Роман, пронизаний готичною красою – так я б охарактеризувала нову книгу МіїД’Арк «Наснилося між двох світів. Невагомість». Спершу складається враження, що це суцільний калейдоскоп подій: розмито-чіткі й чітко-розмиті ситуації переплітаються одна з одною, то вибудовуючи якийсь логічний ланцюжок у твоїй голові, то творячи хаос. Але стає цікаво: що буде далі?

А далі уважний читач починає помічати систему деталей, певні заголовково-текстові зв’язки, які відіграють важливу роль у житті головної героїні. Гул, що провокує ретроспективну картину аварії; вічний червоний карп, що дивиться на Ірину то з водоймищ, то з картин (для мене він став ще й передвісником нових сюжетних зиґзаґів); шлагбаум, який уособлює певну паузу в житті,тайм-аут, якщо хочете, який пропагує жити тут і зараз – філософська позиція світогляду… Усі ці образи-символи доповнюються питомо українськими вербовими косами, які, гадаю, авторка додає на підсвідомому рівні своєї історії.

Після 27-ого розділу «Наснилося між двох світів. Невагомість» перетворюється на роман-подорож. МіаД’Арк занурює нас в екзотичну природу з лапатою рослинністю джунглів, пальмовим листям, що «розходилося ніби хвіст павича», з лемурами й ігуанами, які сидять поруч із тобою на пляжі – словом, дуже вміло використовує всі можливі зорові, смакові та слухові подразники, щоб передати цю магічну атмосферу нетутешньої природи.

Насправді «Наснилося…» зовсім не про сон. Це не чергова книга про фантазії, алегорію і красиве сплетіння метафор, за якими читач повинен вгадувати химерний світ підсвідомості головної героїні. «Наснилося…» – це роман про душу; сповідь жінки, яка живе між двох світів, яка «дуже би хотіла стати такою, як  інші люди: знайти свою благородну середину і комфортно балансувати; ту золоту нитку Аріадни, що в рівному горизонтальному положенні з дня в день», але розуміє, що це була би«клінічна смерть для її душі».Простежується в такому зображенні й певний романтизм: нетипова героїня намагається пристосуватися до типових обставин, але протягом всього роману читач спостерігає за каліцтвом буденності, за суцільним дискомфортом, за моральним самогубством, яке здійснює Ірина, коли живе за правилами системи. Такі люди не створені для рамок, вони завжди хочуть більше:

–      А ким ти хотіла стати, як виростеш?

–      А чому ми завжди маємо кимось ставати?Чому не можемо залишатися собою? Чого з часів дитячого садка нам нав’язують вибір місця в їхній матриці, обґрунтовуючи стимулюванням нашої уяви? Як на мене, це бажання одразу ввігнати нас у рамки, указати, що ми повинні мати місце!

З перших розділів роману Міа Д’арк (справжнє ім’я та прізвище письменниці із м.Чикаго -  Софія Міколяш) натякає на особливе світосприйняття Ірини й неприйняття її системою: головна героїня проходить курс психотерапевтичного лікування. Бо якщо ти не такий, як усі, значить ти хворий? Перед нами по деталях вимальовується жінка-стихія, яка прагне жити у постійній війні з самою собою, у вічній динаміці: «Стабільність у вашому загальноприйнятому розумінні мене лякає й нагадує СТАБІЛЬНУ лінію на моніторі підтримки життя». Ірина не хоче існувати за стратегією, вона прагне відчувати кожну мить.

Бачення світу крізь призму «тут і зараз» дуже важливе в наш час. Постійно переглядаючи старі світлини в соцмережах, пригадуючи якісь смішні історії молодості й дитинства з розділу «послухай, яким я був колись веселим» або, навпаки, плануючи щось на майбутнє – поїздку в Париж чи відпочинок в Анталії наступного літа, – ми зовсім забуваємо жити ТУТ і ЗАРАЗ. Ми накладаємо на себе сотню обов’язків замість того, щоб просто насолоджуватися моментом і відчувати життя на смак, колір, дотик... Ми захоплюємося психоаналізом і астрологією – науками про минуле і майбутнє, забуваючи, що живемо ми ТЕПЕР. Гадаю, саме такі думки хотіла донести МіаД’Арк на прикладі своєї Ірини, яка стала успішною журналісткою, але так і не знайшла свого щастя, свого release*[1], а, отже, постійно страждає.

 Вона живе в сім’ї з чоловіком, якого давно не кохає (та й чи кохала взагалі?) заради сина (минуле+майбутнє), спогадами постійно повертається в дитинство (минуле), намагається не піддатися спокусі, щоб не спаплюжити бездоганну репутацію (майбутнє)… А коли в житті Ірини з’являється художник, її охоплює панічна атака і страх. Жінка теж не одразу обирає жити ТУТ і ЗАРАЗ: параноя, яка сиділа в найпотаємніших закутках свідомості героїні, вирвалася на поверхню у вигляді істерики.«Із часом вона зрозуміє, що не так важливо, добре чи зле зробила. Що тим, хто шукає, дається дубль, два і три».

Стосунки з художником стають переломним моментом у житті Ірини, першим кроком до звільнення від системи, тиску якої жінка піддалася. Вона змінилася зсередини, прислухалася до тієї сильної життєвої істини, яку в дитинстві Ірині сказав дідусь: «Думаєте ви забагато. Забагато аналізуєте. Усе справжнє в житті – сліпа довіра».Авторка тонко розбирається в людській психології, передбачає те, що може стати рятувальним колом для своєї героїні, але одразу зауважує: «Шукаєш внутрішнього releaseчерез фізичне. Є неможливим – вилікувати душу через плоть». І тільки наприкінці роману читач розуміє, що справжнього release Ірина досягає тоді, коли йде наперекір системі, коли покидає свого чоловіка, їде в нікуди і починає життя з початку. Для таких особливих людей це і є справжня свобода душі, бо як би «не просив пощади, стихія, що всередині нас, завжди візьме гору».

Як зауважила Міа Д’Арк у своєму нещодавньому інтерв‘ю на Буквоїд, «Наснилося між двох світів. Невагомість» – це тільки перша книга трилогії, тому звільнення головної героїні від пут системи можемо вважати початком чогось нового, а не кінцевим епізодом роману.«Відкритий фінал! – сказали б літературознавці. – Читачеві потрібно самому додумати розв’язку, змоделювати подальше життя Ірини». Як мінімум, до виходу наступної частини трилогії у світ.