Авторка роману «Говори, серце, не мовчи» письменниця, журналістка, літературна критикиня Жанна Куява пише про жінок і для жінок, але чоловікам не завадило б прочитати новий роман, щоб краще зрозуміти психологію жінки, відкрити її душу, багатий внутрішній світ, почути те, що жінки можуть сказати лише найкращій подрузі за філіжанкою кави, та й то не завжди.

Моя цікавинка стосовно цієї книжки полягає в тому, що прочитав її як один із учасників буккросингу #Книгомандри_одного_роману. Цей флешмоб авторка оголосила на своїй сторінці у соцмережі Facebook ще в жовтні минулого року, тож, кому цікаво, можна дізнатися про його умови, адже долучитися до ініціативи може кожний охочий читач або читачка.

То які соціальні проблеми порушує письменниця у своєму романі?

 Слід сказати, що сюжетні лінії розвиваються паралельно, але всі пов`язані між собою, оскільки більшість персонажів роману – працівники різних відділів успішної київської компанії «АтлАс».

Коректорка Віра Гайдучик дуже прагне працювати в престижній компанії, оскільки, по суті, виживає за свої мізерні підробітки, винаймає однокімнатну квартиру ще з однією дівчиною, своїх дітей не має, але всім серцем любить малих Володьку та В(Ольку), що живуть у притулку: їхню біологічну матір, що зловживає алкоголем, позбавили батьківських прав. Батько дітей воює на Сході в лавах ЗСУ та захищає Україну від самого початку російської агресії.  Проте сама ця, на перший погляд, неуспішна й малопомітна дівчина виявляється чи не найсильнішою з усіх, хто працює в компанії «АтлАс». Хтось до неї починає прислухатися, хтось намагається приборкати, а хтось відверто і таємно захоплюється її вдачею.  Принаймні, аби не зрадити собі та своїм принципам, Віра вкотре не боїться змінити все, аби залишитись собою.  

Забігаючи наперед, зазначу, що, прочитавши книжку та співпереживаючи проблемам кожної героїні (як от сирітство, самотність, бездітність, втрата себе, найрідніших і потреба в найрідніших), приходить розуміння того, що справжні причини психологічних травм виникають у ранньому дитинстві та часто мають руйнівний вплив на весь подальший життєвий шлях людини. Хоча в цьому не хочеться зізнаватися навіть собі, не те, що психологу чи найкращому другові.

Погостювавши півроку в Італії у своєї колись найкращої подруги Наталки, тепер успішної бізнес-леді за плечима багатого чоловіка, Віра доходить невтішного висновку про те, що «... життя насправді не змінює людей на краще чи на гірше, воно просто дає їм можливості розкритися, створює обставини, аби ми зуміли проявити себе справжніх»[1].

Також Віра та, дозволю собі припустити, що й авторка роману, – вірять у «лікувальний» психологічний ефект від душевної бесіди, коли, виговорившись, легше знайти вирішення різних складних життєвих ситуацій. Саме тому роман називається «Говори, серце, не мовчи». І саме у вуста «загартованої» життєвими обставинами та непростою долею Віри письменниця вкладає думку про те, що «внутрішній спокій –  це ж іще вміння цінувати людей, які поруч, самому любити й приймати любов»[2].

Тим часом Елла, перекладачка компанії, повністю залежна від волі її впливового чоловіка Стаса, який підбирає їй одяг для обідів і вечер, вона живе в розкішному будинку, матеріально забезпечена більше, ніж може витратити, але, натомість, не знає чого хоче, бо звикла, що все вирішують замість неї. На цьому прикладі письменниця змальовує проблему втрати жінкою власної особистості, цілковитої залежності її від чоловіка. І навіть, якби кожна жінка в глибині душі хотіла би бути слабкою, та коли це межує з втратою себе та перетворює на красиву ляльку на підборах, чи це – справжнє щастя?..

Деякі думки персонажів можна сприймати як поради, що можуть допомогти подолати життєві труднощі, з якими стикається кожен із нас. Наприклад, «... для кожної людини, навіть найбільш розчарованої і пригніченої, на цій землі приготовлені місце, час і люди, які обов´язково дадуть їй змогу відчути повноту радості»[3] .

Думаю, що саме у цих думках-настановах і є одна з особливостей роману «Говори, серце, не мовчи», тому що це – наче заклик почути себе справжнього, замислитись над тим, чого хочеш від життя, навчитися цінувати неповторність кожної прожитої миті.

 Ще однією часто замовчуваною темою є – проблема інтимних домагань як «плати» за можливість для жінки чи то потрапити на високу посаду, чи отримати щось інше – через ліжко. Важко сказати, наскільки ця проблема є типовою для українського ринку праці, але подібні ситуації виникають  не лише на сторінках роману.

 А ось, як Жанна Куява привертає увагу українських читачів та читачок до проблеми алкоголізму, що руйнує сім`ї та позбавляє дитинства. «Я ненавиділа матір у такі моменти. Мені здавалося, що якби її не стало, я би плакала менше, ніж коли вона напивалася (потім я зрозумію, що помилялася). Я проклинала усіх, хто був причетний до винайдення, виготовлення й розповсюдження цього страшного й нездоланного зеленого змія. Усі ці люди отруювали мою маму, забирали її від мене, від тата й цим знищували наше життя, перетворювали його на пекло.»[4] Хіба ж мало подібних ситуацій серед жінок та чоловіків, що живуть у селах і містах нашої країни?..

 Мою увагу особливо привернула проблема покинутості та непотрібності дітей, чиї  матері важко працюють на заробітках, аби забезпечити їм гідне матеріальне життя, при цьому не даючи достатньо материнської любові, тепла, ласки, уваги, адже саме цього діти потребують найбільше. Розлучення батьків теж є великою травмою для дитини через усвідомлення того, що двоє найрідніших для неї людей більше ніколи не будуть разом. Однак, чи варто терпіти знущання, побої, чи будуть діти жити щасливо в подібних умовах?

«Але жила з переконанням, що якби в мене  баби не було, то мама не мала би на кого мене покинути й тоді не забралася би в свою Італію. Або взяла би з собою мене»[5]. На жаль, і така ситуація є типовою для сьогодення України.

 Кожна із описаних проблем є центральною в одній сюжетній лінії роману, в одній жіночій долі. Хто ж із героїнь наважиться кинути виклик так, як це зробила Віра Гайдучик, не піддавшись на вмовляння та залякування аморального, хтивого, хоч і дуже багатого бабія Івана Кавунчика, що очолює компанію «АтлАс»?.

Тож, якщо хочете дізнатися, чим закінчилася ця історія, проведіть затишний вечір у найближчі вихідні із книгою в руках. Роман «Говори, серце, не мовчи» легко читається, але ставить більше питань, ніж дає відповідей. Саме у цьому – найбільша його цінність та актуальність.

[1] Жанна Куява «Говори, серце, не мовчи» » –  с.24

[2]  Там само – с. 59

[3]   Там само – с. 77

[4]  Там само  – с. 132

[5]  Там само – с. 136