Безумовний читацький успіх попереднього роману «Клавка», як видно, надихнув Марину Гримич на написання нового тексту, який можна вважати своєрідним розвитком теми. Властиво, навіть не теми, йдеться-бо про щось більше, що випадало б окреслити як дискурс, що народжується в сучасній гуманітаристиці, та й у мистецтві також. Спробуємо сформулювати його сутність. Тривалий час радянська культура перебувала в зоні неформального табу. Либонь, ще від перелому 80 – 90-х років ХХ ст., коли ця культура була цілком дискредитована крахом держави (СРСР), що була її офіційним бенефіціаром. Тоді ж сформувалися два погляди на радянську епоху, в основі яких заперечення її цінностей: 1) це час «совка», тобто закритого суспільства з культивуванням ідеології, що втратила суспільну легітимність; 2) період низькопробної, ідеологічно заангажованої, оцензурованої літератури й мистецтва, що проявлялося в формі обов’язкового «методу» соцреалізму. Такі дискредитаційні погляди домінували в перехідний період після занепаду Радянського Союзу, що цілком зрозуміло: слід було радикально відмежуватися від минулого, вже цілком спрофанованого та вичерпаного як культурний проєкт.

Очевидно, обидві опції дещо спрощують значення радянської спадщини, зводячи її до стереотипних оцінок. На противагу їм виникла «радянська ностальгія», яка, навпаки, утверджує позитивний образ минулої епохи – переважно на підставі приватних спогадів (а це цілком зрозумілі сентиментальні спогади про юність та молодість, кар’єру і щастя, що припали на період СРСР). Така ностальгія дуже характерна для пострадянського простору, головно для сучасної Росії, що на офіційному рівні прагне реконструювати радянські культи. Завважмо: тільки в останні роки це виявилося в кількох успішних теле- та кінопроєктах, призначених для масового споживання. Так, російські серіали «Таємна пристрасть» («Таинственная страсть», 2016) та «Фарца» (2015), в яких оповідається про творчу молодь на тлі 60-х років у радянській історії, пропонують перегляд утертих стереотипів і утверджують схвальний образ епохи та її героїв (принаймні, в рамцях суспільної «відлиги» 60-х років, коли лібералізація радянського режиму створила ілюзію його гуманізації, а заодно – наближення до світу Заходу з типовими для нього цінностями свободи, індивідуальності, креативності тощо). Щоправда, в російських  серіалах такий образ минулого має виразні ознаки глянцювання та вестернізації, адже йдеться про московську молодь, яка добре інтегрується у світові процеси та культурну моду (наприклад, захоплення «Бітлз», західною музикою, поезією, кінематографом взагалі). Очевидно, таке моделювання минулої епохи також має право на існування. Питання в іншому: наскільки воно відображає типові, характерні для доби поведінкові практики? Та й те сказати: чому ліберальна вольниця обмежується кількома роками хрущовської відлиги? Адже далі настає брежнєвський застій, про який говорити уже незручно, бо його аналіз руйнуватиме звичні причинно-наслідкові уявлення: яким чином благодатні 60-і перейшли в удушливі 70-і, а золота молодь втратила свою харизму й перетворилася на слухняного служку комуністичної влади?   

Цей конспективний зріз проблеми був необхідним для того, аби кваліфікувати нові романи Марини Гримич. В сучасній українській літературі «радянська ностальгія» представлена радше спорадично, але все ж – існує. І нові твори Марини Гримич – «Клавка» (2019) та «Юра» (2020) цю тенденцію оригінально репрезентують. Уточнимо: в індивідуально-авторському втіленні, бо ж не йдеться тут про якусь пропагандистську кон’юнктуру. На відміну від Росії, в Україні така кон’юнктура не сформувалась, хоча суспільний запит на ностальгування за радянським (як свідчать соціологічні опитування останніх років) таки існує. Ідеться про переосмислення досвіду недавнього минулого, донедавна табуйованого, про звільнення його від стереотипних оцінок, а навіть своєрідну реабілітацію. Адже загальновідомо, що з крахом СРСР покоління «будівників комунізму» силою обставин опинилося в ролі лузерів, викинутих на узбіччя сучасної цивілізації. Від цього удару багато хто не зумів отямитись, затаївши глибоку образу на молодих і пострадянську дійсність узагалі: таку поставу досконало аналізує Світлана Алексієвич у «Часі секонд-хенд» (2013), де виводить переконливі постаті «сиріт по комунізмі».   

Віддамо належне авторці, яка ламає стереотипний погляд на радянську історію з відвагою піонера (не юного піонера, а справжнього, тобто того, хто відкриває нові сенси в уже знаному предметі). При цьому вона прагне осягнути компроміс поміж крайнощами, які волею-неволею маркують тему радянського побуту. Маємо на думці крайнощі цілковитого заперечення (дискредитації), з одного боку, та сентиментально-розчуленого замилування (акцептації), з іншого. Авторка все-таки ближче до другого полюсу, і це цілком зрозуміло – з огляду на її власний біографічний, світоглядний та ментальний досвід, який не приховується від читача. Адже 1960-і – час її дитинства, а також молодості батьків: їхні постаті бачимо серед героїв роману «Юра» не випадково, а в одній зі сцен з’являється також мала Марина Гримич, що є виразною «підказкою» для читача. І зрештою, час знаковий для радянської історії – бунд шістдесятників, що обіцяв стати переломною подією, проте наразився на шалений опір комуністичної системи, якого не зумів здолати.           

 Появу «Юри» певною мірою заповідала попередньо опублікована «Клавка», що мала рекордний успіх на Книжковому арсеналі 2019 року, стала переможницею Форуму видавців у Львові, а також увійшла до фіналу «Книги року ВВС». Феноменальний інтерес до «Клавки» почасти можна пояснити тим, про що йшлося вище, - роман припав до смаку читачам, які прагнуть повернення до оцінки радянської епохи, але оцінки неупередженої, а то й суб’єктивно-сентиментальної, що відповідала б їхнім власним життєвим досвідам. В якомусь інтерв’ю авторка – на хвилі успіху книжки – була зізнавалася, що міркує, аби написати продовження. І вже наступного року потішила своїх шанувальників новим твором, який багато в чому – темою, образами, мотивами, настроями – перегукується з попереднім.

Зроблено це на засадах сиквелу, себто зі збереженням провідних персонажів, але переміщенням їх в інший час, в інші соціальні ролі. Якщо в попередньому романі головною героїнею була скромна секретарка Спілки письменників Клавка, що починала робити кар’єру с нелегких умовах повоєнного Києва, то в другому творі основна увага концентрована на Юрі, синові Клави, та його друзях-ровесниках. Сама ж Клавка виступає тут як персонаж другоплановий, до того ж в якісно іншій соціальній ролі – вона дружина високопоставленого державного чиновника, турботи, але також – редакторка провідного видавництва художньої літератури, що добре обізнана з літературним життям та певною мірою на нього впливає. Для Клавки та її товариства – як на роботі у столичному видавництві, так і в номенклатурному домі – життя вже дало сатисфакцію: осягнуто певну кар’єрну висоту, та й на добробут не випадає скаржитися. Трохи інакше з молодим поколінням: незважаючи на статусність (діти комуністичної номенклатури мають «тепличні» умови життя й побуту в порівнянні зі звичайними ровесниками), воно активно шукає себе – і наражається на обмежувальні лінії тогочасного режиму, який жорстко контролює кожного громадянина СРСР, попри всі можливі привілеї походження.

Авторка цілком слушно вибирає час акції – 1968 рік, тобто рік повстання в Чехословаччині та «закручування гайок» в СРСР. Ця часова віха дає можливість, з одного боку, посмакувати ліберальними віяннями, що проникли в суспільство, відчути дух часу, в якому, здавалося, примари холодної війни назовсім забуто й людство нарешті починає жити спільними ідеалами – миру, добра, свободи, толерантності. З іншого боку, на наших очах відбувається драматична «ломка» системи, котра вчергове влаштовує ідеологічні чистки та карає неслухняних. Про дисидентство ще ледве чути, хоча умови й мотиви його зародження вже існують. Зрештою, авторку цікавить свідомість золотої молоді тих часів, яка чи то починає прозрівати, чи, навпаки, дає себе засмоктати комуністичному болоту – через страх утратити статус або просто пасивну бездіяльність.

Розмова про наші прекрасні шістдесяті – цілком на часі. Багато написано вже про героїв молодечого бунту, але це шлях винятків – тієї «маленької щопти», яка, за Василем Стусом, кинула виклик незворушній системі. Ціла решта суспільства – покірні чи байдужі роялісти, які сприймали радянську дійсність як даність і не збиралися проти неї повставати. Про долю таких типових представників цього покоління в літературі та мистецтві йшлося мало, а їхня постава та практика виживання за радянських умов варті окремої розмови. Це люди компромісу, які прагнули поєднати окремі ліберальні ідеї Заходу з цінностями радянськими, залишаючись при цьому цілком лояльними громадянами СРСР та перебуваючи під впливом масової пропаганди про найкращу країну, ідеали миру, прогресу і подібні. Саме такими є типи батьків у романі «Юра», та й діти – не без впливу старших – стають на шлях болючого компромісу з власною совістю. Авторці роману «Юра» вдалося створити колективний портрет лоялістів 1960-х років, що стали (мимовільно до за вільним вибором – то вже інша річ) гвинтиками комуністичної системи. Проте не ідеологічні проблеми цікавлять письменницю насамперед – її основну увагу привертає чисто людська, гуманістична сторона суспільної ситуації 1968 року, що проявляється через приватне життя, побутові інтереси, любовні інтриги тощо. Зображення минулого з такої близької, навіть інтимної перспективи – виразна домінанта образу часу, що його пропонує нам авторка.

Марина Гримич варта похвали передусім через уміння показати фактурність свого часу, його живу (хоч тонку й делікатну) матерію, що проявляється в усьому: у світовідчутті героїв, в їхніх любовних інтригах, а також у численних деталях побуту. Окремий респект авторці власне за ці деталі, що в сукупності своїй дають адекватний і переконливий образ часу – від латвійських духів «Дзінтарс» та одеколону «Красная Москва» до спільних посиденьок кількох сімей на дачі в Ірпені, наїдків та напоїв тих часів. На цьому не обмежуються компетентності авторки, адже в романі досить вправно виписано інтелектуальне тло 60-х: захоплення атмосферою суспільної відлиги, роздуми про державний устрій, який навіть у номенклатурних родинах народжував сумніви щодо світлого майбутнього, яке декларувала офіційна пропаганда, дискусії про національно-культурні традиції в літературі тощо. Прикметно, що все це зображено з приватної перспективи, із відстані живих людських переживань – як дружні бесіди в колі близьких чи втаємничені розмови «на кухні». Роман «Юра» легко читається, а проте він не є баналььно-популярним читвом, бо авторка не спекулює на побутових аспектах чи любовних інтригах персонажів. Сильна сторона твору – це власне зануреність у дух епохи, вміння передати її властиву атмосферу (очевидно, через суб’єктивне сприйняття героїв, яке відрізняється, даючи неоднозначну картину дійсності). 

Найбільш проблемним виявився головний герой роману. Юра зображений невиразно: постать юнака втілює компромісний шлях пошуків себе в умовах комуністичного режиму. Мабуть, саме через оцю компромісність герой виявився сіруватим. Будучи чемним виходцем із номенклатурної сім’ї, він не може йти на прю з режимом; намагається бути лояльним, хоч це погано виходить, бо викликає внутрішню драму, спровоковану конфліктом із совістю юнака, вихованого в дусі моральних норм, які влада сама ж ігнорує. Словом, образ Юри вийшов нечітким і розмитим, навіть на тлі його ровесників (тих, що «серця чотирьох», як називає авторка коло юних друзів-ровесників). Що вже казати про батьків, які зображені значно колоритніше: і мама Юри Клава, і її подруга Прохорова, і сусід-генерал Боровий тощо.

Роман Марини Гримич закроєний як спроба змоделювати український світ 1960-х років. Не випадково на першому плані письменники й редактори, музиканти й журналісти, а також інтелектуали невільні, що працюють в «органах» або на них. Живий зріз культури цього періоду авторці, безумовно, вдався. Його наповнюють численні деталі – від популярних пісень 60-х років (це і «Бітлз» і українські шляґери) до історичних фактів, як-от повстання в Чехословаччині та його відгуки в пресі, внутрішня боротьба в партійній верхівці поміж консерваторами та реформаторами й под. Привабливий і симпатичний образ радянської епохи, точніше короткого періоду лібералізації в СРСР, авторці вдався. Щоправда, це образ трохи припудрений, гламурний, бо про те життя, яке існує поза рамками вузького світу тогочасної партдержноменклатури, читач дізнається з пісних окрушин, з коротких коментарів чи згадок, які мають місце на маргінесі основної теми. Звідси неоднозначне враження, що виникає після лектури «Юри». Образ часу вийшов надто симпатичним, щоб зрозуміти, чому ж ліберальні ідеї не здолали заскорузлу комуністичну систему ще тоді, в 60-х. Чому гора нових ліберальних ідей породила мишу, яку небавом зжерли партійні органи разом з реакційними спецслужбами? Куди вивітрилась та шалена енергія, якою заражені ці юні романтики й бунтарі шістдесятих років? Утім, це питання для широкої дискусії – тієї великої дискусії про покоління шістдесятників, яку ще слід буде провести в українському суспільстві. Вона, як знати, в недалекому майбутньому. 

У художній уяві Марини Гримич, яка – як уже сказано, значною мірою, виходить з її власного біографічного досвіду – виховання в сім’ї радянського письменника й редактора Віля Гримича, картина шістдесятих постала цікава, жива, сповнена колориту. Для авторки це період «олюдненого» соціалізму (чи «соціалізму з людським обличчям»), а заразом – час, про який хочеться ностальгійно згадувати, незважаючи на драматичний злам історії, який власне прийшовся на ті роки. Колоритний образ часу є чи не найпривабливішою ознакою роману «Юра». Гадаю, це також один із найпереконливіших мотивів для читання цього роману: безперечно, він матиме свого відданого читача, так само, як і «Клавка».