Re: цензії

«Усі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко) – так і наші слова, думки, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого про сьогодення сказані. Покоління відходять і приходять – слово ж правди повік пробуває...

Поет, прозаїк, мислитель позирає на поезію не тільки з висоти життєвого досвіду чи закладеної в розвій української літератури праці, а й з позиції людини, здатної критично мислити: «Українська література загине через посередність... Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу». Боротьба за духовність літератури, народу триває. Творчість і мораль – посестри-близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі.

Делікатно торкнуся лише одного питання, що болить авторові, який грунтовно осмислив його наприкінці статті: «... питання життя і смерті...» Щойно дочитав книжку Томаса Мура «Піклування про душу. Як сповнити глибиною і сенсом щоденне життя». Вона про все і про ніщо. Позірне розмірковування про неіснуюче, оманливо анахронічне: «“Втрата душі” – це хвороба ХХ сторіччя... Годі точно визначити, що таке душа... Традиції вчать нас, що душа десь посередині між свідомим і несвідомим, що її інструмент – уява, а не розум чи тіло... Жити душевним життям не означає уникати темних моментів і періодів глупства... Душа людини – це не те, що належить розуміти». Дописалися, доперекладалися потрібних для українців книжок...

Тож не випадково автор статті роздумує про філософію Середньовіччя: «Спіноза доводить безсмертя душі в такий спосіб. Душа – ідея, яка виникає у мислячій речі. Якщо душа (дух. – Б. Д.) – ідея тіла, а тіло минуще, то й душа минуща. Але ж це не так. Таким чином, душа – ідея певної субстанції, яка незмінна і постійна. Така субстанція – Бог (“… і Дух Божий ширяв над поверхнею води” [Буття 1:1б]. – Вставка моя. – Б. Д.). Бог вічний. Отже, вічна й душа. Не дивно, що боротьба за Спінозу продовжується».

Бог існує у ВІЧНОСТІ, а не в часі. Чи розуміють це професори і психіатри від медицини? «Через те докази існування Бога є не природничо науковими доказами, а чимось значно більшим» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»). Чи філософи, літератори звертаються у своїх розмислах до двох теорем Курта Геделя? Першу згадує з глибини свого розуміння Вадим Скуратівський у післямові про Паскалеві «Думки»: «Оскільки автор “Думок” “усе ж таки” математик, пригадаємо, саме задля того, щоб якось пояснити те – “від чого”, – знану теорему Геделя, яка пропонує розв’язати задачу (“Де все не те і не так”. – У Паскаля [Б. Д.]) – шляхом необхідного виходу за її межі (системи, у якій ми живемо. – Б. Д.)». В теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі Всесвіту. Якщо існує кінець Всесвіту, то за ним – початок.

Дух – невидима енергія ідеального вакууму, з якої Бог (Сам нею будучи) усе творить. Про це свідчать і Біблія, й найновіші досягнення науки.

У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з нічого?); за Луї Пастером, – «Значення безмежно малого безмежно велике».

Вчені Білоруської академії наук на початку 90-х минулого століття дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією. Як її освоїти? Чи може її задіяти Той, що створив усе і всіх?! Чи здатні ми це бодай зрозуміти?

У кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (яким чином вони мислять, ми не знаємо і не маємо змоги дослідити доступними методами), є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає в тому, що людині даровано здатність наповнювати свій мозок знаннями і мислити, творити, примножуючи цей Дух; тварини ж отримують для життя Дух із базовим вмістом запрограмованих інстинктів. Тварина дивиться під ноги, а людина все ж таки (хоч інколи) споглядає на зоряне небо. Якщо цього «інколи» буде більше, тоді й духовність людини зростатиме. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях пам’яті: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7). Накопичуймо ж дух нашого єства, інформацію мозку, яка слугує вічності, акумулює енергію для нашого вічного майбутнього. Усе – в одному реченні незбагненної правди!

Xорхе Луїс Борхес на околиці старого міста «Вдихав ніч, спокійно відпочиваючи від думок». Відтак побачив зоряне небо й убогі будинки, в жодному з яких не світилося, але все одно вони були уособленням краси та бідності. «Я відчув себе мертвим, відчув себе умоглядним спостерігачем світу; відчув невиразний страх, що його живить знання – найбільше одкровення метафізики. ...я відчув на собі непевний або й неіснуючий сенс незбагненного слова “вічність”... І ось висновок: наше життя надто вбоге, щоб не бути вічним» («Нове спростування часу»). Як тут не зацитувати Ліну Костенко: «Ми всі, по суті, живемо якоюсь мірою в тумані».

Хоча слова «душа» і «дух» стоять в одному гнізді «Практичного словника синонімів», укладеного Святославом Караванським, але слово «дух» ще й виокремлено в окремий рядок із наведенням прикладів його вживання. Пригадаймо Декартову пораду: «Уточнюйте значення слів – і позбавите світ половини його непорозумінь».

При грунтовному дослідженні текстів Біблії доречними будуть такі висновки («Значення слів “душа” й “дух”». У кн. Богдана Дячишина, «Пережите-перечитане»):

1. Дух – Божа невидима енергія, мізер якої людина, тварина отримує з відповідного джерела. Все живе у Всесвіті також має дарунок від Божого Духу...

2. Душа – життя, людина, особа, тіло...

Стараймося жити духовним, не думаймо про тлінне, адже мозок людини формує світ навколо нас, світ живого, світ безсмертної ідеї! Людина стає розумнішою, життя – складнішим. Докладаймо зусиль до пізнання духовного начала природи й людини, живімо для вічності! Григорій Сковорода стверджував, що жоден мислитель не є таким самотнім, як той, хто вчить, роздумує про вічні істини життя. Сенс буття людини, народу – у примноженні інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр). «Саме у цьому полягає суть гуманістичної традиції взаємодії душі та розуму, коли відбувається просвітлення: не лише просвітлення розумом людини, а й самого розуму душею людини. Тоді розум набуває ознак мудрості... Споглядання потребує поєднання питання “що я повинен робити” з питанням “яким я повинен бути”... Людяність людини визначають її осягненням Бога як синтезом, взаємодією свобідної волі людини, джерело якої – серце, і божественної благодаті» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»).

Хоч Томас Мур вважає, що «Годі визначити, що таке душа», однак висновок у його згаданій книжці (448 с.) змушує нас замислитися: «Мистецтво вловлює вічне у буденному, і саме це, вічне, живить душу – весь світ у піщинці». А в останньому абзаці знаходимо ще й таке: «... і коли дурень я, а не хтось інший, от тільки тоді знаю, що відкриваю силу душі зробити життя цікавим».

Також хочеться думати й думати над рядками вірша Михайла Ситника (1919–1959), які Тарас Салига цитує у своїй статті «…Важким я колосом устану із грудки рідної землі…» («Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року):

Коли я дивлюся на розп’яття

в самоті тужливій і безлюдній,

то мені душа говорить,

шо Спаситель із хреста свого

й на хвилинку не сходив…

Людству так і не вдалося зняти Ісуса з хреста його мучеництва, воно й досі продовжує споглядати духовний світ через затемнені окуляри, поширюючи таке своє спотворене бачення собі на згубу. Мусимо сіяти зерна думок і знання, щоб література стала засобом художнього пізнання світу, а слово поезотворення зорило духовністю. Будьмо самі собою – вартими вищого поступу слова правди, вічності. Ми суть те, чого не розуміємо, якщо не примножуємо своїх знань... Для того, щоб жити, людина мусить навчитися думати! Саме до таких висновків підштовхує нас і стаття Володимира Базилевського…