».

Наступний роман під назвою «Інстинкт саранчі», як і третій – «Знехтувані Ноєм», є найперше дивовижними перевтіленнями жінки-авторки в сутності із двох різних, типових і водночас яскравих чоловічих психотипів. Цей літературний новаторський «трюк» і стає найпромовистішим підтвердженням того, що насправді ніякої так званої «жіночої прози» навіть найвищого ґатунку не існує. Бо, направду, талановитий автор є в творчому плані андрогінний.

Читаючи ці два маскулінно споріднені і водночас незалежні один від одного романи, відчувається що письменниця ірраціональним чином легко проникає рентгеном свого слова у чоловічу натуру зсередини. І тут ідеться не тільки про знання суто «чоловічої натури», маскулінну містифікацію і просто філологічну вправність. Ольга Слоньовська робить це так, як серце робить власні скорочення, подає імпульси, які потрапляють у такт темпераментних словесних та мисленнєвих пульсацій головних героїв. А ще – в такт «внутрішнього інквізитора» туманної совісті одного з них, власне Льончика Жбанкіна.

У романі «Знехтувані Ноєм», як і в завершальному – «Медуза-Ґорґона», суттєво і навіть досить несподівано загострюються претензійні запитання до самого Бога не тільки через складні життєві колізії, але й через, грубо кажучи, вкрай офіґіле знайомство з жорстокістю біблійних текстів. Я б радо оминула ці місця в романі, але вони є однією з червоних змістових ниток. Чому, чому, чому Бог жорстоко карає , вбиває тисячами? Мовляв, нічогісінько незрозуміло, мовляв, не існує здатності «осягнути суть змісту такої Біблії». Запитання дуже правильні, а відповіді? Відповіді є між рядками роману, в підтексті. Але вони, на жаль, є не стільки відповідями, скільки своєрідним потураннями церкві беззастережно віруючого. І крапка.

Проте ще один відступ, № 3. Що винні Богу з його прямої волі знищені, зґвалтовані і пограбовані цілі народи після даних Ним же заповідей «не вбий», «не кради», «не пожадай…», народи, які вже виробили власні вірування та культуру і в той же час навіть поняття не мали про існування якогось Саваота-Єгови? А постійні жахливі страждання і масова загибель тварин через наслані Богом пошесті на них? Що вже казати про людських, часто теж масово убієнних маленьких дітей? А про біблійне, навіть покірне і богобоязне жіноцтво, грубо, не питаючи їхньої згоди, призначене на поталу божим помазанцям? Та ще й здебільшого в якості товару, коли дівоча цнота розцінюється як розмінна валюта? 

При цьому всьому не можна забувати, що ті часи, є часами, коли людей напряму навчав, як жити і діяти САМ БОГ! Тому ті часи мали б бути – неймовірно чудовими, а божий спосіб науки лише через любов і милосердя, бо сказано, що Бог може «забрати в людини серце кам’яне і дати їй тілесне (м’ясне)», тобто чуйне. Та ба! Бог навчав свій обраний народ жахливого шовінізму і вимагав нечуваної жорстокості до невинних жителів загарбаних земель. Хоча, в ті часи не було перенаселення, чимало земель вільних, лише засукуй рукави і обживай. Та Божому народу-кочівнику належалося тільки те, що обжите і готове разом з рабами. Тому божий народ був злом і ворогом для інших народів, які так вміло господарювали, що їхні землі «спливали молоком і медом».

З часом на землю прийде Божий Син, який, чудово і малопомітно підігрАє своєму небесному Отцю. І чимало народів навчатимуть смиренності: злому не противитися, а ворогів любити. Яке зло, і які вороги будуть проти такої науки?

