У літературний світ талановита письменниця й художниця Олена Завітайло входить дебютною збіркою оповідань «Діточки», до якої увійшло майже два десятки текстів, частина з яких в різні роки друкувалася в різноманітних альманахах та «Антології сучасної української літератури». 

Трохи про авторку

Для кращого розуміння її «Діточок», спершу хочеться трішки розповісти про підґрунтя, що сформувало світогляд і характер письменниці й художниці Олени Завітайло.

Українка з чуйним серцем народилася на Київщині, дитинство і юність провела на Полтавщині, нині мешкає в Іспанії. Й за межами рідної землі вона продовжує жити й творити для України, прославляти нашу культуру в Європі.

Лауреатка літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея; нагороджена спеціальним призом фестивалю теле- й радіопрограм «Калинові острови». Багаторазово здобувала перемогу на обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах журналістики. Володарка гран-прі конкурсів теле- та радіопрограм України і Європи.

Крім того, творча родина Завітайлів в 2016-2017 рр. на Полтавщині (с. Березова Рудка Пирятинського району) започаткувала й провела Міжнародний мультимистецький етнофестиваль «Свіччине весілля».

Нині, вже кілька років поспіль, Олена ілюструє дитячі книги авторів в Україні та за її межами, презентує свої роботи за кордоном та працює репетитором.

«Збірка оповідань «Діточки» — про кожного. Не про час, місце чи навіть сюжет. Це збірка збірного образу того, хто сьогодні називає себе українцем. Пережите мною — почуте, побачене, відчуте по селах, районах, в лікарнях (в яких я часом жила частіше, ніж коло мами). А що люди роблять в лікарнях? Найчастіше плачуть! Я чула той плач, починаючи з 12-ти років. Я бачила жінок із грижами від відер, з чорними по лікті руками, із синцями від побоїв: когось лупив у пазуху бик, когось — чоловік. Це не 18 й 19 століття! Це було і, на жаль, є зараз. І тут не йдеться про село чи місто, бо вже у місті я прожила значно довше, ніж у селі.

Ми варимось у одному просторі, перетікаємо, мов вода, з одного чавуна в інший. Втираємось одне одному в шкіру. Ми вічно дотичні, село до міста, місто до села. Тому не йдеться про закони міста чи села, не йдеться про закони взагалі. «Діточки» — про те, що є в повітрі, не залежно від місця й часу; про закони серця: обов’язок, вдяку, трепет, спрагу до життя, до чогось путнього, як казав мій дідусь», — говорить Олена Завітайло про свою дебютну збірку.

Структура, сюжет, провідні мотиви «Діточок» 

Книжка в м’якій матовій обкладинці містить 17 оповідань, а наприкінці — декілька поетичних творів, написаних переважно верлібром.

Історії героїв оповідань — долі жителів сіл Полтавщини. Ці історії — непересічні, незвичні, часом вражаючі. Та водночас різкі, правдиві, чесні, глибокі. Мова Олени Завітайло вражає, рівень відвертості зашкалює. У збірці не йдеться про час і місце, бо кожному з нас болить теперішнє й минуле. І те, що мало б давно бути історією, на жаль, продовжує лишатися сьогоденням.

Олені Завітайло вдалося передати живу й цілком правдиву атмосферу сучасного села. Її герої — справжні, їм віриш з першого діалогу, їх відчуваєш.

Я теж народився на Полтавщині, тому надзвичайно чітко відчував кожен опис природи в оповіданнях Олени, який і дихав вечірньою прохолодою, і зваблював стиглими грушами в дідовому саду:

«Глибоко-глибоко, десь там, де починається небо, на самім дні берегів, у моїх застуджених грудях, прокидається біла квітка з чорною серцевиною.

Вона велика, м’яка і легка.

І легко я несу її. Як несуть весну перелітні птахи.»

«…до найменших дрібниць намагаюся пригадати ту грушу, з якою росла, яка заглядала мені у вікно в дитинстві. З її густої крони додолу, під поріг, падали солодкі лимонки. Ми з дідусем визбирували їх, щоб не зваблювали ос. А потім бабуся варила майже прозоре мармеладове варення, від якого злипалися пальці.» 

Під час читання «Діточок» у мене з’являлася думка: а якими були дитинство й юність в самої Олени, якщо вона у свої молоді роки так глибоко відчуває світ та його (не)справедливість? Їй вдалося майстерно зобразити чужі почуття, не називаючи їх. Кожен читач сам знайде потрібні слова й відтінки, щоб сказати, про що ці історії.

У збірці авторки немає схожих героїв. Навіть мова — поширеність речень, діалектизми — в кожного своя. Це свідчить про майстерність авторки: 

«— Треба затірятися в толпі, — кажу я подрузі, — хай вчителі порозходяться…

— Так, сьомий клас, чого ми ждем? Завтрішнього дня? Ану по домах! — немов передчуваючи наші з Юлькою помисли, постановляє наша класна керівничка.»

