Як багато залежить від першого речення у будь-якому творі! Той, кому вдається знайти його серед тисячі інших, вже має стовідсоткову гарантію, що читач (незважаючи на величезний об’ємкниги) повністю «зануриться» у текст. Хто-хто, а Анна Морозова – відома мандрівниця, тревел-журналістка, авторка колонок у журналахInspired, TheVillage, FurFur, BirdinFlight, яка об’їхала 70 країн та здійснила навколосвітню подорож автостопом у синьо-жовтому комбінезоні – знає про це добре. Саме тому авторці віриш з першого слова. «У Буенос-Айресі в розпал літа, наприкінці січня 1992-го року четвертий помічник капітана Сашко Розов стояв із червоним прапором перед радянським посольством і проклинав усе на світі» – так починається пригодницький роман «Четвертий помічник святого Христофора». Це книга про кохання і ненависть, про дружбу і зраду, про честь і лицемірство, про любов до рідної землі, міста і сім’ї, про життя і смерть. «Останньої» у запропонованому тексті доволі. Вона буквально по п’ятах переслідує двох друзів – моряків Олександра Розова і Марка Дуся. 

Авантюрно-психологічний роман багатий символікою, емоційною насиченістю. Це калейдоскоп подій, яким притаманний значний відрізок часу. А ще він (роман) ніби балансує на межі двох часових площин, де головні герої, час від часу вдаючись до споминів, буквально розчиняються в них й у такий спосіб наповнюють, збагачують і, воістину, зміцнюють цілісність твору, надаючи йому не лише інформаційно-пізнавальну вартість, а й – духовну. Чого лише варті «витягування на поверхню» подій із воєнного дитинства капітана Самойлова у блокадному Ленінграді і отримання від батька священної реліквії – хреста із зображенням святого Христофора песиголовця. Особисто для мене справжнім відкриттям стала інформація про згаданий образ Святого, який у християнському світі виявляється має велике значення. Забігаючи наперед, додам: католицька реліквія, якій багато сотень років і яку тримав у своїх руках сам Марко Поло, невідомо як і коли щезла з італійської землі, натомість опинилась аж в Російській імперії і навіть значилась в ілюстрованому каталозі «Алмазний фонд СРСР». Анна Морозова неперевершена майстриня тримати інтригу до кінця. Зізнаюсь – їй це вдається. З цим хрестом на шиї Розов пройде увесь довгий шлях – від початку і до кінця. (У католиків саме цей святий патрон всіх мандрівників. І до нього також звертаються за допомогою під час епідемій та мОрів. Чи не цікаво? Але це вже окрема історія). 

Заради кохання – на край світу

Мандруючи сторінками цього «полотна», читач неабияк збагатить свій кругозір, що стосується нашої планети, особливо її двох материків - південної та північної Америки, культурних традицій і реальної ситуації в тамтешніх країнах (Аргентина, Болівія, Колумбія, Перу, Чілі, Мексика тощо). Разом з головними персонажами опиниться біля монументу Мітад-дель-Мундо – «Середина світу», згодом у Каліфорнійському національному паркові Йосеміті. А ще «торкнеться» очима першого у світі видання «Божественної комедії», пергамент якої був виготовлений зі шкіри… ягнят.

У центрі подій український теплохід, який арештували за борги: СРСР розвалився, помполіт втік і забрав із собою касу і паспорти. Ситуація дуже критична: кілька місяців моряки голодують, вони без роботи і їжі, ні від кого не мають допомоги, а один з моряків спалює себе перед будівлею колишнього радянського посольства. Двадцятидворічний Саша Розов відважується на божевільний план: повернутися автостопом додому в Одесу по землі, доїхати до Аляски, а звідти перейти через лід Берингової протоки. 

Спонукати до такого вчинку може тільки одне – шалене кохання. Ім’я коханої Діани він повторює як молитву. Заради неї готовий йти на край світу і стерпіти будь-які муки. Так воно і станеться… В одному з подальших монологів під час втечі від аргентинських мафіозі, коли попереду було ще вісім країн і Берингова протока, волею щасливого випадку, опинившись в одному з перуанських монастирів, він розпачливо кидає в простір: «Тоді навіщо все це?». І відповідь не забарилася – заради кохання. Так «відповіло» власне серце. До слова. Серце Олександра Розова, яке фізично «не могло вмістити в собі всю красу світу» було щирим і відкритим, люблячим, товариським, співчутливим і милосердним. Зазвичай рідкісні чесноти у такому віці. Але одного разу…  

