Щиро зізнаюсь, таке зі мною вперше. Прочитала роман талановитої української письменниці із Чернігівщини, Валентини Мастєрової. Мало сказати – прочитала. Це як: вдихнула… і видихнула, а на серці – Божа благодать. Дуже суголосний текст із моїм світоглядом, із моїми пошуками відповідей на вічні запитання стосовно долі, сенсу життя… Перегорнула останню сторінку, а перед очима маленький циганський хлопчик Дань, який не зазнав материнської любові і ласки. Хіба що тоді, коли після важкого поранення в Афганістані перебував на тонкій волосині між життям і смертю: їхні душі нарешті зустрілися. Неважливо скільки секунд чи хвилин тривала ця «зустріч», але саме вона вдихнула в нього енергію життя. Навіть звідти, з Потойбіччя, сила материнської любові здатна на неймовірне.

Щоб зрозуміти особливість і чутливість душі цієї циганської дитини, власне, головного персонажа, багато не треба, варто зосередити увагу на перших рядках: «Чому так тихо? А це дерева мовчать чи розмовляють? Напевно – розмовляють, бо чого б ото листя шелесь-шелесь, тихіше, голосніше, й гіллям розмахують, наче руками. От коли б вони ще й ходили…». Так міркує хлопчик, лежачи собі на землі і, слухаючи «музику» довколишнього світу. Десь віддалено нагадав мені малого Сашка із «Зачарованої Десни» Довженка (Чи ж не одна земля? – авт.), так само безпосереднього, довірливого, спостережливого, залюбленого у довколишній світ. Маленький Дань живе в сім’ї осілих циган, щоправда замість рідної матері – мачуха, українка. Єдина його відрада, його рятівний «притулок» – бабуся Маріуца. Вона розуміє його, як ніхто інший. Зрештою вона й живе заради нього і, як мені здалось, більше переймається ним, аніж його рідним братом Юрком. Затамувавши подих, спостерігала за життям-буттям малого хлопчини, який непомітно перетворився на підлітка, а згодом – юнака. Чому затамувавши подих? Бо на кожному кроці на нього чекали випробування. І найбільше – в самій сім’ї, де реально почувався зайвим, де морально і фізично терпів наругу та приниження від рідного батька, який за будь-яку найменшу провину чи непослух, відразу шмагав нагайкою: «… вона, як і на хуторі, служила Григорію, хоча й не лежала тепер під портретом Леніна, а висіла на кухні». Зверніть увагу на цю деталь: нагайка і портрет Леніна. Дуже влучна деталь, а разом з нею і глибоке смислове навантаження. Згадаймо, скільки було знищено за вказівкою автора першого концтабору, того самого «дєдушкі»: репресовано, закатовано, розстріляно… Та найбільший біль, з яким він, здається, навіки звикся (зріднився, зрісся), це… його національність. Нею йому тицяли на кожному кроці, куди б не ступив у подальшому, дорослому житті. І все – через зовнішність: «Ти на свою пику в дзеркало глянь, –  розсердився Юрко. – Пропаде щось у церкві – на кого скажуть?» (розмова з братом);  «А ти справді з України?... Щось ти мені дуже на чурку схожий» (служба в армії); «Несміливо зайшов до церкви, став збоку, щоб нікому не заважати. Але на нього відразу звернули увагу, дехто глянув підозріло й відступив подалі. Кілька разів у його бік подивився батюшка» (у храмі)... Що може бути огиднішим, аніж те, коли оточуючі сприймають тебе не за внутрішніми якостями, а за зовнішнім виглядом. Маючи неабиякий талант від Бога – ангельський голос, Данило не зміг назовсім «осісти» у жодному храмі, куди намагався «достукатися»: ані у Володимирському, ані в Києво-Печерській лаврі. Бо ж циган, бо ж може вкрасти, а якщо й не може, то будь-яку пропажу спишуть на нього. Між тим діалоги, які відбуваються у згаданих храмах між Данилом і святими отцями – вражають: заздрість, гнів, роздратування, злість, недовіра… І ось тут мені спало на думку: а хіба Душа має приналежність до якоїсь національності, якщо створена за образом і подібністю (енергетична структура) Бога? А хіба Бог може мати національність? Авторка книги непомітно (через страждання і випробування головного героя роману, несподівані сюжетні колізії) підводить читача до найважливішого: до думання, до критичного мислення. Релігія – це добре, але якщо в ній переважає фанатизм, то тоді там відсутня віра, а де її немає, там… немає Бога. Бо Бог – це Любов. Він однаково всіх любить, бо все, що живе і не живе (світ нематеріальної природи) – це Його творіння. Тому насправді «Є лише одна раса – раса Людства. Є тільки одна мова – мова Серця. Є тільки одна релігія – релігія Любові. Є тільки Один Бог – і Він всюдисущий» (за Бґаґаваном, східний філософ). 

