Re: цензії

21.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника
Бібліовільде
16.09.2021|Богдан Дячишин, Львів
Серце обирає своє
16.09.2021|Ніна Головченко
Розкодовування «віршової магії» Світлани Короненко у монографії Надії Гаврилюк
16.09.2021|Василь Кузан
Декамерон від Єви
15.09.2021|Богдан Смоляк
Зворотний бік найбільшого почуття
12.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Стефаниківський ЧИН
11.09.2021|Тарас Левін, психотерапевт, віце-президент Асоціації психотерапевтів і психоаналітиків України
Образ нарциски в романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк»
11.09.2021|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик
Алегорії і філософські істини Ольги Камінської
Найвідоміша корова світу долає стереотипи

Re:цензії

30.07.2021|09:23|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ

Люб’язнійший приятель

Гаврош О.Д. Загадковий Духнович/ О.Д. Гаврош– Тернопіль: Навчальна книга– Богдан, 2020.– 328с.– (Серія«Ім’яна обкладинці»).

Кожна наступна книжка Олексадра Гавроша завжди стає подією, вагомим вкладом в розвиток української культури та історії. Окремої уваги заслуговують книжки із серії «Ім’я на обкладинці» видавництва Навчальна книга «Богдан», з яким автор активно співпрацює. На цей раз побачило світ власне прочитання відомим закарпатським письменником постаті священника і просвітителя Олександра Духновича (1803-1865).

Як зазначено в короткій анотації до тернопільського видання, це «перша книжка про найвідомішого закарпатця ХІХ століття, видана за межами історичного Закарпаття». До неї увійшли як уривки зі щоденників, листів, автобіографій будителя, подані сучасною літературною мовою, так і статті Олександра Гавроша, його ж оповідання про дитинство Духновича «Родинна таємниця», цікавий своєю лаконічністю розділ «46 фактів із життя найпомітнішого закарпатця ХІХ століття», інтерв’ю з найвідомішим духновичезнавцем Оленою Рудловчак, думки відомих дослідників, вірш Шевченківського лауреата Петра Скунця... Проте, хочемо зупинитися на п’єсі Олександра Гавроша-драматурга про останні години життя духовного батька Срібної Землі, звернути читацьку увагу саме на змістовій оригінальності цього драматичного твору.

Як передати на сцені останній день життя людини? Можна, як в «Травіаті», – пафосно і трагічно, а можна, як Олександр Гаврош, в п’єсі «Люб’язнійший приятель»,  – гротескно, з перевтіленнями і самовикриттями, дивувати публіку і тримати в напрузі від першої сцени до останньої.

Вперше в історії української драматургії, тай літератури загалом, персонажем захопливого твору стає малопомітна постать народного просвітителя ХІХ ст., з краю де, за його словами «нема ні читателів, ні писателів» – Олександра Духновича. Не будемо вдаватися до історичних аналізів та характеристик поза текстом драми на одну дію, яку автор назвав «Смертельна трагікомедія у милому товаристві». Поглянемо на сцену.

Отець Духнович – канонік Пряшівської греко-католицької єпархії – лежить на смертельному одрі. Біля нього сидять почергово покоївка Катерина і Василь – студент, утриманець Отця Духновича. Прихід лікаря не дає очікуваного результату. Близьким залишається тільки готуватися до найгіршого. Нічого особливого такий початок п’єси не обіцяє. Проте, головний герой несподівано підіймається з постелі і говорить сам про себе: «Щойно вмирав, а тепер он яким живчиком прикидається». Адже це не отець Духнович, а актор, який грає головного героя. І потрібен такий театральний прийом для того, щоб розкрити глядачеві постать людини, яка все життя присвятила своєму неграмотному русинському люду на теренах Австро-Угорської імперії, яка всі свої заощадження віддала «на книжки для народу». Зрозуміло, що вистава не мала б такого ефекту, якби будувалася виключно на монологах головного героя, а тому, на противагу позитивному Духновичу, в дію вводиться персонаж начебто негативний, оскільки це поліційний шпигун, агент таємної поліції – Фішер. Однак, і з його уст ми чуємо, що канонік «суцільна доброта», що «з багатьма сановниками пряшівськими на короткій нозі. Навіть із нашим намісником – найлюб’язніший приятель». Сам же Фішер плачеться, що пішов у таємні агенти не з власної волі, а через біду – згоріла хата і ткацька майстерня, сім’я мусіла переселитися в Пряшів і якось тут виживати. Насправді шпигун-невдаха пантрував під вікнами Духновича з власної ініціативи, сподіваючись вивідати  якийсь компромат на «важливу персону». Спонуканням до цього послужили розмови про те, що Духнович начебто працює «на імператора Росії. Але це так підступно і хвацько робить, що важко запідозрити <…> в чомусь».

Отже, якщо вірити агенту Фішеру і його шефу Фатерману, слова якого Фішер передає, отця Духновича в Пряшеві «виставляли напоказ російською загрозою», шукали докази зради цісарю та Австрійській короні.