Аж коли авторка устами романного героя справедливо зауважує: «Людина – тварюка дуже жорстока: убиває не з необхідності, а з примхи, яку породила заздрість, образа, невміння прощати, завищена самооцінка, патологічна мстивість», треба згадати тут визначені Біблією риси Бога, який любить проклинати, є «Богом заздрісним і мстивим», а також «Мужем війни». Тож чи не варто кожному поставити собі ж самому єретичне запитання: «Хіба може (навіть нині!) світ бути кращим від свого Бога?». Та й сам Господь іноді видається зовсім безпорадним, нездатним справитися зі своїм найвеличнішим творінням – людською цивілізацією – без постійних страшних кар. Невже й справді в Бога нема інших способів виховання, іншого впливу на неспівмірно порівняно з ним слабшу, хоч дуже бунтівну й самовпевнену людину? Господь же ще й Милосердний і Довготерпеливий…

Містичне мислення, на диво, не шкодить авторці, а лише допомагає занурювати пік творчої уяви у вже відомі сучасній науці такі галюцинаційні стани, як – тактильні, зорові чи слухові. Письменниця здатна бачити і навіть бути учасницею в дуже схожих на реальні події давно минулих часів. Людська психіка може подібне видавати та монтувати із захованого в своїх глибинах, у підсвідомому як колективному, так індивідуальному, колись мимовільно зафіксованій інформації краєм вуха чи ока. А в творчому екстазі тим паче. Це чітко і не раз зауважує й сама авторка: «Письменник – колекціонер усього почутого й побаченого. Якийсь звихнутий колекціонер, бо нічого не здатний зі своєї пам’яті викинути… У нього не пам’ять, а безрозмірна скринька Пандори…». Звісно, саме такі психологічні стани з допомогою потужної пам’яті, як «скриньки Пандори», можуть видавати неймовірно, навіть фантастично, цікаві творчі трюки.

На цьому фоні знову ж таки виникає дуже цікава авторська думка про те, звідки приходять абсолютно вигадані письменниками персонажі, які інколи «від усіх живих людей живіші і справніші, й хто вони насправді?». І тут же народжується відповідь-гіпотеза, що, може, то якраз ті душі, знехтувані Ноєм, і ті їхні нащадки, що мали б від них (і не тільки від них!) народитися, але не народилися, а «заанґажовані потребою заявити про себе», приходять, щоб втілитись «бодай у літературних фантомах», щоб прожити метафізично власні непрожиті реально долі, явити свої внутрішні світи бодай на сторінках талановитих книжок. Тому вони так наполегливо й шукають медіума-письменника.

А загалом, сторінки «Медузи-Ґорґони» просто розкипаються, зриваючи мало не захмарний гніт і виплюскуючи майже по-відьомськи загадкове вариво письменницької кухні. Відьомське тут від слова «відати». Відати, де і коли майне це дивакувате натхнення, щоб упіймати його пахощі-

приправи, вловити приблизну рецептуру для священного творчого варива.

Магія творчості настільки дивовижна, самоуправна, що навіть не узгоджує дії персонажів з їхнім автором, який їх «витягнув» на світ білий з темряви невідомості. Письменникові/письменниці майже неможливо заставити літературних героїв «чинити, як тобі особисто хочеться, як апріорі ти спланував/спланувала розгорнути події… До нічого іншого, ніж вони самі того хочуть, їх і не заставиш, якщо ти вроджений письменник».

Творчі муки, живлені «кров’ю, здоров’ям, енергією» письменницької особистості, які «всеціло підпорядковують собі та заставляють нехтувати найважливішим і навіть святим», помножені на мало кому з оточуючих зрозумілі дивацтва письменницької натури, так витончено подані в останньому романі, що це просто захоплює подих при читанні. Клапті випадкових людських розмов, уривки мимоволі почутого в транспорті, в чергах, на вулиці… Сторінка за сторінкою… Чому воно, здавалося б пересічне, житейське, навіть банальне, так норовить назавжди запастися і поселитися в пам’яті мистця? Відповіді заховані в запитаннях, як розгадка загадок у влучних метафорах. Стає просто неперевершеним творчий прийом, коли автор/авторка подає себе заодно й художнім персонажем, і цензором власних відчуттів та всього настільки натужно здійсненого літературного експерименту.

Але щоб якнайглибше осягнути цей, не побоюся сказати – літературний феномен – книга варта дуже вдумливого прочитання читача-інтелектуала. Тоді насолода від прочитаного не забариться. Бо! «Художня правда вище того, що десь колись із кимось насправді відбулося. Літературний твір – це есенція життя, а не його мавпування».

Авторка не визначає жанру свого «тетраедра». Називає його романом-експериментом. Але сучасна українська література таки отримала мектафанр, справжній, без домислів науковців, потужний і оригінальний. Це без жодних перебільшень унікальний, знаковий художній текст сучасного українського красного письменства.