Пробудження душі за різних нелегких життєвих обставин – ось надважливий міт роману. Кажуть, що в храмі Бога можна почути в особливий спосіб. А Даню змалечку тягнуло туди, де звучали духовні піснеспіви, немов магнітом. Живучи на хуторі, міг їх слухати тільки тоді, коли… відспівували померлих: «Терпляче слухав, як у хаті тихо і часто зітхали, хтось неголосно схлипував, і чекав, коли вже почнуть читати Псалтир. Він дуже любив мелодійність іще незрозумілого читання», «Дань зніяковів під тим поглядом, навіть пожалкував, що прийшов, та, коли на криласах заспівали, забув про все на світі». Його душа від народження була віддана Тому, Хто послав його на Землю. А де відданість, там і віра, там серце, сповнене співчуття і милосердя до інших. Як важливо відчувати імпульси свого вищого «Я» і слідувати своєму покликанню, долаючи будь-які перешкоди. Окремої розмови заслуговує перебування хлопця в Афганістані, куди його свідомо запроторив батько партієць. Письменниця настільки детально і в подробицях «прописала» тамтешню природу, побут бійців і бій… Відчуття, що ти там присутній, як у тривимірному кіно. Одним словом – «покрокова» інструкція для кінематографістів. А ще вразила її обізнаність. Той, хто в темі цієї безглуздої війни, лишень підтвердить. Я тільки можу уявити, скільки авторці довелось здійснити пошуково-дослідницької праці, аби відтворити бій з душманами на папері. Пропустивши цей «шмат» твору крізь себе, змогла уявити, як загинув там колись мій брат… «Скільки ж українців зігнали на цю війну?» – запитує сам себе Данило, а разом з ним і читачі. Повертались всі вони додому різними шляхами: хто в «чорному тюльпані»,  хто в інвалідному візку, а хто на милицях. Після важкого поранення Данило повертається інвалідом і вчиться жити по новому. Він продовжує себе шукати… «Велич душа моя Господа, і возрадуйся, дух мій о Бозі» – чує він, підійшовши до храму. Що там казати… Внутрішня благодатна радість спалахувала й огортала його щоразу як опинявся на подвір’ї будь-якого храму. Так з’явилось бажання отримати постриг – піти в ченці. Головний персонаж опиняється перед вибором. Здавалось би, Бог Один, але чомусь Його ніяк не можуть «поділити» між собою різні конфесії, різні «гілки» православ’я (християнства). Авторка, торкаючись цієї «болючої» теми, дуже делікатно доносить її до читача, з усією мудрістю, якою багата її душа: без жодного осуду. Майстерно володіючи Словом, вона вдається до діалогів, які лише підсилюють сумні факти реальної дійсності:

–      … І не завжди ображайся, якщо тебе ображають. Краще подумай, чому ображають, може, так і треба.

–      Хохлом обзивати? – глянув Данило в обличчя Олексію. – Отут, у мене вдома?

–      Хто ж нам винен, що ми хохли, – уже тихіше промовив Олексій…

Колись, мандруючи Бґаратою (первісна назва Індії), почула одну мудру притчу, яка зараз несподівано вигулькнула із схронів пам’яті. Одного разу дитина, лягаючи спати, попросила матір, щоб та розбудила її, як вона вночі зголодніє. Але мати тільки усміхнулась на те і відповіла, що в тому немає потреби: «Голод сам тебе розбудить!». Те ж саме можна сказати й про духовний голод. Коли він з’являється, людина інтуїтивно починає шукати духовну «їжу». Саме це й сталося із Данилом. Але духовний шлях – це не трояндові пелюстки на ньому, це конкретні випробування, іноді з короткочасним інтервалом «для перепочинку». Душа, вона ж немов той кристал, має багато граней. І щоб вони засяяли, їх треба «карбувати», та ще й як! Ображений на батька та мачуху, Данило намагався  усамітнитися, знайти прихисток у служінні іншим людям. Зрештою, йому це вдалося: відродити храм у чужому селі, стати розрадою для людських сердець, і навіть –  лікувати худобу замість відсутнього ветеринара. Був безвідмовним… Виховував у собі терплячість, яка є запорукою безкорисливої любові. Терплячість дарує всепрощення і здатність забувати заподіяне вам зло. Та щоб набути цю чесноту, треба пройти через страждання, смуток, хвилювання. Саме для цього, мабуть, і з’явилась у його житті Мирослава – несподіване і справжнє  кохання, єдине. І хтозна, чим би закінчилась ця історія, якби через замовне побиття отець не опинився у лікарні…

