Письменник Євген Хміль – тернополянин. На сьогодні він є автором чотирьох романів  («Amor fati» (2018), «Сув’язь» (2019), «Десять дзвіночків» (2020) та роману «Диво для Данилка», що  присвячений «всім, хто, попри будь-які перепони, чинить добро, не очікуючи нічого взамін». І ще одне, на мій погляд, суттєве спостереження: пан Євген попереджає читача, що «ця історія вигадана, будь-які збіги в іменах та назвах є випадковими».  Вельми шкода!  Тому що тло, на фоні  якого рухається сюжет –  це, безумовно, наш Тернопіль з його чарівним ставом, вулицею Валовою, що прихистила художників та їхні картини, і ще багато інших знайомих і пам’ятних локацій для тернополян. Відчувається, що автор залюблений у рідне місто і ця закоханість додає аурі тексту теплого романтичного флеру.

То ж яку історію оповідає читачеві романіст? По-перше, головна інтрига сюжету  побудована цілковито на сучасних реаліях, коли у суспільстві яскраво засвітилися прояви  благодійництва. Історія маленького хлопчика Данилка, котрий  потребував допомоги, висвітила у людських стосунках багато доброго та, паралельно, злого.  По-друге, любовна епопея, в традиціях п. Євгена,  насичена карколомними ситуаціями, авантюрними поворотами, де добрі вчинки сусідять із злими намірами персонажів, котрих в оточенні любовної пари у романі доста!  Вельми поетично написала про це авторка передмови Тетяна Виговська: «Там…вирують пристрасті. Де ніжна закоханість поряд із хтивістю, ницість крокує назирці за благородством, а доброта ризикує бути розтоптаною грубим черевиком криміналу чи – ще гірше – здрібнілою підлістю».

Історії про вірність і зраду знані з давен-давен, але  ув історії,  розказаній п. Євгеном є  щось нове, сповнене таїни, що вабить людські душі, що часом тішить і винагороджує, але частіше викликає тривогу і біль.  Сни, спогади, візії, навіть марення стають способом переживання  життя героїв.  Певна сюрреалістична вільність викладу наче зашифровує, і водночас прояснює зміст достеменної дійсності.    Письменник Євген Хміль, як на мене, вельми сучасний у своїй творчості, у своїх художніх шуканнях. Він сповнений похвальної працелюбної завзятості, адже майже кожного року видає новий прозовий твір у жанрі кримінально- любовної драми, але на мою думку, романіст міцно стоїть на грунті відчуття традиції й не губиться поза всіма тими шуканнями.

Еротизм – тема винятково ризикована, в ній закладено і зухвальство, і небезпека непереконливості, адже в читача виникають певні асоціації навіть раніше, ніж він встигає про це прочитати.  В нашому випадку ця тема визріває з глибин ситуації та способу її переживання – делікатно запаковане лібідо, одне з найвищих проявів життя, його краси і шалу.

Багата  уява і майстерність у побудові сюжету, прихильність до певних точок концентрації психологічних акцентів допомагає тримати напругу оповіді до фіналу. У цьому романі  фінальна крапка багатозначна й багатовимірна.  Не намагатимусь «спойлерити», скажу тільки, що читач не буде розчарований – фінал неочікуваний і вельми захопливий. Але головне, що і після подій роману,  триває життя, продовжується пізнання сенсожиттєвих істин та поляризація  життєрозумінь, особливо несумісних із постулатами християнського гуманізму. І тут хочу акцентувати на певній філософській складовій проблематики роману,  до чого спонукає читача післядумання або/чи додумування по прочитанні цієї книги, і зокрема, що зло – неприродний, болісний, нестерпний для людини стан, диявольський винахід, знаряддя, щоби примусити її страждати. Про це свідчать  риси характерів головних персонажів, що змальовані у розвитку – дошукування суті й подолання опору навколишніх обставин, необхідність знаходити все у собі самому – любов, силу, снагу, віру, потребу надії на немарність своїх зусиль, на продовження життя.         

 Резюмуючи усе сказане тут з приводу нового роману Євгена Хміля «Диво для Данилка», хочу підкреслити найголовніше: досконалості у світі нема, але доля письменника –  відгукуватися на кожну особисто людську та національну несправедливість. Це його місія, його  карма і призначення, якщо він письменник справжній.