Я  – ні. Виявляється, майже не знайома з подіями, що відбувалися на території сучасного Закарпаття сто років тому. На той час цей край перебував у складі Австро-Угорської імперії,  а це напередодні Першої світової війни. Роман ужгородського прозаїка і поета Миколи Пігуляка «Змова бохтарень» – широке історичне полотно, яке допомагає зануритись у часовий простір подій сторічної давнини. Іншими словами – історична хроніка з елементами гостросюжетного детективу.

Українське історичне минуле дуже щедре непередбачуваними «сюжетними колізіями», здавалось – тільки бери і пиши. Але це на перший погляд. Для того, щоб щось «взяти», треба «з головою» зануритись в архіви і вивчати, вивчати, вивчати. Тому низький уклін згаданому письменникові, який, не шкодуючи ані сил, ані часу, вирішив заповнити деякі історичні прогалини літературного світу свого рідного краю, аби донести правдиву інформацію до сучасного і вимогливого читача: архіви, наукові бібліотеки, мемуарна література, науково-дослідницькі праці, газети і журнали…  Бо що ми достеменно знаємо про тогочасне Закарпаття, яке, як Галичина і Буковина, вважалось відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. А ще набуло статусу аграрно-сировинного придатку. Тому й не дивно, що вже тоді почалась масова еміграція з цих країв селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, в Росію, на Балкани. Тож перед початком Першої світової війни звідси виїхало близько одного мільйона осіб.

Інтрига згаданого роману починається вже з перших слів – з його назви. Власне, що ж воно таке, ота загадкова бохтарня? Чому автор виніс це слово у назву книги? Погодьтеся, влучна і красномовна назва будь-якого видання – це майбутній успіх. Найперше, на чому акцентує свою увагу вимогливий і допитливий читач, звісно ж – на ній. Саме вона спонукає (або ні) зазирнути під обкладинку.  «Бохтарня – це залізнична зупинка, полустанок, де живе стрілочник чи обхідник залізничної колії зі своєю сім’єю» – знаходимо відповідь на одній із сторінок. На відміну від назви, початок роману надто спокійний, як тихий плин ріки. Бо читач, який хоче вже і зараз пригод, мусить у такий спосіб ніби налаштуватися на несподіваний сюжетний хід. Не думаю, що автор «подбав» про це заздалегідь, адже у кожного письменника свій стиль напрацьовується не відразу, аби бути впізнаваним. Щодо головного героя, то з ним було не просто… Адже «точка відліку» роману починається з подій у вже згаданій бохтарні, куди з різних причин сходяться різноликі за характером, тим більше – за світосприйняттям, персонажі книги: це і молодий інженер Марко, який щойно зійшов з потягу, і місцевий жандарм Штефан, і нічний подорожній Іван, і, зрештою, власник бохтарні – інвалід, старий Пігула. На прохання господаря, кожний з них (під час вечері) розповідає цікаву історію із свого життя. Кмітливий читач зауважить, що у кожного оповідача вона (історія) своя і все там «крутиться» довкола загадкової постаті Цісаревича, ватажка опришків, котрий відбирає майно у багатіїв і роздає бідним. («А натомість жандармерія на нього повісила всі пограбування та вбивства за останні десять років»). Оскільки ніхто ніколи його не бачив, а тільки чув про нього, то щоразу події довкола міфічного імені обростають все новими і новими легендами. У процесі читання твору не раз ловила себе на думці: «Може, той невидимий Цісаревич і є головним героєм роману, може, це такий задум автора?», але як тільки з’являлась нова сюжетна інтрига, відразу забувала про неї. Переплітання несподіваних нових сюжетних ходів, змушує читати текст безупину: а що далі?Забігаючи наперед, зауважу, кожний із згаданих відвідувачів так чи інакше буде згодом причетний до імені ватажка опришків, ба (!) навіть побуває в… його ролі.

Цікаво спостерігати за розгортанням подій, особливо – за поведінкою згаданих персонажів. Адже кожний з них поставав перед вибором: або залишатись чесним до кінця, або ж – навпаки. Бажання влади і грошей, гординя, заздрість – всі ці «камінчики» заважали багатьом з них приймати правильні рішення (першими спадають на думку ротмістр Горош, кухарка Тереза, «революціонерка» Онюка). А ще ж страх… за власне життя. Це був непевний час, «привид» революції (читай – комунізму) вже витав тодішньою Європою. Імперія тріщала по швах. До слова. Опришківський рух (національно-визвольна боротьба з гнітом польської шляхти, українських, молдавських, угорських поміщиків) згодом втратив силу, особливо тоді, коли з’явилися банки і багатії не тримали кошти вдома. Однак в «глибоких» Карпатах, значна територія яких вважалася збіднілою провінцією імперії, він (рух) ще подекуди тривав за інерцією. Напередодні війни світ складав екзамен на людяність…

Щодо художньо-виражальних засобів, то їх тут годі знайти. І це зрозуміло, адже кожний літературний жанр має свою специфіку написання. Що вже казати про пригодницько-історичний. Однак Микола Пігуляк залишається вірним своїй першій професії (архітектор). Він щедро і фахово «малює» словом, описуючи в романі різні будівлі. Ось деяка дещиця (цитую):«Це був охайний двоповерховий будинок, збудований із каменю та цегли. Його товсті півметрові стіни свідчили про надійність та фундаментальність побудови. Звичайний двоскатний дах, перекритий черепицею. Потужний димар вінчав всю цю будівлю своєю цегляною величчю. На передньому та боковому, пофарбованому в білий колір, фасадах було по два вікна на поверсі. Дерев’яний різьблений ґанок був прибудований до бічного фасаду з боку дороги, що поряд перетинала залізничний переїзд »; «Вікна першого поверху  розташовані досить низько над землею. На вулицю виходили два маленькі віконця без скла, зате із гратами, для затриманих. Вони також були невисоко розміщені над дорогою, десь всього з півтора метра».

Незвично читати про центр Європи Рахів, де несе службу Штефан (правобережна частина міста) і дізнатись, що тоді тут мандрували туристи із Баварії, Австрії або Італії. А про історію виникнення і будівництва самої Транскарпатської залізниці, працівники потягів якої стануть особливим комунікативним зв’язком для багатьох підпільних революційних організацій з осередком у… бохтарнях по всій Європі? До слова. Починалась вона з передгір’я біля Мароморошсігету, тягнулась через перевали і закінчувалась у Галичині в Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), «поєднуючи долини річок Тиси та Дністра». Міркую, що автор не заперечуватиме, залізниця – як така, у його романі займає особливе і чільне місце, чи й не найголовніше. Адже завдяки їй головні герої, зокрема Штефан, а згодом і його майбутня дружина Юлія, опиняться (опинятимуться) у найнесподіваніших ситуаціях і розв’язках. Вона (залізниця) сприяла неймовірному «змішанню» народів. Ось як красномовно описує це автор «очима» Штефана: «Дорогою він зустрів багато колоритних перехожих: гуцули у притаманних їм крисанях й кожухах із товстими шкіряними ременями; румуни у широких білих гатях, сорочках на випуск та маленьких тарілкоподібних білих капелюхах; євреї з бородами та пейсами у чорних одежах. Такої кількості людей різних національностей у рідному місті він не пригадував з дитинства…». Але й це ще не все. Важливий момент про багатомов’я. Основною в окружному містечку була угорська мова. Нею володіли всі, хто тут жив. Зазвичай чужою тільки віталися, а далі, все одно, переходили на рідну, українську. «Тому окрім угорської, місцевої, тут можна було почути ще й єврейську і румунську мови. А після закінчення будівництва транскарпатської залізниці також італійську, німецьку, сербську, хорватську. Інколи від якогось мандрівника – англійську, або й зовсім якусь незрозумілу мову».

Цінність твору беззаперечна: маємо щасливу нагоду дізнатись «з перших рук» про першопричини розпаду Австро-Угорської імперії і зародження революційних настроїв всередині Європи. Це далеко не те, про що нам (особливо моєму поколінню) розповідали у шкільних радянських підручниках. Роман насичений безліччю загадкових ситуацій, драматичними подіями. Тогочасна політична діяльність на теренах Західної України та й Великої, як тоді називали іншу її частину, надто складна, щоб висловитись про неї кількома реченнями. І як тут не погодитись із Винниченком, який писав колись, що нашу історію читати без брому не можна.

Письменник майстерно володіє «пригодницьким пером». Кожний персонаж має свої погляди на життя, відтак у кожного вчинки непередбачувані, несподівані. І в цьому головна інтрига. Я жодного разу не зуміла передбачити хід майбутніх (наступних) подій. А щодо самої розв’язки наприкінці твору – й поготів. Так жандарм Штефан і єфрейтор Йовжій – це абсолютно різні світи, хоча й працюють в одній «професії», так само й Онюка – авторитет кримінального світу, потенційна революціонерка  і старий Пігула. Єдине, що їх всіх об’єднує, це амбітне бажання бути незалежними ні від кого, володіти всім будь-якою ціною. Читаючи про Онюку, згадую рядки з радянського гімну: «Ми наш, ми новий світ збудуєм – хто був ніким, той стане всім». В абсурдності цих рядків переконуємось, коли стаємо свідками розмови між Штефаном і його майбутньою дружиною-підпільною революціонеркою : «У нас навіть такі їхні (буржуазні) фундаментальні цінності як сім’я і віра, піддаються сумніву. Наприклад, ми вважаємо, що на небі немає жодного бога, а жінка у майбутньому, тобто при комунізмі, має бути оголошена національним надбанням. Народжені нею діти повинні здаватися до притулків та виховуватися державою. Жінки, як і все, повинні стати спільними для всіх чоловіків. Від кожного за можливістю і кожному за потребою». Коментарі, як то мовиться, зайві.

Тож втікаючи до Америки з Юлією, Штефан полегшено зітхає: нарешті, ось вона, омріяна свобода, де змінивши прізвище, можна почати життя з «чистого листка». Втім… Австро-угорська контррозвідка, яка їх завербувала у свій час шляхом залякувань і погроз, дістає молодят й за океаном. Особисто для мене питання «Чи переможне зло? Що таке добро?» – залишаються відкритими. Очевидно автор дав читачам можливість самим визначитися, на чиєму вони боці, хто з названих персонажів їм ближче до душі. Цікаве спостереження: прочитавши останнє речення, мені захотілось знову повернутись… до першого (до прологу). Ніч, зірка, світловий промінь, туман, страх смерті – гроно символічних знакових підказок. І лише зараз вирізнилось речення, яке може сміливо слугувати мотто для всього роману: «Жандарму на мить здалося, що він є свідком прибуття, чи появи якогось диявольського видовища, а сам він є тим нещасним кроликом, що піддався гіпнозу удава»…   

 Мало не забула. Надзвичайно мудрим було рішення письменника проілюструвати окремі розділи чорно-білими документальними світлинами, що додало написаному особливої значущості і переконливості, а ще – відчуття присутності читача там, де безпосередньо відбувались викладені у романі події. Тому цілком погоджуюсь із відомою літературознавицею Софією Філоненко, яка у рецензії на одну із книг Андрія Кокотюхи, зауважила: « Факт залишається фактом: білі плями української історії потребують літературної ревізії, причому в якнайрізноманітніших жанрах і видах — від белетристики до документалістики. На ці теми існує посилений читацький попит…». «Змова бохтарень» Миколи Пігуляка одна з таких книг. Читаймо, пізнаваймо, відкриваймо для себе неймовірну історію рідної України.