Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,

воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє.

                  Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»

         Історія – ворота пам’яті, які відкривають нам двері до вічності, бо правдою, тільки правдою має думати, жити людина: «Для мене вже не існує

“тепер”, не існує “колись”, я живу поза часом, форма й сутність мого існування – пам’ять, власне, я і є пам’ять, і тому я вічний» (Павло Загребельний, «Я, Богдан»).

         Коли Петро Шкраб’юк поставив останню крапку в книзі «ПОПІД ЗОЛОТІ ВОРОТА», то я вважаю, що мав повне право сказати: «Я І Є ПАМ’ЯТЬ» – вічність, бо він до неї йшов правдою через ворота пам’яті, через працю розуму і духу свого єства.

         Пам’ять – це основа нашого розуму, духовності, фундаментом якої є те, що тримаємо в душі, збереження відчуття вдячності самовідданим борцям за нашу свободу, які жили Україною, працювали для України. Важливо не скільки людина прожила, а що зробила і чи було її життя доброчинним та доброчесним. Ще Сенека стверджував: «Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе». Для автора кожна постать його книжки – взірець людини, яка живе для інших, для прийдешніх поколінь. Він і сам є  пам’яттю – вічністю для прийдешніх поколінь. Минуле не має права мовчати, воно мусить промовляти до нашої пам’яті, щоб не закам’яніли наші серця, не зростали безбатченками наші діти і внуки.

         Ми пережили і переживаємо ганебний історичний шлейф невдячності, безпам’ятства. Без вдячності нема історичної пам’яті. Такі думки викликала

книга Петра Шкраб’юка «Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців» (видання друге, виправлене,  доповнене подіями впродовж останніх 20-и років). Це – «енциклопедія» пам’яті про нищівні часи комуністичної системи, про тих, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за нашу волю. Герої книги бесідують, промовляють добротним, правдивим словом автора, бо в минулі часи, як писала Ірина Калинець, слова були «затиснуті у горлі, задушені в мовчанні».

         І ось маємо унікальну книгу. Цей шедевр документальної прози непросто коментувати, бо він розкривається у процесі повнокровного життя, коли читаний-перечитаний, збережений у пам’яті. Відчуттям всесильності, правдивості слова переймаєшся до глибин серця, бо текст вражає фундаментальною мудрістю, знаннями, об’ємом опрацьованого матеріалу і спонукає пам’ятати і знати те, що формує духовний світ людини.

         А що знаємо про Ігоря Калинця? Автор книги вагомо написав у передмові: «Отже, маємо Калинця-поета і Калинця-громадянина. Ці величини рівнозначні. Вони й творять оту – недосяжну для інших – цілісність... Храм його поезії й життя сяє нині для всіх, у кого не байдуже серце й відкрита душа». Ігор Калинець плідно працює і по сей день, щоб наше життя тривало у Храмі волі України, щоб, за словами автора, «стояв той храм на видноті» і щоб не маліла пам’ять нашого духу, зокрема про Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Ірину Калинець:

Там ангел на органі грав,

в снігах цвіла калина.

Були Василь там, В’ячеслав,

і Стефа та Ірина.

         …В пам’яті ожила подія із презентації книги у місті Ходорові, де народився Ігор Калинець. Підходить до пана Петра шляхетна пані, вчителька (по статистиці жінки читають більше) з чоловіком, і мовить до нього: «Стань на коліна перед отим мужем! Написати таку книгу – під силу великому митцеві і патріотові України».

         Тож відкриймо ворота пам’яті... Обнімімо думками події і образи героїв книги (не можу цей шедевр літературної публіцистики назвати звичайною  книжкою)...

         Елегія перша – «Між тишею і громом» – ретроспективно провадить у добу Визвольних змагань 1917–1921 років, відтак у період боротьби ОУН та УПА, яка була потужним стимулом для духовно-ідеологічного формування шістдесятників, насамперед Ірини та Ігоря Калинців, їхніх знайомих і побратимів. А також стимулом для їхньої творчості.

         Елегія друга – «На перехресті трьох світів», – це літературознавчий аналіз поезії Ігоря та Ірини Калинців у контексті співвідношень світу язичницького, християнського і безбожного.

         Елегія третя і четверта – «Друге полювання» та «За дротами» – говорять самі за себе. Йдеться про другу хвилю обшуків, арештів, допитів, судів та ув’язнення Ірини, а згодом Ігоря…

         Не менш важлива елегія «Після бурі». Вона – про «контрасти волі і неволі». Тобто про пошуки подружжям Калинців роботи після дев’ятирічного ув’язнення, «взаємини» з КГБ – і знову ж таки про літературну творчість та міжнародне визнання.

         Елегія шоста – «Скресіння» так само промовиста. Бо вона – про національне піднесення наприкінці 80-х років ХХ ст., відновлення Української Держави… В цих доленосних подіях Калинці взяли найактивнішу участь.

         Книга цінна тим, що автор скрупульозно опрацював приватний архів Калинців; судові справи, які зберігаються в СБУ; і численні публікації в періодиці – як в Україні, так і за її межами. Колориту книзі надають живі розповіді-спогади Ірини Калинець, Стефанії Шабатури, Ярослава Лемика… Всі троє вже відійшли у вічність, і їхня «усна історія» особливо хвилююча та переконлива.

         Назагал книга «Попід Золоті ворота» не тільки про родину Калинців. Вона охоплює весь дисидентський рух в Україні, наводить безліч імен борців з червоним тоталітаризмом. Про таких Петро Шкраб’юк пише у статті «Перед лицем отих, що впали, або Погляд з відстані двадцяти літ», ілюструючи її своїм віршем «Заклинання». Кредо життя автора книжки можна передати також чотирма рядками його поетичного серця:

Несу у собі цілий світ:

Змах пращі і до зір політ.

Несу багряну пам’ять предків:

Це їх – для мене – заповіт.

       «У сяйві Божих одкровень»

         ПАМ’ЯТЬ не має права старіти, бути забутою! Так, пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі – роса надто чутлива до сонячного проміння. Пам’ять про минуле дарує людині сенси теперішнього життя, надію вічності. Пам’ятаймо про тих, «які по-мученицькому і водночас тріумфально пройшли ПОПІД ЗОЛОТІ ВОРОТА»... Живемо у вічності, і правда пам’яті провадить нас до вічності... Пам’ятаймо про це вдень і вночі, бо «їхня хода попід Золоті Ворота триває...»

         P. S. Це лише спроба делікатно доторкнутися до сторінок книги. Гадаю, що літературознавці, читачі-патріоти ще скажуть своє вагоме слово – текст книги заслуговує нашої найпильнішої уваги, бо ж Петро Шкраб’юк: доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу української літератури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, член НСЖУ, НСПУ, автор понад 30 книжок поезії і прози та понад 400 літературно-критичних і наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях, аристократ духу і дії, плугар ниви слова-життя українськості...