«Не спаплюжити проліска своєї юності, з честю вийти з крутих поворотів,

 що їх достачає життя, не піти на фальшивий голос,

не спокуситись на легку здобич – от коли всі оті перешкоди взято,

 тоді маємо право на золотий передзвін дозрілого віку.

Могти без страху і сорому оглянутись на пройдешнє –

одна із запорук щасливої – чого ж боятись цього слова? – старості»

Ірина Вільде. Через місток памʼяті… (1972)

            Дивна письменниця ота Ірина ВІЛЬДЕ – Буковинська Ніоба. Ніби не заборонена, обласкана совітською владою, перша українська жінка-письменниця – лавреатка премії імені Т.Г. Шевченка (1963) у „благословенні“ ідеологічні часи, коли літературою керували усі, кому не лінь, забуваючи просту істину, що Література, як і Природа, повинні розвиватися тільки за їм притаманними законами…

         Її «Сестри Річинські» і нині викликають дискусії. Нещодавно Володимир Яворський категорично заявив, краще, аби вона писала у стіл, сиріч у шухляду, бо такий той роман контрастний в ідейному, ідеологічному й естетичному плянах.

         Першу монографію про письменницю написала Марія Вальо ще 1962 року, вона ж  уклала і бібліографічний покажчик через десять літ. Відтак вже чернівчани Василь Костик і Наталія Маковій 2018 року в Чернівцях видали біобіліографічний покажчик «Ірина Вільде (1907-1982)». Цим, напевне, пояснюється потреба підсумкового видання, де би охоплювалася література про Ірину Вільде (Дарію Іванівну Полотнюк, з дому Макогон) з 1934 по 2020 рік включно.

         Сам покажчик поділений на дві частини: Частина 1. Бібліографія творчості (Розділ І. Творчий доробок Ірини Вільде; Розділ ІІ. Література про життя і творчість Ірини Вільде); Частина 2. Маловідомі твори. Спогади. Епістолярій.

         Відкриває книжку передмова Ірини Вільде, написана нею до видання 1972 року, в якій письменниця виповідає дозволений варіянт своєї життєвої і творчої біографії, в якій зокрема говорить про творчі впливи на неї: її батька, «народного вчителя і письменника Дмитра Макогона» і її вчителя Михайла Яцкова, під впливом творчости якого Вільде написала свої славновідомі «Окрушини» 1969 року. І ще двох письменниць називає Вільде, «досмертними, добрими моїми феями», «дві каріатиди польського письменства, два видатних таланти світової літератури – Марія Домбровська й Софія Налковська». Здається порівняльних студій творчости цих письменниць досі нема.

         Передмова Маріанни Мовної розкриває історію біобіографічних видань про Ірину Вільде, і як така є компактна і фактографічно наповнена.

         Що стосується белетризованої біографії Ірини Вільде, то треба назвати  есеї про Ірину Вільде «Кинути каменем» (2016), автором яких є львівський письменник Роман Горак, Він товаришував із молодшим сином письменниці Максимом, вчився разом із ним на хімічному факультеті Львівського університету і студентом жив у письменниці на квартирі.

З другої частини книжки, щемливими є матеріяли письменниці про батьків6 «Лист до мами (з нагоди «Свята Матері»), 1936; «Спогад про батька», 1966.

«А Ти знаєш, що тому пʼять років уже друкувались запрошення на Твій ювілей, але їх не роздали. Пробач, це не докір, це – біль. Кажуть, що батьки тільки раз роблять дітям прикрість, коли вмирають, але і тієї не зробили б, коли б це було в їх силі»… До речі, Дмитру Макогону (28 жовтня 1881 - 17 жовтня 1961) невдовзі виповнюється 140 років від дня народження і 60 років від дня смерти. Але Івано-Франківськ і досі не може встановити письменнику бодай анотаційну дошку.

З вибраного листування (до Михайла Яцкова, До Осипа Назарука, до Богдана Ігоря Антонича, до Івана Керницького, до Агати Турчинської і листів Юрія Смолича до Ірини Вільде та ін.) цікавим є лист 24-річної Дари Макогон до Михайла Яцкова, в якому, серед инчого, вона пише таке: «Часом здається мені, що Ви, артисти, дивитесь на нас, людей згори, а Вам здається, що ми не розуміємо Вас, а ми, люди, дивимось на Вас, як на богів, і забуваємо, що Ви тільки у деяких хвилинах можете бути артистами. Звідти й відвічна прірва між Вами а нами» (лист датований жовтнем 1931 року, Станиславів).

Спогадовий блок невеличкий, найраніший матеріял датований 1936 роком, її авторка Володимира Яцишин (1907-1970), товаришка Ірини Вільде, з якою вона працювала в коломийському часописі «Жіноча доля» («Пішком на Говерлю»). Це радше нарис, а не спогад. Також тут надрукований спогад доньки  Володимири Яцишин пані Марії Хабурської, Світлани Флис, Петра Арсенича, Наталії Черннюк, І. Соколівської (імʼя не розшифроване), так розумію донька письменника Івана Зубенка (1888-1940), який покінчив життя самогубством у Коломиї, аби не потрапити в руки НКВС.

Беззаперечно, що це видання виповнює творчий і життєвий шлях української письменниці, чия доля, чия творчість і чия біографія залишаються знаковими для української культури ХХ століття. А її твори («Метелики на шпильках», «Бʼє восьма», «Неповнолітні діти», «Сестри Річинські», «Окрушини» залишаються в золотому фонді української літератури.