Які асоціації у більшості з нас викликають скіфи? Я згадую музейну золоту пектораль з чудовими зооморфними мотивами. Хтось інший — блискуче вміння стріляти з лука. Або вірш російського поета О. Блока. Чи однойменне пиво. Або українські степи прадавніх часів, — тих, що ще до нової ери, тієї епохи, коли мандрівники переконливо стверджували, що на території, котра нині називається Україною, мешкали, серед іншого, живі грифони. Саме ті, що зникли з іконографії українського мистецтва приблизно після християнізації країни.

Загалом же у більшості з нас скіфські асоціації поверхові; вони балансують на межі між цікавістю до історії та невмілими спробами інкорпорувати ідеї кращих археологічних знахідок у сучасну культуру. Ту культуру, що її мінімум два десятиліття поспіль силують виглядати якомога простішою і, відповідно, доступнішою. Повсякденною, а не елітарною. І, головне, цікавою для людей, позбавлених, наприклад, радощів академічної освіти.

Саме скіфам присвячено “Скіфську Одіссею”. І, хоча про перевидану книжку Ліни Василівни Костенко, авторки, переклади творів якої з часом напевне доповнять перелік українських нобелістів, важко сказати щось нове, сподіваюсь, кілька моїх зауважень додадуть дещицю до загальної гармонійності перебігу українського літпроцесу.

Отже, роман-балада “Скіфська Одіссея”, написана в середині 1980-х і визнана всіма, включно з авторами академічних енциклопедій, “легкою, спокійною та послідовною оповіддю”, різниться від інших масштабних творів Ліни Василівни не те щоб жартівливістю, але принаймні відсутністю трагізму, його зосередженості на фатальних стосунках та/або подіях. Це чудова поема, присвячена подорожі грека-торговця місцями, що тепер називаються Україною. Її особливості — численні співставлення античної та місцевої культур; легкість форми подачі суто наукової інформації; взагалі легкість. Плюс жодних білих віршів.

Жорсткий корсет рими, від якого ледь не відвикли сучасники, надихає простіше запам´ятовувати цілі фрагменти поеми. Крім того, саме ця форма нагадує про поетичну дійсність тих часів, коли поети мали на меті зафіксувати на папері щось більше від особистих переживань та амбіцій. Зокрема, власне бачення важливих відтинків історії власної країни.

Інформаційна насиченість тексту неймовірна; і це може вразити не лише легковажних школярів чи людей, що страждають від непоправних наслідків повсюдного, добре скоординованого соцмережами кліпового мислення. Поема буквально занурює тебе в дохристиянські часи, — зокрема завдяки подробицям суто побутового штибу: обережно торкаючись не лише мітології чи міжнародної політики, але й звиклого предметного світу тих часів.

Форма твору — довершена; масштаб — значний; серед початкових намірів авторки виразно відчувається, серед іншого, гостре відчуття просвітницької функції професійної поезії.

А тепер — власне про те, чому мені спало на думку писати рецензію на книжку, якій від 1980-х не бракувало ґрунтовних, зокрема суто академічних (шкода: майже втрачений нині жанр) рецензій.

Мені цікаво, як ставитись до творів, створених в епоху професійних літераторів, панування заідеологізованих академічних філологічних видань, наявності такої категорії, як інтелектуальна еліта, — тепер, коли більшість читачів через силу долають три абзаци друкарських помилок у скупих анотаціях інтернет-книгарень? Коли відсутність будь-яких ресурсів, присвячених аналізу та огляду “книжкового ринку”, перетворилась на звичку? Коли щирий відгук випадкового читача викликає захоплення також і проф. аудиторії, і це захоплення нагадує те, ще дитяче, від зустрічі із справжнім дивом?

Яким чином епоха тотального спрощення може відреагувати на неокласичну літературу, створену на тому рівні фаховості, що викликає у кількох поколінь, починаючи з міленіалів, некеровані панічні атаки?

Спершу зазначу, що перевидання цієї поеми — хороше (в сенсі неагресивне) нагадування про те, що категорія “інтелектуальна еліта” не завжди дорівнює сумі піарних зусиль відділу менеджменту тієї чи іншої організації. Попри те, що елітарність по інерції викликає досить складні почуття та асоціації у широкого читацького загалу, вихованого, що не кажи, кількома поколіннями людей, яких вчили поважати передусім пролетаріат, вона покликана не лише підкреслювати плебейські складові “усього неелітарного”, але й формувати — зокрема в літературі — орієнтири, вищі від рекламних. Це важливо, — принаймні для тих, кому у літпроцесі цікаві не лише обсяги грошових винагород та наслідки вдалих рекламних

кампаній.

В цьому сенсі навіть і візуальна складова “Скіфської Одіссеї”, виданої у 2020 видавництвом “Либідь”, цілком відповідає змісту книги. Це першокласне, якісне видання, де якість паперу, рівень виконання та розташування ілюстрацій, шрифти, фактура палітурки, передача кольору тощо відповідають давнішим уявленням про якісно видану книжку.

