І найдосвідченіші мандрувальники бояться заблудитися в незнайомій місцині, хоч і є звиклими до несподіванок. Тому й кличуть на допомогу провідників, аби не опинитися на манівцях. А художній літературі роль своєрідних «компасів» добровільно взяли на себе критики,хоч непросто їм сьогодні. Бо. Самі того не помітивши, опинилися в неоднозначній ситуації, з одного боку вони змушені у своїх творах детальній розповідати про книги, що втрапили до них, бо вітчизняне книго розповсюдження уже давно не може задовольнити  попитів поціновувачів красного письменства. А з другого боку таки кортить на цьому пресумному тлі висловити свою думку про книгу. (Я, приміром, не мислю, аби критик так вибрикнувся)

  Туму й з усією серйозністю постає питання  про пошук чогось нетипового у думкуваннях про книги. Себто про логічне поєднання двох течінь. Це, звісно, є очевидним. І не бачу надзвичайності в тому, що літературознавці і критики віддаються цій сув´язі, хоч роблять це по-різному (хто більшою, а хто меншою мірою). А ще дуже помітним те, що рецензії чи відгуки пишуть люди, які знані як поети чи прозаїки  і ті, хто ніколи не заявляв про себе у цих жанрах. Бо від перших повіває якоюсь незбагненною свіжістю. Чи не тому, що вони більше вглиблюються в тексти, коли самі надкусили жанрову «хлібину?»Принаймні, про таке постійно думається, коли читаю тексти  Надії Гаврилюк, Інни Ковальчук, Валентини Семенюк, Антоніни Царик…

  До цього переліку критик ес  додав би Тетяну Дівай з Тернополя, тримаючи у руках її нову книгу «Рефлексії». Бо підстави існують. Адже про краяну знають як про неперебутою поетку, перу якої належать книги «Корона Афродіти», «Удвох з тишею», «Тетянин день», «Імпровізації».

  Але перед тим як перейти до висловлювання міркувань про літературно-критичні тексти, хотів би трішки порозмислю вати про назву друку. Якщо конкретно, то слово «рефлексії» надзвичайно точно передає суть, бо справді маємо враження від книг. Зрештою, прийом однослівності  наймень видань не є чимось новим у практиці краяни. Це радше продовження традиції. Досить, мабуть, згадати ЇЇ «Метроном», «Дзеркало», «Післяслово» та й інші представниці літературно-критичного цеху прихиляються до однослівної точності. «Анабазис» Надії Степули…Водномить очевидно, варто наголосити, що однослівність у назві літературно-критичних книг  - напрям, яким варто наполегливіше крокувати.(До речі, критикам з поміж сильної половини людства, як мені здається, слід би бути енергійнішими. «Спрага» Івана Дзюби, «Відстані» Миколи Жулинського, «Продовження» Тараса Салиги потребують доповнення)

  А тепер доторкнемося до не простості самих рецензій. І перш відзначимо, що Тетяна Дігай, як літературний критик, пише про книги різних жанрів на противагу тим, хто літературознавчими розмислами «молиться» якомусь  одному видові красного письменства. В «Рефлексіях» сусідують рецензії на поетичні, прозові та публіцистичні тексти. Як кажуть, повний набір літературної сеньйори. Та мене в даному випадку найбільше вразили присутність відгуків на гумористичні друки. (Можливо, це і є суб´єктивним враженням, але…Рецензії на веселі видання ще рідка з являються  в періодиці. Та й пишуть їх здебільшого мужчини. А тут тексту є жінка, підмітивши цікавинки. Мені, приміром, після «Божого дару пересмішника» захотілося знову відшукати у своїй книгозбірні книги пародій Миколи Базіва)

  Згадаю ще про один момент. У «Рефлексіях» майже сорок рецензій. І не всі вони розповідають про друки тернополян. І тексти про Василя Горбатюка з Хмельницького, Ольги Лесюк з Луцька, Миколи Воробйова з Києва, Тати Рівної з Рівного виглядають інородними тілами. Та не бачу в цьому якого дорікання авторці. Своєрідний відсвіт у дзеркалі сучасного книго розповсюдження. Це – з одного боку. А з другого боку постає ще одна проблема. З власного досвіду літературного критика  знаю: писати про книгу краянина завжди важче. Вже хоча б через те, що спілкуєшся з ним частіше і прагнеш, аби твоя суб´єктивна думка не поранила його душу. А Тетяна Дігай не боїться. Чи не тому, що суб´єктивізм завжди поєднує з професійним поглядом на явище та доброзичливістю.

  Побічно зачеплю ще деякі питання. Окремі критики негативно ставляться до книг молодих авторів. Бо пригадують часи своєї літературної юності, коли імениті письмовці старшого покоління. Можна по різному думати про це. Але й очевидністю й те, що в «Рефлексіях» поряд з рецензіями на таких давньовідомців у літературному світі як Олександр Вільчинський, Володимир Дячун, Володимир Кравчук маємо відгуки  на книги ще малознаних Василини Вовчанської, Володимира Мацакура, Євгена Хміля…

  У питанні про імена тих, чиї книги опинилися в полі зору, бачу й особистісний момент. Про чимале число з них теж писав. І мені було цікаво порівнювати два взорування, а й біло заздрив , що пані Тетяні вдавалося підмітити якісь гарності творів, які не побачив. (Розумію, що тут далися взнаки світоспоглядальні моменти, та… Були й інші уроки від критикеси. Приміром, після її рецензії на поетичну збірку Миколи Воробйова  почав більшу увагу звертати на кольорові екстраполяції, хоча до того робив це вряди-годи.)

  Магіця слова і думка? Саме так! Ти упевнений, що її не було б, як би не особистісність міркувань. (Хоч в багатьох випадках і маємо барву суб´єктивного бачення, але саме це й приваблює.) «Якщо вести мову про стилістичні засоби, то, на мій погляд, вони переконливо свідчать про, з одного боку неприховану складність змісту і вислову, а з другого – зорієнтовані на ви розорену простоту і ясність» (З рецензії на поетичну книгу Володимира Кравчука) « Я розумію, що письменниці необхідний позачасовий розлив всеохоплюючого переживання. Розламаний світ, у якому опинилося людство, провокує митців на певною мірою деструктивне розширення художньої уяви» (З рецензії на прозову книгу Лесі Білик)…Чи не можна після подібних цитувань говорити, що індивідуальне вторування торкається загальнолюдських життєвих принципів і саме цим вихоплює книгу критикеси  з потоку видань.

  … Сумніваюся, що мені вдалося уздріти всі моменти. Бо, напевно, читачі доповнять ці думкування. Зрештою, це – закономірність життя, яку не закрапуєш. Тому й ставлю три крап я…