«— Вік би тобі так ходить, щоб і ґудзика нічим пришить було чортів сину! Аби ті калоші тобі у борщі плавали! Та попід возом аби ночувать, щоб солома під ребрами сирою була. Щоб тобі кури на голові сідла робили й яйця під ногами билися…»

І для письменницького дебюту це дуже потужна книга. Тому хочеться вірити, що далі буде ще більше …і ще несподіваніше!

Серед ключових мотивів збірки вирізняється тема страждань і болю: чужого й болю нашої країни загалом.

«Не зможу я ніколи ідеалізувати свою землю, не зможу, мабуть, ніколи її оспівати й пробачити їй за віки блуду, мільйони байстрят невдячних зрадників — синів. За ту таки зґвалтовану мову, за синтетичні вишиванки й повсюдну шароварщину. Певно, саме тому так боляче пишеться про гірке, страшне й рідне по крові. »

У «Діточках» Олена Завітайло є оповідачем: вона не висловлює свою позицію щодо історій, а просто їх переповідає. Щиро, відверто, трагічно, драматично, без прикрас та виправдань. Ріже правду в очі. 

Не буду приховувати, в її історіях багато негативу, подекуди — песимізму, зневіри, агресії, заздрощів, невмотивованих вчинків, страху й водночас бажання бути поруч, попри всі приниження. Однак ці історії змушують зрозуміти, що наше життя, на яке ми періодично скаржимось, не таке вже й погане, коли є з чим порівнювати. Наприклад, з долями героїв оповідань Олени Завітайло.

У «Діточках» також чимало уваги присвячено дитинству, його ролі в становленні людини, як члена суспільства; добре описані родинні цінності, середовище і його значення в житті кожного з нас.

Як на мене, більш вдалої назви для цієї збірки й не вигадаєш, адже кожна дитина, про яку розповіла Олена Завітайло, кожна постать в збірці — мов пальці на руках: який не поріж — усі болять однаково. У кожного з героїв — унікальний психологічний портрет чи навіть малюнок, якщо говорити буквально. І за цим малюнком — історія цілої країни.

Мені здається, що в майбутньому художні засоби, саму мову, якою послуговується у своїй книзі авторка, можна буде легко впізнати за щирістю, різкістю, глибиною подачі. Творчість цієї письменниці також вивчатимуть літературознавці. Бо хоч у збірці є чимало прокльонів та сцен сучасної лайки, та там немає жодного обсценного слова, характерного для нашого східного сусіда. Олена сміливо говорить про те, що когось може шокувати, а хтось, на жаль, впізнає  в її творах свої реалії життя. 

Кожна «дитина» Олени Завітайло має різні запахи. Письменниці вдалося передати не лише атмосферу, а й психологію жінки та чоловіка, мешканців сільської місцевості. І це, безумовно, викликає повагу. Окремі рядки читати було непросто.  Хотілося навіть згорнути книгу й відкласти на певний час, щоб пережити вир емоцій, які в мене викликало те чи те оповідання. Для прикладу, тексти «Віра», «Без кінця і краю», «Бабині пряники» дуже глибоко розкриють психологію людини, здивують розвитком подій. Якщо вам навіть здається, що ви уже здогадуєтесь, куди вас заведе сюжет, то це помилкове уявлення!

Справжню українську лайку, прокльони та наслідки того, як слово може вплинути на долю людини, можна знайти в оповіданнях «Дідова соловейчиха», «Мамці на плаття».

Більшість історій у книзі, як стверджує сама авторка, переважно про Полтавщину. Часом здається, що образи головних героїв частково чи повністю списані з кожного з нас.

Художнє оформлення 

Свою першу збірку авторка проілюструвала власноруч. На обкладинці також ілюстрація Олени. Книга естетична, сучасна, її приємно розглядати та тримати в руках. Навіть можна назвати її артбуком за наповненням. «Зроблено з любов’ю» — абсолютно про цю збірку. Олені вдалося посилити кожну історію ілюстрацією. Часом гіркий, болісний сюжет авторка наповнювала світлом зображень, лишаючи читачеві надію й простір для розвитку уяви.

«Діточки» — це й світ самої авторки, її письменницький та частково реальний, в якому співіснує ціла палітра символів, кодів, образів та прощень.

Як підсумок

Зазначу, що такі непрості твори про випробування духу й тіла, які правдиво зобразила Олена Завітайло, завжди лишатимуться актуальними, адже вони є частиною нашого вчора й сьогодні. Й мовчати про це ми не маємо права! Тому щиро вдячний авторці за те, що поділилася з нами дивовижними історіями, познайомила зі своїми «Діточками», яких виносила в серці й відпустила у світ з любов’ю.

І хочеться вірити, що у наших дітей долі будуть кращими, ніж у більшості героїв оповідань!