Без паспортів, від Аргентини – до Берингової протоки: подих смерті

Є у романі цікавий сюжет, коли помилково опинившись в болівійській в’язниці Сан-Педро (а насправді це була мафіозна наркоструктура, щось на взірець «країни в країні»), Сашко Розов, аби вирватись на волю, влаштовує втечу за рахунок підстави «власника» в’язниці, і навіть готовий був… на вбивство. На щастя «сія чаша» його оминула. Повірте, це дуже важливий у книжці момент, іншими словами – «їжа» для роздумів. Бо що ми насправді знаємо кожний про себе? Короткі рядки біографії? Де народився, вчився, коли одружився? І все? Пізнати себе, свою істинну природу можна не тільки під час «віпасани» (довготривале мовчання, до якого вдавалась одна з персонажок) чи медитації, а й під час екстремальних ситуацій, так званих випробувань, аби остаточно пересвідчитись, що людське життя далеко не рай. І що важливо, як не втратити у собі оту людину, про яку у свій час написав поет Симоненко: «Ти знаєш, що ти — людина.Ти знаєш про це чи ні?». Тож, відкривши у собі «нову правду», Розов й надалі залишається людяним. Мені це нагадало одну східну мудрість про те, що в людині живе дві собаки: біла і чорна. Все залежить від того, яку з них ми більше «підгодовуємо». 

Уперше подих смерті Розов відчув, коли перебігав перед носом потягу, який летів на шаленій швидкості: «Пронесло. Смерть лиш потрепала его за ухо и умчалась дальше по своим делам. В голове стучала одна-единственная мысль:«Это возможно! Я могу добраться до Одессы. Я перейду Берингов пролив по льду. Я вернусь домой!».Своїми намірами Розов ділиться з капітаном, який його підтримує і… віддає той самий хрест з проханням передати у Санкт-Петербург сестрі. Для правдолюбця Сашка це дуже зворушливий момент, майже як благословення і знак Згори. Чому юнак стає заручником долі? Про це читач дізнається наприкінці твору після його випадкової зустрічі із втікачем помполітом аж у США, де той встиг «пустити коріння» (завдяки вкраденим коштам і паспортам із теплоходу) і замаскуватись під українського дисидента – втікача.  

І ще одне. Мене завжди хвилював біблійний рядок «бійтесь бажань», бо викликав ряд питань. У цій книзі я несподівано знайшла на нього глибоку і вичерпну відповідь із вуст падре Франциско. Його історія вражає! Живучи в Римі, просив Бога можливість здійснити духовний подвиг. Бог почув падре і той опиняється місіонером в Перу, в місті Юнгай. Начитавшись Кампанелли і Платона, мріяв створити у цих місцях мало не духовний соціалізм. Але… ось що писала преса про це туристичне містечко за кілька днів після тамтешнього небувалого досі землетрусу: «Одна з вершин гори Уаскаран – близько 80 мільйонів тон льоду і каміння – зірвалась з висоти шість тисяч метрів, вихлюпнувши гірське озеро. Лавина шириною в 900-1000 метрів, хлинула на місто, миттєво замурувавши його восьмиметровим шаром болота, яке, засихаючи, зцементувало все місто у гігантську могильну плиту. Із 25-ти тисяч люду врятувалось осіб сто, ті, хто встиг добігти до цвинтаря, розташованого на пагорбі, та кілька сот дітлахів, які на той момент знаходились на цирковій виставі, яка відбувалась на околиці міста». Разом з дітьми був падре Франціско. Спокійно читати розповідь ченця неможливо… Холод і голод, стовп пилу, суцільна темрява, нові поштовхи земної кори, тваринний страх, жодної допомоги – чотири дні поспіль. Не дивно, що багато присутніх повірили в кінець світу. Що й не кажіть, «широке поле» для духовного подвигу…

Кожна людина – це окремий всесвіт, досвід, сприйняття довкілля, вже не кажучи про рівень свідомості. Авторка роману влучно передає стан душі обох персонажів, коли вони дивом, правдами і неправдами опиняються (їм таки дозволено!) тиждень пожити у жіночому монастирі, звісно, завдяки згаданому ченцеві. Тут є важливий момент, як під впливом перебування у закритому середовищі (поза соціумом), а йдеться про монастирську церкву, змінюється поведінка наших книжкових героїв: вони на якийсь час добрішають, починають іншими очима дивитись на світ, на ситуацію в якій опинились: «В церкви все казалось иным, ирреальным, потусторонним, вневременным, там по-другому пахло, сильнее и глубже ощущались звуки и голоса, свет, проходивший сквозь разноцветные витражи, преображал знакомые предметы, а сам воздух дрожал, словно потревоженный чим-то невидимым присутствием. В этой атмосфере Розов с его вечно бледным, четким профилем, с копной светлых волос напоминал Марку застывшую мраморную статую. Иногда такой знакомый и уже ставший родным четвертый помощник пропадал вовсе, его замещал кто-то другой, совершенно Дусю неизвестный. Он читал вместе с остальными верующими псалмы, внимательно слушал проповеди и часто сжимал под одеждой самойловский крест, думая, что на него никто не смотрит». 

Про первозданну Вічність і силу символіки

Пройшовши через низку пекельних страждань і випробувань, залишившись віч на віч із самим собою та перед бездонним і льодяним океаном, герой роману несподівано осягає таємниці свого внутрішнього світу. Берингова протока випробовує на міцність не лише його тіло, а й свідомість. У первозданній тиші Аляски моряк пізнає істину буття, іншими словами – торкається Вічности. Роман пронизаний філософськими роздумами, які буквально «підштовхнули» мене, як читачку, подивитись на себе збоку, на власні дії і вчинки: а чи б я зуміла пройти такий самий шлях, як головний персонаж?

Роман тотально багатотемний. Скажімо тема продовження Роду. Її озвучує панамський повстанець Бенджі, який особливо наголошує на цьому  під час розмови: «Запам’ятайте мої слова, нема нічого найважливішого, аніж зберегти свій рід». Хвилює це також перед стратою і приятеля Сашка Марка Дуся: «Що залишиться після нього, напис на парті в дикому панамському селі? Хто його згадає?». 

А ще книга насичена символікою. Уважний читальник обов’язково зауважить і виокремить для себе найосновніші акценти. Вражаючий опис із підняттям синьо-жовтого стягу Незалежної України, звістка про це застала команду українського теплохода в Аргентині. Цю місію виконав найвідважніший матрос із Ковеля Марк Дусь: «Не церемонясь, быстро стянул с кормового флагштока красный флаг и безо всякого пиетета пихнул его, будто сдернутую с карниза старую штору, в руки ошалевшему, немому Рябчуку». І це ще не все: «Дусь приволок из малярки банку белой краски и, взобравшись к боцману, помог ему закрасить оставшийся на трубе после эмблемы (серп и молот) черный траурный след, тень поверженного символа». Отой чорний слід – хай і невеличка художня деталь, але дуже важлива і містка в даному контексті, як нагадування про жахливу темну тоталітарну епоху, що назавжди відійшла в минуле і канула в Лету. Два персонажі, які родом з різних кінців України (Марк – з волинського Ковеля, а Олександр з південної Одеси), своєю зміцнілою під час мандрівки дружбою, ніби уособлюють (зшивають) її ментальну цілісність і програмують на не роз’єднаність, а навпаки.

Про точку відліку, або Чому треба триматись за свою землю?

Не раз мандруючи півднем Індії, милувалась дивовижними деревами, з яких там виростають цілі сади. Виявляється, ростуть вони і в Аргентині. Головний герой роману, побачивши баньян, віття якого торкається землі, чіпляється за ґрунт, міцно вкорінюється, а згодом перетворюється в дерево-сад – вимовляє пророчі слова: «Ось як треба триматись за свою землю…». Ці слова дуже важливі не лише для кожного з нас, а й для кожної людини на планеті Земля. Є в романі ще одна значуща «родзинка», яку не можливо не помітити. Випадково познайомившись в Еквадорі із місцевим чоловіком, родинне коріння якого сягає ще царської Росії, наші друзі (Розов і Дусь) з подивом дізнаються, що їхній новий знайомий по матері має предків в Іспанії і Камеруні, мати – еквадоріанка, а етнічно – креолка, дід – темношкірий, а одна із бабусь – російська графиня. І що в їхній країні можна зробити паспорт Світу. До слова. Майже всі, хто зустрічаються хлопцям на «автостопному» шляху – мають якийсь безпосередній або опосередкований стосунок до їхньої рідної України. І згадались мені слова відомого індійського сучасного філософа Сатья Саї Баби про те, що «Є лише одна раса – Раса людства. Є тільки одна мова – Мова серця. Є тільки одна релігія – релігія Любові. Є тільки Один Бог – і Він Всюдисущий».  

Метафорична назва книги «Четвертий помічник святого Христофора» – це нагадування кожному з нас: сила Любові (у будь-якому її прояві) сильніша за смерть. Це яскравий взірець, а саме: за будь-яких обставин не впадати у відчай, не опускати рук, щоб там у житті не сталося – саме так гартується Дух людини, так наповнюється всепереможною Любов’ю її особливий резервуар – духовне серце.Бо ж кожна поразка, насправді – це шлях до перемоги, це безцінний досвід. Без сумніву, на цю актуальну книжку чекає беззаперечний успіх, адже потрапила до людей вона дуже вчасно, коли на зміну темним вікам приходять світлі. У вересні роман з’явиться у перекладі українською мовою.