Суттєва особливість цього видання полягає у наявності приміток; власне, колись вони називались науковим апаратом. Але, позаяк будь-яке словосполучення з “наукою” в корені слова здатне відлякати розбещених всебічним спрощенням читачів, тут коментарі називаються “Енциклопедія Скіфської Одіссеї”. Видавець свідчить, що робота над нею тривала кілька років. Що стосується наслідків праці Ярослави Франчески Барб”єрі та Оксани Пахльовської, то це — 123 сторінки (без покажчика) тексту, який цілком витримує порівняння, наприклад, із “Софією-Логос” С. Аверинцева або статтями В. Топорова до кращого за радянських часів “Міфологічного словника”. Проте створені вони з огляду на первинність інтересу авторок до: І) української історії, зокрема (чи й насамперед) етнічної; ІІ) археології; і, врешті, ІІІ) української ідеї. Простіше кажучи, “Енциклопедія Скіфської Одіссеї” є цілковито україноцентричною, — але при тому нагадує кращі взірці енциклопедичної літератури що ХХ, що ХХІ століття. В якості прикладу ось статті на літеру “О”: “Облога Трої”; “Овідій”; “Одіссей”; “Олімп”; “Ольвійські поножі”; “Ольвія”; “Ори”; “Орфей”; “Остракізм”.

Тобто якщо поема поступово занурює читача в атмосферу давнини, то коментарі до неї авторок “Енциклопедії...” пояснюють деталі тим, хто недостатньо читав на згадану тему. І таким чином не те щоб розширюють, але уточнюють цільову аудиторію книжки. Це, звісно, інтересанти. Звісно, школярі, які несподівано отримали у вигляді цієї книги чудовий підручник. Фахівці вузьких спеціалізацій, які витратили час, відведений на освіту, на інші галузі людських знань. Студенти. І, врешті, усі, кому небайдужа українська історія та поезія загалом та манера мислення поета Ліни Василівни Костенко зокрема.

Не говоритиму ані про інтертекстуальні зв´язки у поезії авторки, ані про те, яке місце її твори посідають в українській літературі; не буду проводити паралелей чи пригадувати, яким саме чином відбувається популяризація будь-якої культури у світі (так, я знову про переклади творів кращих поетів іноземними мовами, найперше англійською, та їх видання за кордоном).

Натомість додам дещо щодо ЗНО. Вимога знати творчість Ліни Василівни — корисна, і мені здається, що освітянам слід було б радити батькам купувати своїм дітям саме цю книжку. Через те, що рими дозволяють дітям легше засвоювати складні явища та ідеї. Тому, що примітки здатні “ліквідувати безграмотність” щодо античної та української мітології — тобто фактично зважено і розумно переповідають сюжети, дуже і дуже схожі на справжні казки.

Причому афористично:

“А та трава, що в пальцях розім´яти,

то буде пахощ дивний і терпкий,

то це ж Аїд перетворив на м´яту

свою кохану Менту. Отакий”. (с. 40)

І відповідна примітка в “Енциклопедії Скіфської Одіссеї”:

“Мента (або Мінта) — у давньогрецькій мітології німфа підземного царства мертвих, коханка Аїда, надзвичайна красуня, народжена у водах Коціту, притоки Ахеронту. Мента, впевнена в любові Аїда, зневажливо ставилась до його законної дружини Персефони, за що та її вбила, а Аїд перетворив рештки німфи на м´яту (...)”. (с. 163).

“Скіфська Одіссея” дозволяє читачу подолати відстань від туманних, суто дитячих уявлень про давні епохи до серйозної літературної реконструкції минулого. Що цікаво, в ній, серед іншого, сказано, навіщо і як це робиться:

“Нема письмен — є дивне сяйво казки.

Лук золотий натягує стрілець.

Летить грифон. І золоті підпаски

підвечір доять золотих овець”.

Чому ще я б і сама радила радити цю книжку насамперед школярам? Заради об´ємної, переконливої на рівні 3D (ну, принаймні для людей, чия уява безпосередньо пов´язана з процесом читання) ілюзії цілковитого занурення у минуле цієї країни. Ілюзії, на виході з якої можна впевнено сказати: це була гарна подорож. Чим би вона врешті-решт не закінчилась. Тому що навіть по тому, після успішно складеного заліку ЗНО, нікому не завадять ні затишні краєвиди, з живописною точністю схоплені поетом, ні влучні спостереження, ні замислені рядки щодо загальної природи речей. Наприклад, суто анімістичні, з тих, що адресовані уяві та, відповідно, емпатії:

“І кожен камінь був колись створінням.

І все живе і дихає”. (с. 40).

Або справедливі, як, загалом, уся творчість Ліни Василівни:

“...Бо всяк народ на ділі доведе —

хоч там нема того, що є деінде,

зате є те, чого нема ніде”. (с. 53)