Ця книга читається, як дихається. Глибоко і легко. У ній – зо три десятки коротеньких оповідань, зрошених щедрими дощами мелодійної української лексики та бурхливими зливами емоцій,  літніми грозами й усіма кольорами веселки, запахами озону та різнотрав’я, багатоголоссям людей і птахів, несподіваними поворотами швидкоплинних сюжетів… Іноді аж дух перехоплює! 

  «Дочекатися божих птахів»… Ця назва не випадкова. Вона ніби сама випурхнула із густо сплетеного сюжетного гнізда оповідання «Бузьки», хоча це словосполучення у текстах взагалі відсутнє. Зате воно рефреном звучить чи не у всіх творах львів’янки Наталії Яреми. Її герої завжди щось очікують, на щось сподіваються, та приходить лише те, що освячене любов’ю, – до рідної землі, до жінки чи чоловіка, до людей… «Гупнуло яблуко – може, то Стефан прийшов?» («Сахалін»), «В глибину скочити не боявся, а якогось глупого сміху настрашився. А, може, просто по-справжньому Настю не любив?» («Топельниця»), «Люди, втомлені карантином, виглядали так, ніби їх випустили з в’язниці» («Класна маска»)… Чи не заявка на добру прозу, пронизану питаннями і відповідями на морально-етичні проблеми нашого сьогодення?

Перша збірка оповідань Наталії Яреми отримала схвальні відгуки журі Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози на кращу книжку 2020 року «Крилатий Лев». Її засновник та керівник проєкту – відомий український письменник Олесь Дяк, котрий став і літературним редактором даного видання. Книжка, вочевидь, тільки виграла від цього добре вичитаними текстами, соковитою літературною мовою, у канву якої органічно вплетено сучасні наддністрянські, надсянські та бойківські говірки, що сходяться на території західних окраїн Львівської області. Наведу для прикладу діалог героїнь оповідання «Доля»:

-       Вірко, подружко! Йой, скільки літ, скільки зим!

-       Лесю, тішу сі, же м ти здибала! Бо ми сі всі розлетіли після тої науки та й по всьому!

-       - Йой, подружко, я так само радію, же м ти зустріла на дорозі! Як живеш? Як здоров’я, діти, чоловік?

-       Та нічого. Маю двійко дітей. Доньку та сина. Син сі ще вчить, здобуває освіту. А донька… Та маю з неї трохи гризоту – тридцять два, а все в дівках ходить…

Розмовна мова гармонійно вписується у літературну і дає можливість відтворити передусім мовний колорит краю, надати відповідного забарвлення мові персонажів.

Добре те, що авторка не переобтяжує читача місцевими говірками, навпаки, мова її розмаїтих за тематикою оповідань – унормовна українська літературна. Вона прекрасно володіє лексичним матеріалом цього жанру – невеличкого за обсягом розповідного твору здебільшого про одну або декілька подій у житті людини чи кількох людей.

Попри те, що це збірка оповідань, добру третину з них без перебільшення можна назвати новелами. Бо саме цьому жанру характерні гострі сюжети з несподіваною розв’язкою, лаконічне письмо, психологізм. Його появу відносять до епохи Відродження, коли розповідний твір про якісь нові події називали новелою. В українській літературі до новели зверталися М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Хвильовий, Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Олесь Гончар, Ю. Яновський, Є. Гуцало, Григір Тютюнник, В. Медвідь, Євгенія Кононенко, Галина Пагутяк та інші.

Герої новел Наталії Яреми також розкриваються у дії, тобто через фабулу, яка буває доволі простою і рідко – сплетеною (це визначення фабул увів у вжиток ще Арістотель). Скажімо, у творі «Летимо» сюжет розвивається стрімко:  головний герой оповіді Іван повернувся з війни додому без ніг, заледве пришкандибав на протезах. Довго чекав на зустріч зі своєю коханою дівчиною Надійкою, а коли вона відбулася, «…розмова була такою, мовби між знайомими. А ще він вловлював нишком її погляд, але той погляд був вже не таким, як колись, а якийсь жалісливий. Видно, шкодувала його, нещасного каліку».

Здавалося, клята війна відібрала щастя. Проте несподівана поява дівчини Усті із сусіднього села все змінила. А ще не так давно вона була зовсім дитиною! Іван добре пам’ятав, як брав її на руки, піднімав високо і питав: «Ну що, Устю, летимо?». А тепер… Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись! Ми кохаємо з Устею один одного»… На весіллі, коли вже «музики задавали бубна», Устя, як у дитинстві, вигукнула на весь світ: «Летимо!».

На перший погляд, проста житейська ситуація, але авторці вдалося простими слова розказати про складні перипетії людських доль, глибокі почуття молодих людей. Власне, це твір на тему кохання, про яке так часто говорять, але ніхто толком не знає, яким воно має бути. Та коли зустрічаються з ним, то впізнають одразу.

Таких новел у збірці Наталії Яреми чимало. Це і згадувані оповідання «Доля», і «Бузьки», а також «Гей, забава!», «Мама», «Мавка», «Слив’яники»…

Література, зазвичай, оперує образами, і в цьому полягає її художня специфіка.  Інформація світу перетворюється у свідомості творця на образи, відбувається своєрідний «переклад» мови світу на мову літератури. Сенс такого перекладу зосереджується у можливості письменника оволодіти небуденною мовою образності, зануритися у глибину слова, у його корінь, щоб увиразнити сприйняття світу та його тлумачення.

«Вона любила минувшину… Ту минувшину, де ще серпами в полі жали жито, де зі стріх капала березнева вода, а зимою сніги залягали під ті самі стріхи… І зими ті були сині-сині, люті-люті, але такі чарівні і магічні…» – так починається прикінцеве оповідання «Минувшина», про яке варто сказати окремо. На відміну від інших творів збірки, автор не називає імені головної героїні, але читач має змогу чітко уявити її… Ту, яка любить минувшину, де «дівчата купались у річці в довгих білих сорочках і прали праниками».  Зав’язується інтрига, яка збуджує уяву. Минувшина, наче якийсь важкий тягар, здається, ось-ось загальмує подальший розвиток сюжету…

Та раптом «…чомусь забринчала бджола… І чомусь знову в’юнка стежка вела її через густий і темний ліс. Вона не знала його імені, хто він, ані його родини, але точно знала, що вони зустрічалися у минулому житті».

То була начебто звичайна зустріч з молодим симпатичним чоловіком у модних кросівках, джинсах, з айфоном у руках. Але у тому і суть інтриги, яку авторка тримає до останнього. Розв’язка цієї епізодичної фабули спресована лише в одному реченні: «Вона так любила минувшину, а з ним захотілося майбутнього!». Лаконічно, експресивно, як постріл – прямісінько в серце. За усіма ознаками цей твір є фактично новелою, де письменниця у конкретно-чуттєвій формі розкриває суть зображуваного.

Ще одна помітна риса оповідань – їх образи глибоко індивідуалізовані. У невеликому просторі цього жанру постають образи-персонажі, змальовані кількома виразними штрихами (портрет, мова, поведінка), але ці штрихи надають персонажу індивідуального забарвлення, окреслюють його сильні і слабкі сторони.

Можна ще багато говорити про магічну силу слова першої прозової книжки молодої львівської письменниці, про тонку матерію почуттів, якими вона наділяє своїх персонажів, про зовнішню простоту художньо-виражальних засобів… У цілому ж Наталії Яремі вдалося зачепити читача «за живе», сколихнути у його душі далекі чи близькі спомини, повірити, зрештою, у незнищенну силу любові, яка, власне, і тримає цей світ на тонкій павутині життя.