Віта Кухарук. Планетарій / Видавництво Терен, Луцьк, 2021, 84 с.
Впродовж всіх зимових свят частенько слухала різдвяну пісню «А spaceman came travelling» («Один прибулець примандрував звіддаля») Кріса де Бурга. Вона настільки космічно неортодоксальна й сповнена такого позапланетного світла, що прилипає до серця свіжовикачаним з вулика медом без жодного кристалика зацукрованої банальності. Прибулець з далеких світів з янгольським обличчям приходить до ложа матері й немовляти в стаєнці, куди магічним чином (віра має в собі так багато іншопланетності, чи не так?) його притягує під час подорожі, завислий в небі корабель світлого гостя здається яскравою зіркою. Зореліт – зорею. Космічний янгол приносить в дар чудесну музику, що наповнює душі сяйвом, й побажання добра і миру для людства.
Невипадковим чином (кожна інша щира віра займає місце віри у випадковості, чи не так?) саме в святкову пору до мене потрапила дарунком космічна збірка поезій «Планетарій» – дебютна для львівської письменниці родом з Рівненщини Віти Кухарук, свіженька, щойно з видавничої печі. По-святковому світла й приємна на дотик – для тактильної натури книжка починається з дотику до обкладинки, помережаної брунатними зорями-планетами. І планет, зірок, метеорів у збірці – цілий космос. Вона настільки наповнена космічними метафорами і поетичним сяйвом, що вже з перших віршів умощуєшся зручно в м’якому кріслі, відкидаєш догори голову й занурюєшся в захопливий позаземний простір під куполом «Планетарію».
Зірок тут стільки, що хоч підставляй кишеню – неодмінно спіймаєш саме свою.
«зібрались зірки у ключі –
летять у далекий вирій
зіркам ж не потрібні візи,
ти теж – перелітна зірка».
Хоча не кожна зі зірок вміє літати, деякі треба вкручувати гайками ламп саме в найпотрібніших місцях. Як зірку, що веде до моря, про яке мріє лірична героїня. Зірку, мов маяк, тільки такий, що веде зі скамянілої суші до рятівних хвиль:
«О море,
Ластовинням на небі чайки…
Свідок їх почувань Селена
Ніжно вкрутить зорю як гайку,
Щоб до тебе я йшла спасенно».
Зіркою, хоча тут важливо бути точною – Зіронькою, авторка називає свою маленьку донечку, з якою ще зовсім не знайома, але якій довіряє бути собою й обіцяє свою безумовну материнську любов – найменше й найбільше, що може дати мама власній дитині. Власне відкрити-виховати власну Зірку, спостерігаючи щодня її шлях і вмиваючись її світлом – мрія кожної астроноМами.
«Зіронько,
я зовсім тебе ще не знаю,
як ти світитимеш, скільки в тобі вогню,
чи любиш сузір’я – ці світлі зіркові зграї,
чи голе крайнебо зодіте в досвітнє ню».
Тут і «дитинчата комети тримаються мамі за хвіс» туляться до мами десь в їхній міжпланетній стаєнці, а мати примовляє кожному на гарні малючі сни:
«як будеш старанним, то виб’єшся в гарну комету
й махатимеш ручкою всім телескопним агностикам!»
…і кожне мале, засинаючи, мріє під пледом
собі про китайку червону для пишного хвостика»
І Кеплеру (очевидно, таки не зірці «Кеплер-62» чи телескопу, а вченому астроному й філософу німцеві Йоганну Кеплеру) в позаатмосферні простори побажання різдвяні віршованими рядками стеляться:
«варяться сотні галактик в гігантській супниці.
Хай же лишаються зорі до тебе теплими –
станеш супутником, знайдеш собі супутницю,
дай Бог, планета якась усиновить, Кеплере»
Місяцю, як супутнику Землі й найближчому до нас космічному тілі, вділено особливу кількість образів і метафор. У віршах авторки місяць проступає в небі кавуновою скоринкою, червоніє, бо йому за щось соромно, гострить ікла, мов потойбічний упир,
«йде до лона
Землі як вірний слухняний песик
на укороченім повідку»
неуникний сам собі і світові, багатоликий, бо й самі «люди двозначні, як номери».
У віршах Віти Кухарук читачеві легко впізнати й співпережити емоції ліричної героїні. Вони ненав’язливі, неосудливі, натомість уважні, влучні, глибокі, вдумливі. І саме тому чіпкі. Без пафосу і самолюбування, без претензій на егоцентризм у метушні, де «маємо все, крім змісту», де «завжди розмитий найліпший кадр», з усвідомленням, що «попереду гори трупів,
і всі твої». І попри те з бажанням і готовністю йти. Ліричній героїні хочеться знати, кому сповідається Бог і чому в словнику його «рівно чотири слова – і всі сполучники». В коханні їй доводиться залишатися «між тобою і літературою», одягати шарф
«просто тому, щоб ти,
ніби щойно з дурки,
Не стояв сам у шапці
посеред літа».
Любовна лірика «Планетарію» здебільшого легка і тепла, інколи гіркувата:
«він думав: достатньо любити,
а треба «любити правильно».
горобчик засмучений».
Але завжди щира, відверта. В ній, як і у більшості творів, вміщених до видання не відчувається страху справжності. Ліричній героїні важливо бути собою в звичних і незвичних речах. Наприклад, прокинутися п’яною на Урані й наводити лад у галактиці, ніби на шахівниці. Чи кухонній стільниці. І без надміру дівочих зітхань, без перецукрованості просто і влучно підкреслити його місце у власному житті:
«бо якщо життя – дипломна робота, то
ти – мій висновок,
а інші всі –
просто список
використаної
літератури»
Гумор у збірці – як тепле світло. Без різких коліків реготу, без моралізування, без сарказму, та не без дотепів самоіронії:
«я б утекла в парижі чи тибети,
але туди не ходить НЛО»
Про переростання одне одного у відносинах можна позітхати, а можна всміхнутися без самоправедности й з гідністю піти далі:
«тобі до мене
чи мені до тебе –
не знаю вже,
кому тепер присісти».
В збірці багато звернень не лише до космічного, а й пошуку віддзеркалень небесних змістів у земному. Так поки «люди займалися сенсом на площах Еллади», принцеса старіла й на цвинтарі рим народжувалася нова «мораль: до біса мораль».
«дощ постарів у сніг,
сніг у надію визрів,
чемно на кожній зупинці
світ набирав пасажирів.
трохи новішали маски,
трохи старіли лиця,
і фліртували зіницями
з вікнами інші вікна
Найяскравіше зоряне небо в своєму житті я бачила в двох місцинах: в Карпатах і на мічиганській фермі за десятки миль від найближчого міста, де ніщо не могло світловим шумом розчинити захопливу яскравість небесних тіл. В обох я просякла до ниточки й довіку мерехтінням рясного метеотитного дощу. Спіймані там зірки я багато років несу крізь життя. «Планетарій» – це зірки поезії Віти Кухарук, які збиралися впродовж життя авторки у Львові, кожна по-своєму яскрава й виразна. Розгорнувши збірку, пірнаєш у спалах світла кожної й усіх разом. А вже після того, як перегорнеш останню сторінку, те світло залишає на серці теплий шар зоряного пилу – з пам’ятного походу в поетичний «Планетарій». Чудово, що той зоряний пил не доведеться змивати, як зі щасливо замурзаних черевиків після Карпат.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/01/26/185241.html
|
