Re:цензії

26.01.2022|18:52|Юлія Баір

Міжгалактична поетична мандрівка

Віта Кухарук. Планетарій / Видавництво Терен, Луцьк, 2021, 84 с.

Впродовж всіх зимових свят частенько слухала різдвяну пісню «А spaceman came travelling» («Один прибулець примандрував звіддаля») Кріса де Бурга. Вона настільки космічно неортодоксальна й сповнена такого позапланетного світла, що прилипає до серця свіжовикачаним з вулика медом без жодного кристалика зацукрованої банальності. Прибулець з далеких світів з янгольським обличчям приходить до ложа матері й немовляти в стаєнці, куди магічним чином (віра має в собі так багато іншопланетності, чи не так?) його притягує під час подорожі, завислий в небі корабель світлого гостя здається яскравою зіркою. Зореліт – зорею. Космічний янгол приносить в дар чудесну музику, що наповнює душі сяйвом, й побажання добра і миру для людства. 

Невипадковим чином (кожна інша щира віра займає місце віри у випадковості, чи не так?) саме в святкову пору до мене потрапила дарунком космічна збірка поезій «Планетарій» – дебютна для львівської письменниці родом з Рівненщини Віти Кухарук, свіженька, щойно з видавничої печі. По-святковому світла й приємна на дотик – для тактильної натури книжка починається з дотику до обкладинки, помережаної брунатними зорями-планетами. І планет, зірок, метеорів у збірці – цілий космос. Вона настільки наповнена космічними метафорами і поетичним сяйвом, що вже з перших віршів умощуєшся зручно в м’якому кріслі, відкидаєш догори голову й занурюєшся в захопливий позаземний простір під куполом «Планетарію». 

Зірок тут стільки, що хоч підставляй кишеню – неодмінно спіймаєш саме свою.

«зібрались зірки у ключі –

летять у далекий вирій

<…>

зіркам ж не потрібні візи,

ти теж – перелітна зірка».

 

Хоча не кожна зі зірок вміє літати, деякі треба вкручувати гайками ламп саме в найпотрібніших місцях. Як зірку, що веде до моря, про яке мріє лірична героїня. Зірку, мов маяк, тільки такий, що веде зі скамянілої суші до рятівних хвиль:

 

«О море,

Ластовинням на небі чайки…

Свідок їх почувань Селена

Ніжно вкрутить зорю як гайку,

Щоб до тебе я йшла спасенно». 

Зіркою, хоча тут важливо бути точною – Зіронькою, авторка називає свою маленьку донечку, з якою ще зовсім не знайома, але якій довіряє бути собою й обіцяє свою безумовну материнську любов – найменше й найбільше, що може дати мама власній дитині. Власне відкрити-виховати власну Зірку, спостерігаючи щодня її шлях і вмиваючись її світлом  – мрія кожної астроноМами. 

«Зіронько,

я зовсім тебе ще не знаю,

як ти світитимеш, скільки в тобі вогню,

чи любиш сузір’я – ці світлі зіркові зграї,

чи голе крайнебо зодіте в досвітнє ню».

 

Тут і «дитинчата комети тримаються мамі за хвіс» туляться до мами десь в їхній міжпланетній стаєнці, а мати примовляє кожному на гарні малючі сни: 

 

«як будеш старанним, то виб’єшся в гарну комету

й махатимеш ручкою всім телескопним агностикам!»

 

…і кожне мале, засинаючи, мріє під пледом

собі про китайку червону для пишного хвостика»

 

І Кеплеру (очевидно, таки не зірці «Кеплер-62» чи телескопу, а вченому астроному й філософу німцеві Йоганну Кеплеру) в позаатмосферні простори побажання різдвяні віршованими рядками стеляться:

«варяться сотні галактик в гігантській супниці.

 

Хай же лишаються зорі до тебе теплими –

станеш супутником, знайдеш собі супутницю,

дай Бог, планета якась усиновить, Кеплере»

 

Місяцю, як супутнику Землі й найближчому до нас космічному тілі, вділено особливу кількість образів і метафор. У віршах авторки місяць проступає в небі кавуновою скоринкою, червоніє, бо йому за щось соромно, гострить ікла, мов потойбічний упир,

«йде до лона

Землі як вірний слухняний песик

на укороченім повідку»

неуникний сам собі і світові, багатоликий, бо й самі «люди двозначні, як номери».

 

У віршах Віти Кухарук читачеві легко впізнати й співпережити емоції ліричної героїні. Вони ненав’язливі, неосудливі, натомість уважні, влучні, глибокі, вдумливі. І саме тому чіпкі. Без пафосу і самолюбування, без претензій на егоцентризм у метушні, де «маємо все, крім змісту», де «завжди розмитий найліпший кадр», з усвідомленням, що «попереду гори трупів,

і всі твої». І попри те з бажанням і готовністю йти. Ліричній героїні хочеться знати, кому сповідається Бог і чому в словнику його «рівно чотири слова – і всі сполучники». В коханні їй доводиться залишатися «між тобою і літературою», одягати шарф

«просто тому, щоб ти,

ніби щойно з дурки,

Не стояв сам у шапці

посеред літа».

 

Любовна лірика «Планетарію» здебільшого легка і тепла,  інколи гіркувата:

«він думав: достатньо любити,

 а треба «любити правильно».

горобчик засмучений».

Але завжди щира, відверта. В ній, як і у більшості творів, вміщених до видання не відчувається страху справжності. Ліричній героїні важливо бути собою в звичних і незвичних речах. Наприклад, прокинутися п’яною на Урані й наводити лад у галактиці, ніби на шахівниці. Чи кухонній стільниці. І без надміру дівочих зітхань, без перецукрованості просто і влучно підкреслити його місце у власному житті:

«бо якщо життя – дипломна робота, то

ти – мій висновок,

а інші всі –

просто список

використаної

літератури»

 

Гумор у збірці – як тепле світло. Без різких коліків реготу, без моралізування, без сарказму, та  не без дотепів самоіронії:

«я б утекла в парижі чи тибети,

але туди не ходить НЛО»

 

Про переростання одне одного у відносинах можна позітхати, а можна всміхнутися без самоправедности й з гідністю піти далі: 

«тобі до мене

чи мені до тебе –

не знаю вже,

кому тепер присісти».

 

В збірці багато звернень не лише до космічного, а й пошуку віддзеркалень небесних змістів у земному. Так поки «люди займалися сенсом на площах Еллади», принцеса старіла й на цвинтарі рим народжувалася нова «мораль: до біса мораль».

«дощ постарів у сніг,

сніг у надію визрів,

чемно на кожній зупинці

світ набирав пасажирів.

трохи новішали маски,

трохи старіли лиця,

і фліртували зіницями

з вікнами інші вікна

Найяскравіше зоряне небо в своєму житті я бачила в двох місцинах: в Карпатах і на мічиганській фермі за десятки миль від найближчого міста, де ніщо не могло світловим шумом розчинити захопливу яскравість небесних тіл. В обох я просякла до ниточки й довіку мерехтінням рясного метеотитного дощу. Спіймані там зірки я багато років несу крізь життя. «Планетарій» – це зірки поезії Віти Кухарук, які збиралися впродовж життя авторки у Львові, кожна по-своєму яскрава й виразна. Розгорнувши збірку, пірнаєш у спалах світла кожної й усіх разом. А вже після того, як перегорнеш останню сторінку, те світло залишає на серці теплий шар зоряного пилу – з пам’ятного походу в поетичний «Планетарій». Чудово, що той зоряний пил не доведеться змивати, як зі щасливо замурзаних черевиків після Карпат.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери