Re: цензії
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
- 17.03.2024|Ольга Шаф, м.ДніпроКоло Стефаника
- 15.03.2024|Ірина ФотуймаДух єства і слова Богдана Дячишина
- 14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наукРадянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
- 09.03.2024|Тетяна Дігай, ТернопільІнтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
- 09.03.2024|Ігор ЗіньчукСвідомий вибір бути українцем
- 07.03.2024|Богдан Дячишин, ЛьвівСтудії слова єднання
- 07.03.2024|Василь ДобрянськийГроші пахнуть пригодами
- 06.03.2024|Валентина Семеняк, письменницяМайбутнє за вогнярами і мальвенятами
- 03.03.2024|Ігор ЗіньчукМоя правда
Видавничі новинки
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
- Анатолій Дністровий. "Битва за життя: щоденник 2022 року"Історія/Культура | Буквоїд
- Павло Паштет Белянський. "Я працюю на цвинтарі"Проза | Буквоїд
- Марк Лівін. "Космос, прийом"Проза | Буквоїд
Re:цензії
Звук, що торкається серця
Андрій Содомора . Про що писати … – Львів: Апріорі, 2021. – 152 с., іл.
Виписуємо чужі думки, записуємо власні. До деяких повертаємося знову, щоб освіжити в пам’яті, інші – фіксуємо вперше. Так і Андрій Содомора: повертається подумки в дім Горація («Долівка в сабінській світлиці Горація»), повертається до Вергілія (його «Сніданок» є предметом роздумів у прозовій замальовці «І далі! І далі!»), до теми пам’ятника як дерева, а не мертвого монумента і слави як тихої згадки, на противагу галасливому фурору («Слава і дерево»). З варіаціями цих роздумів читач А. Содомори зустрічався в книзі «Афористичні етюди» (2016). Між іншим, словесні замальовки А. Содомори доповнюються оригінальними ілюстративними вкрапленнями Олександри (Лесі) Квик, які увиразнюють письменницьку думку Андрія Содомори, є своєрідним поверненням до есе засобами живопису.
Повертається людина до чогось цінного, що зігріває їй душу, пробуджує згадки. В даному разі це не тільки Горацій, Вергілій, Лорка – це зв´язок часів, це жива пам’ять, що не розтрачує скарби, які дісталися в спадок. Це працьовитість і скромність, яка не кричить на дахах, але «кожен звук торкається серця» («Енеїда», Гомер).
Торкається, аби відлунити. Коли читаєш про «movimentum» (порух часу), згадуєш не тільки Франкове: «життя — момент і зложене з моментів», а і те, що момент – мов мент, короткий і швидкоплинний. Саме про це слова Марціала, звернені до Постума: «Житимеш завтра? Пізно вже й нині, Постуме, жити: мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив» («Добрі / погані новини», С. 6). Древні вважали: майбутнє непевне, сьогодні швидкоплинне (на наших очах стає минулим), тож тільки той, хто може без докору озирнутися в минуле, є мудрим. Одначе «порух часу» нагадує ще і про порух душі, бо ж погодьмося: кожен час має душу.
Як на мене, древній час очима, А. Содомори, є час утемперований («Утемперований чоловік», С. 7). Як співзвучні ці слова: tempora («час») і «темпера» (техніка живопису, що змішує та пом’якшує фарби). Древні і справді уникали крайнощів, прагли золотої середини як вияву гармонії фізичного і психічного світу. В наш час швидких темпів (fuga – швидкий плин), біжимо, не наздоганяючи, а втікаючи (fugit – втеча). Від себе теж. Про це міркуєш, читаючи «Момент і вічність» (С. 21). І замислюєшся, чому так?
Прагнемо спочинку, та не хочемо чути наших справжніх запитів. Але ж як суголосні слова requiescit (лат. «спочиває») і request (анг. «запит»). А це і на думку не спадало, доки не вдивилася в «Морський пейзаж» (С. 11). А що таке морський пейзаж, як не пейзаж житейського моря? Того, що про нього в есе «Сон»: «Море частіше роз’єднує, ніж єднає» (С.112).
Справді: один дуже скромний і йому досить малого, він почувається сповненим досита. А іншого розпирають забаганки і хоча у нього всього забагато, він ненаситно прагне ще і ще. Або і така ситуація, коли міряєш своє життя чужим кроком, заздриш комусь. І це не просто роз’єднує, це краде радість у заздрісника. А. Содомора у есе «Веселосте моя…» (С. 108) нагадує, що радість і втіха – не абсолютні синоніми, бо можна і зловтішатися («злорадіти» не можна, бо радість і зло несумісні). Веселість ближча до короткотривалої втіхи, ніж до тривалої радості. Мені веселість асоціюється з веслом, що то виринає з води, то занурюється в неї, отже, є почасти залежною від житейського моря. Тоді як радість – сонце над тим морем.
А яка радість у людського серця? Потреба звертатися. (озиратися на когось, промовляти до когось), а не тільки повертатися (повторити шлях у зворотному напрямку). Бо шлях можна пройти мовчки, не промовивши і не почувши ні слова. З відчуттям цілковитої самотності та порожнечі. Цей мотив, знаний із «Осіннього дня» Р.М. Рільке, особливо відчутний у перекладі І. Качуровського, що його наводить А. Содомора в есе «По листю ворушкому» (С. 28):
Бездомнику вже хати не звести
Самотник буде серед самоти
Листи писати довгі і читати
В безсонні та алеями блукати
Тривожно там, де віються листи».
«Повіявся кудись», – кажемо коли хтось зникає в невідомому напрямку. Віються листи. Загублені листи, що не дійшли до адресата… Листи, шо залишилися без відповіді і через те у душі відправника панує тривога: що там з адресатом, як він, чи не трапилося якого лиха?
У есе А. Содомори часто згадуються листи античних авторів і теми, що порушувалися в тих листах. І самі античні автори постають відправниками листів не тільки сучасникам, а і нам – нащадкам. Інша річ, що ми забуваємо: листи оті – листя живого дерева, дерева пам’яті. Як усяке листя, воно може зотліти (зазнати розкладу; згаснути без нових іскор думки; злитися з тлом і зникнути в житейському морі), а може прорости новим листям.
Те великою мірою залежить від кожного. І від того, чи ми озираємося, чи звертаємося до минулого. І від того, як ми це робимо: чи з примусу, чи з любові. Про це А. Содомора у фіналі есе «Дві чесноти» (С. 103) мовить так: «страх приходить сам, а до справжньої, глибокої любові треба йти, часто й геть не гладкою дорогою…». Краще не скажеш, бо таки треба йти, аби чути не тільки себе, а і тих, хто поряд з нами, і тих, на чиїх плечах ми стоїмо…
Коментарі
Останні події
- 15.03.2024|16:37У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
- 14.03.2024|11:27Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
- 09.03.2024|14:20Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
- 06.03.2024|18:34Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
- 05.03.2024|11:11У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
- 05.03.2024|11:09«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
- 01.03.2024|13:50«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві
- 27.02.2024|14:06«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
- 21.02.2024|13:57Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
- 21.02.2024|13:0211 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»