Цей твір варто було б видати меншим форматом і в м´якій обкладинці, тобто кишеньковою книжкою. Для зручності читання у транспорті та подальшої утилізації. Але ні: формат не кишеньковий, обкладинка тверда матова, а на четвертій її сторінці – цитатки-заманки про новеньке творіння Володимира Даниленка від двох психотерапевтів і однієї психіавторки, лавреатки Шевченківської премії. З оцих цитаток та ще з анотації ми дізнаємося, що Діана Стогодюк – «нарцисична особистість, що холоднокровно й цинічно перетворює життя чоловіків на кошмар», що вона «зневажає прив´язаність і почуття, маніпулює чоловіками та знищує їх, одержуючи від цього задоволення». Одне слово, «під її масками ховається жорстоке чудовисько». З усього цього досвідчений читач виснує, що в романі оце «ай-я-я» не дістане заслуженого «а-та-та».

У центрі оповіді – замасковане чудовисько Діана Стогодюк, а розкривають її образ фокальні (не вокальні й не фекальні!) персонажі, моноложачи кожен свою історію знайомства та стосунків із нею. Це колишній атовець і співвласник автосалону Сергій Чекаль, історик і викладач Олександр Бреґус, уцерковлений у Московський патріархат підприємець Ірен Давимуха (він не трансґендер, він за паспортом – Іриній), гендляр з Авдіївки Артем Бобошко, голова пресцентру профспілок Юрій Роботюк і депутат-москвофіл Едуард Горянський. Кожен із них скаржиться читачам В.Даниленка, як їх покоцало життя руками Стогодючки, причому в часопросторі твору ніхто з них докорінно не змінюється, як не змінюється й сама Діана. А це свідчить про те, що у творі немає ні романного героя, ні романної події, тому «Маски Діани Стогодюк» за жанром не роман, а штрихи до портрета. Тим, хто полюбляє п´єси, де за три дії п´яниця й нероба стає зразковим колгоспником чи сумлінним токарем-фрезерувальником шостого розряду, ідеалістам, які вірять, що три привиди за три ночі зі старого скупердоса, котрому три перді до смерті, зроблять щедрого мецената, раджу прочитати цю книжку як нікому, щоб укотре усвідомити: люди, особливо після сорока, не міняються, життя є життя, кожен сам коваль свого (не)щастя, а свіжа (хоч і не дуже молода) піхва завше може натягнути й битого вовка, й стріляного горобця. Пам´ятаєте, як у Франковій «Притчі про красу»?

Іще в далекому 2007-му аз, грішний, уже добряче покоцаний жінками, спорудив есейчик «Де лежить слава світу цього», в якому вкотре наголосив, що «слава світу цього лежить не БІЛЯ жіночих ніг, а МІЖ жіночими ногами», а «поклик п´ятої кінцівки часом усепереможний і здатен убити, здатен спасти, здатен полки за собою вести, здатен розв´язати Троянську війну, відсікти святому голову або ж змусити одного генія голяка катати на собі повію […], а другого – розпачливо вигукнути: “Треба одружитись, // Хоча б на чортовій сестрі!”» (журн. «Київ», №10, 2007 р.). Чи не вся світова культура крутиться між жіночих стегон, і тими стегнами жінки не просто вихляють, а маніпулюють! У 2012 році за кордоном про це навіть вийшла спеціальна книжка такої собі Кари Кінґ, у перекладі російською 2017-го вона з´явилася під назвою «Сила киски». Про це ж своє вагоме слово вустами наближених до реальності персонажів вирішив сказати й Володимир Даниленко. Причому не тільки сказати, а й показати читачам, читачкам та їхнім читаченятам, що він уміє в психологію, а ще може знайти в Інтернеті купу цікавої інфи, яка нікому на хрін не впала, і розтикати її по дзьобиках своїх нероманних негероїв.