Цікавий поворот набирає дія, коли, наче привиди, з’являються герої літературних творів Олександра Духновича, зокрема його п’єс «Чеснота краще за гроші» та «Головний тарабанщик» – контрабандист Чмуль, «на прикладі якого автор хотів показати, «у що людина може перевтілитись, коли для неї богом є тільки гроші», а ще Ослович, Праздноглавський, Подлизовський, як персоніфікації основних людських вад: ненажерства, п’янства, марнотратства. Хоч головний герой зізнається, що написану десять літ тому п’єсу «так ніхто і не поставив», його персонажі залишаються живими в усі часи, наче гріхи, що переслідують людину. В бесіді вони навіть вживають сучасні жаргонізми: «без проблем», «весь базар» та ін.

Для чого з’являється Чмуль? Щоб повідомити Духновичу, що ця ніч для нього остання і завтра зранку він також «буде духом», а ще для того, щоб забрати з кімнати служницю Катерину, яка несподівано прокинулася серед ночі. Вражений звісткою, Духнович погоджується написати зізнання про так звану «московську змову», щоб якось допомогти нещасному Фішеру. Та навіть в останні години отець-канонік згадує про свій народ. І ці розлогі репліки важливі, перш за все, для того, щоб розкрити думки і почуття головного героя. «Живе мій народ на просторах східних. – говорить він. – Лише маленька часточка його Карпат сягнула – в Галичині, Буковині та в нашім краю. І хоче в Австрійськім царстві нас три мільйони, безправний мій народ. Якщо не німець, то мадяр ним помикає. Ні шкіл не має він, ні книжки, ні газети. Ні навіть свого панства». Чому отець Духнович такого важливого значення надає освіті і школам, віддає всю свою платню на книжки, школи, студентів? «Бо без освіти мій народ ніколи не стане рівним серед інших» – головний герой наче сповідається своєму нічному гостю.

Згадує також про те, як угорська влада волокла його пішки до самих Кошиць «поміж гарматами і військом, як найлютішого злочинця», лише за відмову підтримати протиавстрійський бунт.

Щодо власного письменницького таланту, у відповідь на хвалебні слова відповідає: «Не перебільшуйте, мій любий, мого хисту! Бо я людина скромна. Поет – ніякий. А ще гірший драматург. Пишу я тільки з тих причин, що більше вже писати тут ніхто не хоче руськими словами». Підкреслюючи освіченість Духновича, Олександр Гаврош вкладає в його вуста крилаті вирази: «В здоровому тілі – здоровий дух», «Людини людині – вовк». Це відомий прийом, який письменник не проминає використати в кожному своєму творі, як прозовому, так і драматичному.

Для чого ж приходять в передзаключній – дев’ятій – сцені пройдисвіти Ослович, Праздноглавський і Подлизовський? В комічному діалозі-суперечці вони дякують Духновичу-драматургу за те, що створив їх, морочать старому голову, стверджуючи, що життя прекрасне, «життя – рай» і зранку ніхто помирати не буде, від чого наш головний герой перебуває в деякій розгубленості: якщо Фішер подасть щиросердне зізнання, його зранку заарештують.

«Маестро», як називають Духновича його персонажі, втомлено прилягає, а пройдисвіти якось ненароком спалюють власноруч написаний ним донос – аби присвітити собі в темній кімнаті. Проблема вирішується сама собою.

На сцені, наче персоніфікація душі, що готова відлетіти в кращі світи, з’являється білоголовий хлопчик зі свічкою і хлібиною. Звучить та ж пісня, яка, наче нитка, прошиває канву твору: «Прийди ти до нас, хоч на малий час…». Хлопчик навколішки молиться обличчям до зали, і глядач розуміє, що життя головного героя, як настінний годинник, зупиняється в цю мить.

Зізнатися чесно, мало кому, навіть з освічених людей в Україні відоме ім’я закарпатського культурного діяча просвітительського типу – отця Олександра Духновича. Фахівцями, які на університетських лавах вивчали предмет «Давня українська література», ця постать сприймається в аспекті москвофільства на окраїні двох імперій в такі смутні, депресивні часи, як перша половина ХІХ століття. Тому п’єса Олександра Гавроша інтригує не так історичним підґрунтям, як оригінальною сюжетною лінією, що розповідає про, здавалось би, малоцікаві, буденні речі зовсім небанально.

Прочитуючи від першої до останньої сторінки «Загадкового Духновича», усвідомлюєш як очевидність, факт, що саме так потрібно розкривати кожну величну для свого часу постать, задля популяризації наших духовних лідерів і просвітництва сучасних поколінь, стирання непорозумінь і висвітлення невідомих сторінок; наче цеглини, вмуровувати кожну біографію в стіну національної пам’яті, заради зміцнення і розбудови нашого спільного дому – України.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери