Є книги, які після прочитання «розчиняються» в тобі, звільняючи місце для інших. А є такі, які не просто залишаються у твоєму особистому просторі, а й повсякчас занурюють у світ теплих спогадів, особливо тих, що стосуються дитинства. Такою книгою джерельницею стала для мене збірка дитячих оповідань поетеси із Сєвєродонецька – Марини Провоторової. Пані Марина відома в літературних колах як поетеса. Книга оповідань – її дебют у прозі. Шосте чуття підказує, що попереду в талановитої авторки чимало нових і яскравих книг. Наразі її поступ обережний: кожне слово виважене, ніякої зайвини. Вона поводиться з ним, як майстер-ювелір з діамантом. І так має бути!

Писати для дітей – бути причетним до Божого світу перлинної чистоти, надзвичайна відповідальність. Адже Слово – сам Бог, Його дихання, зрештою, творіння. У книзі тлом основної сюжетної лінії виступає природа. Вона, як і ми з вами, невід’ємна частинка неосяжної вселенської цілісності. Це надзвичайно важливий момент, про який треба доносити сучасним дітям (особливо – міським) через різні грані мистецтва: літературу, музику, живопис, навіть – звичайнісіньке спілкування. Бо чим далі людина віддалятиметься від природи (читай – Творця), тим далі вона віддалятиметься від... себе самої. І перші ознаки, на жаль, вже маємо: глобальні кліматичні катаклізми, пандемії тощо. Саме тому оповідання «Чарівне насіння», яким відкривається прозова збірка, глибоко символічне. Що таке насінинка? Це символ життя. Вона (насінина) несе в собі інформаційний посил: скільки буде листочків на рослині чи дереві, яка кількість плодів, якого кольору вони будуть, скільки часу триватиме їхнє земне життя. У ній ВСЕ «записано». То хіба ж це не диво? На думку відразу спадає образ матері малого Сашка із «Зачарованої Десни» Довженка, яка любила саджати все у землю, аби воно «проізростало».

Головні герої – Ярик і Марго (брат із сестрою). Вони весело мандрують із одного оповідання в наступне – і це робить збірку напрочуд цікавою, і, головне, цілісною. А перегорнувши останню сторінку… чекаєш на продовження. Однак повернімось до згаданих чарівних насінин – білих квасолин, які діти вирішили посадити окремо від батьків. Кожний з них за прикладом батьків підготував собі грядку: «Відтепер діти щодня бігали подивитися, чи не з’явилися сходи. Які ж вони були раді, коли з-під землі ледь витнулися перші листочки!... Багато зелених сердець!». Ось вона – благословенна мить народження. Хіба ж це не диво? А скільки таких «див» твориться довкола, та чи помічаємо їх у щоденній бистрині шаленого темпу життя? Авторка наповнює оповідання особливим смислом, коли розповідає про те, як діти доглядають свої невеличкі клаптики землі. Виявляється, мало опустити насінину в розпушену землю, за нею треба щодня доглядати, а доглядаючи, вкладати в неї всю душу, буквально – розрихлювати, щоб вона «дихала». Адже все, що дихає, живе… Братик, на відміну від сестрички, дослухався до порад старших: ретельно леліяв кожну рослинку, переймався її зростанням. Відтак мав чудовий результат, чого не скажеш про дівчинку. Не було працелюбності з її боку – не було й врожаю. Замість нього – повне розчарування. Авторка вчасно допомагає дівчинці зрозуміти, що насправді не існує чарівного насіння (зі слів брата), а «Лише старання, клопітка праця та порозуміння заради спільної мети в змозі творити справжні дива».  

Оповідання для дітей Марини Провоторової наскрізь пронизані невидимим сяйвом добра і доброти, теплої злагоди, любові до рослинного і тваринного світу. Багато читачів впізнають себе у напрочуд лагідній оповіді «Чесно-пречесно» (назва книжки). Згадайте, хто з нас в дитинстві не казав «чесно-пречесно»? І то таки частенько, по кілька разів на день, та найбільше, мабуть, із друзями однолітками. І я, принагідно, зізнаюсь чесно, вперше дізналась тут про Санжійку – село на чорноморському узбережжі, куди поїхали на відпочинок Ярик і Марго з батьками. Там діти познайомились з кішкою Багірою, яка мала кошенят із дивними іменами – Чорна Лапа і Біла. Головні герої Марини Провоторової – дітлахи із надчутливими серцями: співпереживають іншим, переймаються долею маленьких створінь. Як  важливо бути саме такими у віці, коли формуються доброзичливі риси характеру! І як славно, коли поруч є кому підтримати, спрямувати, підказати, бути прикладом (про їхніх батьків). Адже тільки добре серце може відгукнутися на почуту фразу: «Їжте, поки годують, взимку будете голодні!». Так було у випадку з нашими головними персонажами. Вони настільки перейнялися почутим, що одного разу запевнили Чорну Лапу (Білу забирала до себе у Харків інша дівчинка): «Чорна Лапо! Обіцяємо, що заберемо тебе до себе! Чесно-пречесно!». Так воно й сталося. Надзвичайно переконливо прочитується діалог дітей з матір’ю:

–      Мамо, пам’ятаєш, ти завжди вчила, що обіцянки потрібно виконувати?!

–      Вона повірила нам, адже ми дали чесне слово…

Оповідання має щасливий кінець, і я, як мала дитина, раділа разом із Яриком та Марго!

Геніальність і простота згаданої книги в тому, що вона надзвичайно актуальна. У ній про проблеми сьогочасся – з одного боку. З іншого – авторка не вдається до конкретики. Бо ж досить того, що про жорстокість у ставленні до тварин – знаємо із медіаресурсів. Однак письменниця майстерно обходить «гострі кути», вона подає нам приклади суцільного позитиву. А можлива жорстокість, інформація про неї – залишаються «поза кадром». І в цьому важливість моменту – донесення інформації  без ментального насилля. Саме такого письма не вистачає сьогодні нашим дітям! Сучасний літературний простір буквально «захаращений» перекладною літературою для підлітків, яка не викликає особливого захоплення, адже там, окрім чародійства, жахів, магії, здебільшого – нічого людяного. І що важливо – така література чужа для нашої ментальності, для нашого світогляду і світосприйняття.

З хвилюванням читала оповідання про «злодія», який таємно знищував молоденьку кукурудзу. Тож батько замислив його упіймати, розставивши капкани… Як добре, що невгамовний Ярик вирішив причаїтись і відстежити непроханого гостя. І кого він там побачив? Фазанів! «Хлопець настільки замилувався птахом, що навіть і думати забув про кукурудзу. Птах упевнено підійшов до ділянки, але не став шкодити рослини. Він почав оглядати їх, наче справжній господар. Тим часом з-під кущів калини вийшла інша пташка, значно менша, й не така різнобарвна. Колір її пір’я був охристо-бурого відтінку зі світлими і темними плямами. Хвіст – коротенький і не відрізнявся кольором від іншого пір’я. … Аж раптом побачив, як слідком за іншою пташкою вибігли маленькі пташенята. Вони були схожі на курчат, тільки в цяточках. Один, два, три… Тоді він уже зрозумів, що спостерігає за цілою пташиною родиною!». Злодій виявився пташкою із рябеньким пір’ячком. Якою мудрою відповіддю сяють золоті слова батька: «Кожна родина має бути щасливою! Навіть пташина…».      

А історія про «Їжачка-першачка»? Скільки в ній доброї, лагідної енергетики! Впевнена, після її прочитання малеча й мухи не образить і всіляко допомагатиме не лише їжачкам, а й будь-якій пташині, рослинці, друзям. Так само, як і в короткій оповідці про папужку –  «Гоша хороший, або Екзюпері сто разів правий!». Нагадуючи своїм дітям – Ярику і Марго про «відповідальність за тих, кого приручив» («Маленький принц» Антуан де Сент-Екзюпері), авторка у такий спосіб (вустами їхньої мами) ненав’язливо звертається до всіх майбутніх читачів любити довколишній світ, наповнювати серця любов’ю. Бо тільки добрі справи сприяють цьому, і то – неабияк! А об’єктиви наших сердець мають бути налаштованими лише на добро. Звідси: говорити – тільки про позитивне, слухати, споглядати, зрештою – писати, тільки про позитивне, про добре і миле серцю. І це буде значною (хай навіть й не такою помітною) часткою – вкладенням нашого посилу доброти і любові у відновлюючий процес загальнолюдських моральних цінностей, які, погодьтесь, останнім часом у нашому суспільстві все частіше й частіше «відсуваються» якнайдалі, на маргінеси. І як тут не погодитись із нашим Вчителем Василем Сухомлинським, який не раз наголошував на тому, що «діти повинні жити у світі краси». Сучасна українська письменниця Марина Провоторова має особливу місію – повсякчас Словом творити світ краси для дітей. Їй це добре вдається. То хіба ж це не диво?