З Білорусії до нього несподівано приїжджає рідний брат Юрій, з яким росли відчужено і десятки років нічого не знали одне про одного. (А хіба зараз мало таких прикладів? – авт.). Він забирає Данила з лікарні до мачухи – провідати і допомогти по господарству. Як все просто і без драматизму! Ти робиш крок назустріч Богові, і Він робить до тебе цілих сто: «До вечора у дворі лежала купа дров, на столі парувала засмажена гуска, а між братами з’явилася та невидима ниточка, яка зв’язує навіть чужих людей, а не те що рідних. Три брати сиділи за одним столом, і то було щастя для отця Варфоломія (Данила) – уперше відчути цю велику родину своєю». Авторка порушує важливі теми через різні життєві колізії (війна в Афганістані, Чорнобильська біда, пам’ять роду). Численні діалоги позначені смисловою напругою і життєвою мудрістю, викликають душевні переживання, тому не можуть минути безслідно для читача. Сприяють внутрішній трансформації у її позитивний бік.

А ще збентежило оте… Дань. Так в дитинстві кликали малого.  Річ у тім, що для мене це не просто один із «відтінків» згаданого вже імені Данило. У китайській медицині – це означає місце життєвої сили. Хочу зауважити, що символізм у романі «проступає» крізь інші імена, нагадуючи нам про істинне призначення людини на землі. Недарма ж кажуть: «Як кораблик назвеш, так і попливеш». Головний персонаж упродовж життя (в романі) отримує три імені. Одне від народження, а два інших – під час постригу у чернецтво. Спочатку в одній церкві, потім – в другій. Чому так сталося? Читайте! До слова, оте роздвоєння (куди піти, до кого пристати, кого обрати) притаманне багатьом з нас. «Варфоломій» має кілька значень у перекладі з арамейської та єврейської: син зораної землі-ріллі та син сина радості. А Смарагд – творення, смирення. Данило Туманич інтуїтивно віддає перевагу першому: бути йому (Варфоломієм) сівачем на духовній ниві. Однак вслухаймось у кинуті йому спересердя слова (без будь-якого пафосу) вже важкохворим рідним братом Юрієм: «Що є, те вже є. Я народився, щоб зерно сіяти, а не полову віяти. І не каркай наді мною. Я поважаю життя таким, яким воно є, і ні за чим не жалкую. І не хочу, щоб від мене смерділо могильними дошками. Ясно тобі?». «Юрій» з грецької – землероб. Кажучи сучасною мовою: пазли зійшлися. Завершальне речення роману викликає хвилю почуттів: «Ти, брате, може, ще й більше Смарагд, ніж я, дарма що не в рясі ходиш» – важко не погодитись з Данилом-Варфоломієм. Насправді, ця фраза-думка спричиняє до філософських роздумів. Бо ж чи направду відаємо, скільки серед нашого люду ходить-живе таких правдивих і відданих Варфоломіїв-Смарагдів… Що ми знаємо про них достеменно? Та й чи знаємо? Чи зуміли вирізнити їх серед різноликої юрби і вчасно простягнути руку допомоги? А, може, настав час комусь із нас самим стати одним із них?

Фізичне тіло людини потребує фізичної (матеріальної їжі), а її душа – духовної. Щоб зібрати багатий урожай, кажуть на Сході (за філософом Бґаґаваном), необхідно зорати (скопати) ґрунт, посіяти насіння (зерно), поливати, прополювати і удобрювати сходи. А в духовній сфері – «зорати» поле серця, «виполоти» бур´яни поганих думок, звичок і схильностей і «посіяти» насіння імені Творця. Потім «поливати» водами Любові і «удобрювати» самовідданістю і відданістю. Урожаєм-нагородою за цю Духовну практику, буде Духовна Мудрість. До цієї духовної життєвої науки і спонукає читачів роман «Смарагд» Валентини Мастєрової.