Розумна інформація ллється з Діани (трохи журналістки, трохи викладачки, трохи екскурсоводки в Музеї снів), розумує викладач-історик Бреґус, начинений відомостями побожний Давимуха, демонструє знання з живопису продавець автівок Чекаль, а до абсурду це разуразне вихлюпування одне одному особистих знань В.Даниленко доводить у розділі з депутатом Горянським. Так, Діана «якось непомітно від комунальних тарифів перейшла до Пакту Реріха, надчуттєвих сил у вченні Блаватської, філософії ненасилля Ґанді, слабких місць у концепті Сатосі Накамото й обігу біткоїнів у тіньовій економіці». У ресторані вони «сиділи, чекаючи замовлення, і я слухав її розмови [певно, розповіді. – О.С.] про тікток у житті Поплавського й особливості лінгвістичної теорії Ноама Хомського». Далі Діана перескакувала «від мого інтерв´ю в “Кореспонденті” до ідей Такіса Фотопулоса та психології жінок диктаторів у книжці Діан Дюкре. […] Коли Діана перейшла від ідеї Бруно Латура, пов´язаної з неможливістю політики захистити природу, до цілісності й рефлексивності Томаса Метцингера, ми вийшли з ресторану “Егоїст”, сіли в мій автомобіль і поїхали за Київ. Коли вона почала викладати філософію свободи Сковороди в інтерпретації Мирослава Поповича, ми доїхали до Гребінок і зайшли в мій будинок. Коли вона приступила до ідей Філіпа Блонда, критикуючи державу і ринкові монополії, то перейшла зі мною на ти, почала стягувати із себе одяг і розкидати його по моїй спальні. Я вже не пам´ятаю, як вона пов´язала гомосексуалізм Давида Бергера з його потрактуванням нерозв´язаних проблем християнства, бо в цей час побачив, як наді мною в такт її рухів почали підскакувати маленькі голі жіночі груди. Я заснув, так і не дослухавши резони Макса Фішера, чому він вважав “Капітал” Маркса готичним романом». Це був би непоганий літературний хід, якби й решта фокальних персонажів не козиряла своєю інтернет-начитаністю. А так членоловка Стогодюк у цьому плані дещо втратила на своїй осібності як центрального персонажа.

Іще один момент, який лізе в очі, – це детальний опис ресторанних замовлень. Причому акцентують на їдлі й Діана, і її впольовані члени. Чекаль у ресторані: «Вона замовила собі велику миску салату, смузі й зелений чай із жасмином, а я – карпатську форель з картопляним мусом і міцну каву». Чекаль із Діаною вдома: «Я приготував їй дві великі миски салатів: один із помідорів, огірків, капусти, кропу, политий оливковою олією, а другий – із ківі, бананів, яблук і апельсинів. […] Я розігрів собі вівсяну кашу, зробив бутерброди з маслом і червоним кав´яром й поніс у вітальню, а потім доніс великий чайник із заваркою зеленого чаю…» Давимуха: «Я замовив гарбузовий суп, закуску з баклажанами, сирники з родзинками, пряні хлібці з кунжутом, льоном, насінням соняшника, болгарським перцем, часником, томатами, зернистою гірчицею і зелений чай. За сусіднім столиком сиділа худа брюнетка, що їла салат із руколи, авокадо, чері, винограду, запиваючи це склянкою морквяного фрешу». Як набожний черевоугодник зміг розгледіти ці салатні подробиці за сусіднім столиком, для мене загадка світобудови, точніше, будови його ока. Та ось Давимуха пересідає за Діанин столик і замовляє їй усе, що та забажає. «А забажала Діана суп із водоростями вакаме, буріто з маринованими баклажанами, крамбл із пряних спецій, горіхів і сухофруктів, начос із гуакамоле, гречані хлібці, фруктову гранолу, ананасовий тортик і смузі “Бубль гум”». Діана – Бреґусові: «Замов мені гарбузовий суп, закуску з баклажанами, салат грузинський з волоським горіхом і кінзою, буріто з гуакамоле, пюре із зеленого горошку, пряні хлібці, рулет з вишнею й грейпфрутовий фреш. Ось, здається, і все. О, ледь не забула. І марципанові батончики». Горянський: «Я замовив собі тартар із лосося з гуакамоле й каре козулі в ельзаській паніровці з грушею, виноградом і соусом із лісових ягід та узвар. А вона – мікс листків салату з томатами чері та кедровими горіхами, коктейль із лісових ягід із сорбентом і зелений чай». Різні, здавалось би, люди, а акцент на їжі в усіх однаковий! І всі поведені на екзотичному жерті, з якого найекзотичніше, мабуть, – «марципанові батончики». Щось подібне є ще в романі О.Чорногуза «Золотий скарабей», де персонажі за бесідою переробляють на коштовне лайно не менш екзотичний харч і дорогі вишукані вина – з такою ж маніякальною деталізацією.

У мозаїчному творінні В.Даниленка персонажі розумно балакають (тобто абзацами видають інтернетну інформацію), їдять і п´ють (часом до відрубу), своїми до неправдоподібності дурними вчинками потверджують місцеперебування слави світу цього, а на словах ліплять із Діани Стогодюк щось на зразок Франкенштейнового творіння. «Вона завжди щось імітує. Її обличчя – це маски, зліплені з відбитків різних чоловіків, які були з нею в близьких стосунках. […] Але, зауважу, під жодною маскою не буде її справжнього обличчя, бо в неї його немає». Це так про Діану сказав Бреґус, який раніше Чекалеві зізнавався: «Я в неї вклав стільки почуттів, мрій, часу і грошей, що вже не можу від неї відмовитися». І цей постарілий, спитий історик без копійки за душею таки стане законним Діаниним чоловіком і куколдитиме за нею, певно, решту свого нікчемного життя. Що теж вельми дивно, оскільки Діані її депутат відстібнув сто тисяч доларів, аби вона не роздмухувала скандалу після того, як його колишня коханка хлюпнула їй в обличчя трішки кислотусі. От ви вийшли б заміж за вбогого облізлого бухоголіка зі зламаною вами ж психікою, маючи сто тонн зелених і можливість робити пластичні операції в будь-якій країні світу?

Втім, облишу проблему правдоподібності характерів і ситуацій у цьому творі (коли я прочитав про зустріч Діани з Путіним, яку на тлі ковідки влаштувала їй політсила Горянського, в мене аж мізки злиплися!). У тексті й без того вистачає місць, за які варто спитати не лише автора книжки, а й тих, хто редагував і коригував рукопис. «А хіба я схожа на пожирачку свиней і худоби?!» – обурюється Діана, а всі порядні свині обурюються, чому їм тут відмовлено у статусі худоби. Розмова про пузо. Один персонаж каже: «Думаю, дружині така подушка подобається», на що другий запитує: «А коли в тебе з´явиться своя?» Тут мова про подушку чи про дружину? Чи про відсутність доброго літредактора? Ось Чекаль приїхав по Стогодюк до музею й «Діану застав у СВОЄМУ маленькому кабінетику». Це що, його кабінетик перемістився з автосалону в її музей? А ще всі оці «утратив свідомість», «не звертайте увагУ» (пам´ятаєте реакцію на таке Артура Пепи з Андруховичевих «Дванадцяти обручів»?), «не говорить правду» (не каже правди), «усе більше» (дедалі більше), «не відстане» (у значенні «не відчепиться»), «кивнув головою» (авжеж не дупою), « – Ні, – сдєржанно прошамкал я» (ну, де тут шамкання?!), «загнаний у п´яту устюк» (остюк), «сон став єдиним часом доби» (спасибі хоч не порою року), «ЗАЙНЯВ друге місце на міській олімпіаді», «сир із білою ПЛІСІННЮ»… І цим нова книжка В.Даниленка змушує вкотре замислитись: коли вже видавництва даватимуть вичитувати рукописи фаховим літературним редакторам? Аби книжки не вражали читача словесною «плісінню».